Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Ось він на березі мальовничої річки, босоніж, у коротеньких штанцях, без кашкета. Шовкова трава, голубе небо, море сонця і світла... Мати пере білизну і замочує полотно, яке ткала на допотопному дерев’яному верстаті старенька, мила бабуся.. І яке ж воно гарне, це домоткане полотно... яке хороше... Можливо, ще й тому, що робилось власними руками... Сліпучо сяє яскраве сонце. В його променях Володя бачить степ — широкий, як світ. Синіють сокирки і дзвоники, жовтіють китиці кашки, бурячково червоніють пухнасті будяки, пломеніють червоні маки, синіють святі й чисті, як очі дитини, волошки...
«Чому я так виразно бачу ці голубі волошки? Чому я плачу?» Ніжна чарівність казкових картин хапає за серце. Володя вже ніби ширяє над степом і плаче від щастя. А мати, святково вбрана, простягає до нього руки, усміхається і кличе, неначе він у колисці, ще зовсім маленький, немовля. Володя не наважується наблизитись до неї, боїться, що вона злякається, не впізнає в ньому свого сина, виснаженого, страшного, напівмертвого. «Мамо! Це я! Не кидай мене!» — розпачливо кричить Володя і прокидається.
Темно. Тьмяно блимає синя сигнальна лампочка. Довкола тліють дивні людиноподібні істоти. Тісно й холодно, як у могилі. А в гарячій уяві знову й знову зринають яскраві картини дитинства. Рідна земля! Вона поставала в пам’яті, заквітчана вишневими садками, сузір’ями далеких, замріяних сіл серед неозорих ланів... Зелений океан бурякових плантацій, спіле золото пшениць, море зелені й сонця... Батьківська хата над ставком, залита сонцем, у рожевому ранковому тумані. Воля! Тепер Володя знає їй ціну, та що з того? її не повернути...
Володя заплющує очі і подумки знову поринає в солодко-щемні згадки. Йому так хочеться втекти — хоча б на хвильку! — від кошмарної дійсності і ще раз побачити те, що завжди жило в пам’яті і часто приходить в сни.
І в його уяві знову постає неозорий степ, радісно-манливий, тремтливо-ніжний, сліпучо-сонячний і безмежно- прекрасний з золотою райдугою на півнеба. Володя аж мліє від щирого захвату: скільки тут пахощів, зелені, простору і краси! Йому навіть здалося, що вій фізично відчув, як дмухнув пестливий вітерець — і степ захвилювався травами, як щедра нива половіючим житом, коли його гойднуть м’які оксамитові хвилі... На очах закипають сльози...
Він остаточно прокидається, і його незвичайне піднесення швидко згасає, як іскра на льоту. Ось щойно серце гупало так радісно й заклично, а зараз усе заступив холодно-пліснявий морок. «Яка прекрасна земля і яке то щастя жити на ній і бути людиною! Але ж яке страшне лихо, якщо на землі є пекло!» — думає Володя. І раптом лють, як вибух, спалахнула в його свідомості, і хлопець майже уголос сказав сам собі: «До біса капітуляцію! Я ще живий, ще є Жора, є побратими, і ще не все втрачено!» Так народжувалася тремтлива надія...
Інтуїтивно Володя відчуває — скоро підйом. І справді, невдовзі почулися кроки — зайшов штубовий, почухма- рився, голосно позіхнув, увімкнув світло.
Ауфштейн! — гаркнув хрипким голосом.
Заворушилися ті, хто ще живий і хто ще міг ходити.
Аж тепер проревіла сирена, почалась загальна побудка усього табору.
Кафи-и голєн, кафи-и голєн! — лунало по всьому табору. Ця команда означала «отримувати кофе!»
Трохи згодом хтось у штубі кричить:
Ану, «мусульмани», ворушись, хто живий і хто хоче жити! Каву несуть!
У штубі здіймається гамір, стогін. Виявляється, ще не всі померли, не всі втратили бажання жити. Ті, хто ще може ходити, злазять з нар, пробираються до виходу, штовхають один одного, спішать у коридор, де будуть давати чи вже роздають каву. Володя вирішує й собі розворушитися. Ледве додибцяв до коридора. Тут утворився натовп голодних, напівбожевільних людей. Навіть дивно, що ці напівживі істоти можуть зчинити такий шарварок. Л втім, ненадовго. Запанувала мертва тиша, як тільки прийшли санітари із замашними киями в руках.
Рожевощокий Хельмут дістає записничок і зачитує номери тих, хто, відповідно до ревірних законів, може одержати двісті грамів окропу, підфарбованого штучною ерзац кавою в брудний колір. Напій цей гіркий, огидний, не засолоджений навіть сахарином. Крім цієї рідини, більше нічого не дають. І взагалі, в ревірі хліб нікому не видається. Щоправда, в обід дехто одержить двісті грамів баланди. Оце й увесь добовий пайок хворого, якщо тільки він його одержить. Але більшість хворих взагалі нічого не одержують і душе швидко помирають. Щоб прискорити цей процес, начальство вирішило роздавати пайки тільки в коридорі. Хто не може, не здатний самостійно вийти в коридор — той не повинен жити...
Володин номер не значився в списку щасливчиків, і він, так нічого й не одержавши, з трудом, тримаючись за стіни, поплентався на своє місце. Ліг на нари і втупився в стелю. В горлі пересохло, мучила спрага. Бляшанка окропу зігріла б нутро, хоч трохи полегшила б муки...
За стіною з силою фонтана враз бризнула музика — акордеон... Чи не марення це? Але ж ні, якийсь невідомий чарівник у сусідньому приміщенні віртуозно грав на акордеоні. Як потім виявилося, в сусідній кімнатці разом з лікарями й санітарами ревіру мешкав акордеоніст із Парижа, французький єврей Мішель, якого зарахували па посаду лікаря, тому що він учив грати на акордеоні заступника начальника ревіру — есесівця Целлера. Целлер з’являвся на урок щодня рівно об одинадцятій ранку і до дванадцятої під керівництвом Мішеля вчився грати. А коли його не було, тобто до одинадцятої, Мішель грав сам, переливаючи свій біль у звуки дивовижних мелодій. Це була талановита імпровізація, яка ятрила переповнені скорботою серця смертників, викликала неймовірний душевний біль. Німецький «хонер» ридав у руках талановитого музиканта, оплакуючи гірку й трагічну долю приречених в’язнів, їх загублене життя. І так було страшно чути справжню музику серед усіх жахів світу...
Була, мабуть, шоста година ранку, і, поки в ревірі не з’явилися есесівці, Мішель упивався грою. Володя прислухався, і гарячі ридання душили горло. Скорботним реквіємом, криком відчаю і безнадії звучали трагічні мелодії.
Хтось із в’язнів похмуро пожартував: все-таки нам пощастило — помираємо з музикою. Йому ніхто не відповів.
А в дерев’яних промерзлих стінах барака, як у домовині, судомно билась скорботна мелодія, неначе поранена, знесилена горлиця, яка відчайдушно рветься з клітки на волю...
8
Для чого існував цей ревір? Щоб швидко, без зайвої мороки відправляти знесилених в освенцімські крематорії. Так згрібають в купу сміття, щоб легше було навантажити й вивезти на звалище. Усе залежало від того, коли з Освенціма надійде заявка на «сировину», бо п’ять гігантських крематоріїв, газові камери та «смоляні ями» працювали там з перевантаженням, спалюючи щодня десятки тисяч людей. Не вистачало й автомобільного транспорту для перевезення такої маси людей з тридцяти дев’яти філіалів Освенціма. Явожницький табір був найменшим серед них, до того ж найдалі від Освенціма, а тут ще снігові замети. Це на деякий час загальмувало вивезення трупів та конаючих з Явожно в Освенцім. Для відбору приречених проводилися селекції — залежно від того, коли подавали транспорт. Масштаби цих селекцій диктувалися наявністю вантажних машин. Тому селекції бували різні й проводилися по-різному: вибірково в тих чи інших блоках, чи тільки в одному ревірі, або ж — тотально — одразу в усьому таборі.
Безнадійних дистрофіків і мертвих вивозили регулярно, але ревір ніколи не пустував — одразу ж заповнювався іншими. В ревірі хворих сортували на тих, кого ще можна було якось використати, і на тих, хто вже не придатний ні до якої роботи. Лікарі з числа в’язнів, які працювали в ревірі, з благословення есесівців перетворювалися тут на вбивць. Та й чи були тут лікарі? Начальник ревіру есесівець доктор Вольф, якого в’язні охрестили Сірим Вовком, мав до медицини таке відношення, як папа римський до затемнення сонця. Не кращим був і його помічник шарфюрер Целлер на прізвисько Круцифіксалілуйя. Тяжкохворих вони «лікували» гумовим києм і підкованим есесівським чоботом. Усіх вважали симулянтами, а щоб з’ясувати, хто «найзлісніший», наказували по три доби не видавати їжу. Якщо хворий помирав — туди йому й дорога, а якщо витримував — значить, його можна відправити на роботу. Від такого «лікування» більшість дистрофіків помирали під час першого ж «медичного» експерименту. Сильніших чекали нові випробування. На стінах висіло гасло: «Одна воша — твоя смерть!» Це треба було розуміти не в переносному значенні: якщо під час лайзеконтролю у тебе знаходили вошу — вбивали як злісного розповсюджувача тифу. Не кращими за есесівців були і їхні блюдолизи — ревірні санітари. Тут їх зібралась чимала зграя, і у кожного — необмежене право вбивати.
