Не вбивай - Лепкий Богдан (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Будь ласка. Сідай!
Післанець вибачається, щолиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.
Приходить хірург. Зміняє мокрий платок, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується.
— Геть!
Царський післанець уважно кожде слово, кождий рух нотує собі в тямці.
— Читай же бо, Пилипе!
Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.
Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву, ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями».
Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?!
Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.
Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметєв і Меншиков «съ русскимъ войскомъ находятся близъ Стародуба, готовые встръчать идущаго въ Малороссію непріятеля».
— «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив… Коли б я тепер, особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабм на сіє время внутреннее между здъшнимь непостояннымъ народомть не произошло возмущеніе»… Так і напиши його величеству, Пилипе… Що ж там дальше. Читай! Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору.
— Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить.
Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські…»
Орлик складає письмо і з острахом дивиться на Мазепу. Цей лежить недвижне, як труп. Платок насунувся на очі, уста сціплені, не дише. Царський післанець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: «Що тепер?»
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе післанця за собою.
— Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю! — дає прикази в сінях, а до післанця говорить: — Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп.
— Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хорує.
— Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що.
— Жаль такого доброго й умного гетьмана. Доложу його величеству цареві.
НОВИЙ НАКАЗ
Сильно затривожила гетьмана Мазепу вість про царську побіду під Лісним. Вісім тисяч шведів полягло на полю бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається.
Тим і потішився гетьман. Не зміг зрозуміти Карла. Чому він на Левенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді як Левенгавпт стояв біля Шклова. Получитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був післати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт. Це дуже зміняє рахунок, — перехилює важку на бік Петра.
Розуміють це гетьманові старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди.
Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свойого війська приставав до нього.
Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде, від нього, від Меншикова, від Шереметєва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин, з листом від Понятовського до Мазепи, попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що післанець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Що б не сказав, самого листа досить. Писаний документ, не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше.
Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його.
Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вожда й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе.
Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях — до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе.
Орлик мовчаливий і сумний. Його морочить погане про-чуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман.
Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде ддя нього в огонь і в воду.
— Новий наказ, — і гетьман показав їм царське письмо. — Кличуть мене в головну царську кватиру.
— Не їдь! — аж крикнув Войнаровський.
— Як поїдеш, згубиш себе й Україну! — доповів Орлик. Гетьман глянув на них.
— І я так собі гадаю, — сказав. — Але як мені відпекатися від них?
Думав. А по хвилині:
— Пилипе, пиши!
Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував.
— «Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лещинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до приказу, щоб я кидав усе і їхав до головної кватири його величества царя. так Бог найкраще бачить, що воно неможливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу. то й тоді їхати мені з України не порадно. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках: Полтавському й Миргородському, і лихо це перекидається у полки: Чернігівський та Стародубський, у котрих дотепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної кватири, то свавольники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних…»
— Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем, та ще додай, що гетьман завважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого щоб не допустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони.
Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табор шумів. Він мав свої турботи: харчі, горілка, чоботи і білля. Турбувався малим. Великому і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
— Скінчив? — питає гетьман Орлика.
— Кінчаю, милосте ваша. ще лиш останній пункт.
— Остаток повинен бути кріпкий. Кінець дало хвалить.
— Кінець діло хвалить, — повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно. — Невже ж тії там думають про це?
— Бачив ти думаючу товпу?
