Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

— Ви збожеволіли!

— Ні, я не збожеволів. Це наказ фюрера. У штольні вже закладено п'ять авіаційних бомб; проведено дроти, встановлено детонатори.

— Хто має віддати наказ про вибух?

— Берлін… Фюрер… або Кальтенбруннер.

— А не Борман?

— Можливо, й він, але я чув про Кальтенбруннера.

— Зможете на нього вплинути?

— Ви ж знаєте характер цієї людини…

— Людини, — повторив Штірліц, усміхнувшись. — Тварина… Йому відомо про ваші контакти?

— Ні.

— Думаєте відкритися йому?

— Я не вирішив іще…

— Якщо ви кажете правду, то почекайте ще кілька тижнів. Він належить до тих фанатиків, які вночі признаються собі в тому, що настав крах, а вранці, випивши горілки, від страху пориваються написати сповідь фюреру і благати в нього пощади. Признавайтесь йому, коли тут почуєте канонаду… Він має намір приїхати сюди?

— Не знаю.

— Він прибіжить сюди. Нав'яжіть йому дії. Сам він не вміє діяти… Ні він, ні Гіммлер, ні Герінг… Вони всі роздавлені своїм кумиром, фюрером… У цьому їхня трагедія, а наш порятунок… Скажіть йому, що обергрупенфюрер Карл Вольф став рівноправним партнером Аллена Даллеса після того, як гарантував урятувати галереї Уффіці… Признайтесь йому, що ви можете повідомити Даллесу про його благородство, — а хто топиться, той і за соломинку вхопиться… А вас — якщо зможете вплинути на пього — це справді врятує від багатьох бід…

Хьотль задумливо спитав:

— А що буде зі мною? Коли ви всіх вичислили далеко наперед — мене також, — то, виходить, можуть вичислити й інші? Я згоден зробити те, що тільки подужаю, але я хочу мати гарантію… Я повинен вижити… Я ладен на все, штандартенфюрер, у мене чудова сім'я, я пішов у СС заради сім'ї, будь проклятий той день і та година…

— Ви мені теж вигідні як жива субстанція, Хьотль, наші інтереси змикаються… В мене є ідея… Точніше кажучи, вона виникла після того, як ви сказали мені про ваші контакти з американською розвідкою тут, під Зальцбургом… Напевно, треба буде вам домовитися з вашими контактами, щоб вони вийшли на зв'язок із Швейцарією…. Ви працюєте на швейцарський центр?

— Так.

— На Даллеса?

— Я бачився з високим чорнявим чоловіком…

— Років тридцяти п'яти, пихатий, комуністів лає не менше, ніж націонал-соціалістів, чи не так?

— Так.

— Це Геверніц, — впевнено сказав Штірліц, — заступник Даллеса, натуралізований німець. Сильний хлопець, толк у ділі знає… Так от, нехай ті, хто оперує тут, навколо Альт Аусзеє, вийдуть в ефір з довгою радіограмою — її негайно запеленгують, а ви в цей час сидітимете за столом разом з Ойгеном і Віллі — повне алібі. Я працюватиму з документами, для вас краще, якщо звіт про те, що сталося, напише Ойген… До речі, дуже страшна людина, намагайтесь налагодити з ним добрі стосунки… Зможете організувати такий радіосеанс?

— Зможу.

— А запросити Швейцарію, чому я не одержую відповіді, зможете?

— Це найлегше завдання, — усміхнувся Хьотль.

— Але воно потягне за собою — в тому разі, якщо ми не одержимо відповіді, яка мене задовольнить, — набагато складніше.

— Яке? — знову насторожився Хьотль, навіть голову втягнув у плечі.

— Ви мені влаштуєте зустріч з американцями.

— Тут працюють австрійці, а не американці… І зустрічі я вам не влаштую…

— Невже так категорично?

— Так.

— Боїтесь, що накриють усіх разом?

— Звичайно.

— Та якби я цього хотів, то попросив би Ойгена і його команду попрацювати з вами, і тоді ви влаштуєте таку зустріч через годину щонайбільше.

— А яка вам з цього вигода? — зупинившись, спитав Хьотль.

— Ну як вам сказати? — Штірліц усміхнувся. — Одержу Хрест з дубовим листям, подяку в наказі.

«Зараз він почне мене переконувати, що вигідніше співробітничати з американцями, — подумав Штірліц. — Він не має почуття гумору».

— Коли б Рицарський хрест вам вручили в сорок третьому, це інша справа, — сказав Хьотль. — Яка з нього зараз користь? Він вам, навпаки, зашкодить, ви знаєте, Сталін нав'язав американцям драконівський закон про покарання офіцерів СС…

— Хіба?! Чорт, ви праві! — Штірліц знову підвів голову; небо стало ще темнішим, таке воно було важке, високе. — Скільки ми вже гуляємо?

— Ви вчасно спитали, — відповів Хьотль. — За нами пішов ваш Курт.

— Значить, хвилин тридцять… Перевірка… Тепер ось що… Подумайте, кого з тутешніх інформаторів гестапо залишили для роботи в підпіллі? Хто очолює місцевий «Вервольф»?

— Це таємниця за сімома печатками; «Вервольфом» займається НСДАП, гаулейтер Айгрубер…

— Він що — хворий?

— Здоровий.

— Я маю на увазі психічний стан… Плаче на виступах? Зривається голос, коли проголошує здравницю на честь фюрера? Він справді вірить у перемогу?

— В такому разі хворий… Але чи можна фанатизм називати хворобою?

— Або хвороба, або холодний і далекосяжний кар'єризм, який завжди межує із зрадництвом.

— Тоді, мабуть, перше. Айсгрубер хворий…

— Хворий то хворий… Я недаремно запитав вас про інформаторів, залишених для роботи в лавах «Вервольфа», Хьотль. Ми проведемо комбінацію; я з вами розмовлятиму в присутності Ойгена — після того, як ви влаштуєте радіосеанс. Розмовлятиму про все і про те, кого можна підозрювати у зраді серед тутешніх жителів… Запитаю, хто дуже добре знає місцевість… Хто може таємно пройти в район замку і налагодити зв'язок із Швейцарією звідси, щоб кинути тінь на вашу контору… Розумієте?

— Розумію… Я постараюсь…

— Адже вам зарахується, якщо ви запроторите в камеру руками гестапо, яке ви, виявляється, давно ненавидите, — кілька вервольфівських мерзотників.

Курт покликав Штірліца:

— Штандартенфюрер, термінова телеграма від шефа!

— Що там сталося? — спитав Штірліц, зупиняючись.

— З грифом — «особисто», — відповів Курт. — Ми не читали.

Штірліц подивився на Хьотля, усміхнувшись:

— Вони не читали. Вони з клубу лондонських аристократів, ні? Ходімо, продовжимо розмову пізніше. Я чекаю вас через кілька годин… До речі, а де ваша родина?

— В Лінці, — відповів Хьотль, не зводячи зляканих очей з обличчя Курта.

— Це правда? — Штірліц спохмурнів.

— А де ж їй ще бути?

Штірліц спитав:

— Курт, де сім'ї всіх співробітників тутешнього центру?

— Всі живуть дома, — відповів Курт, розшифрувавши, таким чином, те, що аж ніяк не можна було розшифровувати — інтерес Мюллера до співробітників Кальтенбруннера.

— Дома то й дома, — Штірліц зітхнув. — Кави хочу… Гарячої кави. Ойген все-таки хропе, не навчив його Скорцені спати тихо, нехай не тішиться цим…

— Так, — погодився Курт. — Я чув, як ви пішли зі спальні й сиділи майже до ранку в їдальні…

Штірліц обернувся до Хьотля, уважно подивився йому в очі; той, мабуть, усе зрозумів — справді, стежать, — і ледь помітна усмішка торкнула його губи.

— Я чекаю вас, Хьотль, — сказав Штірліц. — Нам ще працювати й працювати.

— Я незабаром повернусь, хайль Гітлер!

Коли він відійшов кроків на тридцять, Штірліц покликав його:

— Дружище, віддайте диктофон, я зовсім забув, що звелів вам його поносити…

Курт примружився, похитав головою, але нічого не сказав.

«Зараз почнеться, — подумав Штірліц. — Зараз вони візьмуть мене в роботу. Що ж, чим гірше, тим краще, тому що ясніше!»

…Але в роботу його не взяли, тому що в шифровці Мюллера говорилося: «Особа, якою цікавився той, хто відправляв вас сюди, в курсі вашої роботи».

— Ну то й що робитимемо? — спитав Штірліц, піднявши очі на своїх супутників; він був певен, що вони прочитали текст; перевірку влаштував примітивну; мабуть, Курт бовкне, судячи з того, як він відкрився у розмові з Хьотлем.

— Запитайте, які будуть вказівки, — засвітився Віллі, а не Курт.

«Чи вони розігрують сценарій? — подумав Штірліц, — Курт підставився в парку, при Хьотлі, Віллі — тут… А який смисл? Розумію, що я в кільці; ясно, що я — об'єкт гри Мюллера. Але чого ж він хоче добитися? Чого він може добитися? Час упущено, часу в нього немає. Що ж він плете?»