Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дере бовваніють, варти перекликаються: «Го-го!»
Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку.
— Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна.
— Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.
— Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.
— Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить.
Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було.
Замість батька вбіг її паж.
— Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять.
— Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! — відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка побла гословила її хрестом.
— Господи сил с нами буди, іного по разві тебе помощника в скорбех не імами: Господи сил, помилуй нас.
Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука доторкнулася її гарячих висок. Слабий голос шепотом говорив:
— Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ка спасенію прошенія і жизнь вічную.
— В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! — доповіла Мотря молитву.
Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.
Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.
Була темна ніч. Крутило снігами… Женився чорт…
Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.
— Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали.
Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.
Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного «бою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.
У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.
— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.
— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.
Мотря лишилася сама.
Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.
Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.
Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.
Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.
Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.
Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.
— Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала!
Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору.
Мотря хотіла привітатися з нею.
— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.
Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.
Василь Леонтійович повалився у крісло.
Хвилину мовчали всі троє.
Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але «недоброю дівкою»і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.
— Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо.
— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула.
— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!
— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!
Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..
— Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!
Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.
Перед ним на столі лежав лист.
Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.
Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.
Очей не зводила з мами.
Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості.
Кочубей встав і взяв жінку за руку.
— Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло… Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.
Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.
— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!
Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:
— Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!
— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!
— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.
— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.
Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.
— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.
— Це тайна мого серця.
— Викрут!
— Правда!
Кочубей грізно глянув на. доньку.
— Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка.
Мовчали… «Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»
— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.
— Чому? — спитала Мотря.
— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!
— Я його люблю і за другого не піду!
