Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
— Мабуть, вареники зі сметаною. Щось нас зовсім забув наш Пампушка, — сказав Омелян.
— Ні! — заперечив Ведмідь.
— А що ж іще?
— Історія! — сказав Ведмідь, відмахуючись від димової хмарини, що якось несподівано завинула їх сосну. — Знаєш, ота Пляшова… під Берестечком… Як то вони там прощались і сипали у воду золото, — казав мрійливо Ведмідь.
— Знайшов час! Золото! Ха-ха! — Ех, ти, Ведмідь, Ведмідь! Бачив ти коли золото? Чи знаєш ти, що це таке? — глумився Омелян. — Ось я пам'ятаю золотий зуб у мого слідчого на Луб'янці, але це до історії не стосується. Козаки це робили на знак кінця. Що вони не піддадуться. Може, й ти хочеш свої висипати? Маєш ще яку сотню рейхскомісарських карбованців?
— О! Мої карбованці, сам знаєш, ми вже скурили. Я вже тепер і страху не маю! Ось там вогонь, а він мене не пече! Колись, бувало, як зірветься в селі пожежа, то всі мов скажені біжать… А сьогодні? Біжи! Кричи! Он! Ти тільки поглянь на ті сосни… Бачиш, як той дим пішов валом… Чуєш? Вже тягне! Дивись! Дивись! — уже кричав Ведмідь.
— Та чого ти кричиш?! — закричав і собі Омелян.
— До нас іде! Огонь! Омельку, огонь! — заревів на ціле горло Ведмідь і враз повернув свого кулемета і почав довгою серією бити просто в полум'я.
— Перестань! Заб'ю! — вхопив його за ногу Омелян. Але Ведмідь не чув того крику. Він припав до кулемета зовсім так, ніби перед ним був ворог. Його обличчя було страшне, очі німі, гарячі, застиглі. Омелян дряпається до Ведмедя, але саме в цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, і на взліссі по лінії окопів лягла перша серія огню, що зірвала велетенські фонтани землі. Били по становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовій хмарі. Вибухи зливалися в один вибух, гігантські сосни ломилися, мов сірники, і з тяжким, повільним скреготом валилися одна на одну, творячи одно велетенське багаття.
Понад годину тривав цей шквал і враз затих. Дув лише гострий північно-західний вітер, зірваний пожежею… Шум вітру і пожежі видавався лагідним, ніби шум моря, а поверхня землі нагадувала поверхню місяця — кратер на кратері, і ніде нічого живого.
Минають мертві хвилини, а потім з-під землі і з кратерів починають, мов черви, вилазити люди. На них немає лиця, але в їх руках автомати, і вони з місця кидаються, мов божевільні, на передпілля і там залягають, без команди, за кожним горбком, у кожній ямці. Чекають атаки. Але минають хвилини, десятки хвилин, а атака не приходить. Передпілля лежить тихо, ніби мертве. Появляється і сам командир. Має нашвидку перев'язану ліву руку, брудне, подряпане обличчя. Він одразу кличе всіх назад, до найближчого рову, що ділить Попівщину від Тимошівських нив, де заготовлені запасові криївки.
Їх небагато. Може, з тридцять. Де решта — не знати.
Найпомітніше, що нема Булави, нема Прохора, нема начальника санітарів Михайла з усією його лікарнею, нема Ведмедя й Омеляна.
А ті, що є, — ранені, контужені, пошарпані. Троян легко контужений. Залізняк ранений в руку, Терешко попечений, але всі вони швидко приходять до себе, один одного перев'язують. Якась надлюдська сила б'є з їх землянистих облич.
Немає між ними й Царенка, але всі знають, що він із своїми двома чотами, мабуть, далі займає позиції, навпроти
Верхова. Туди стріляли з гармат, але огонь туди ще не дійшов.
Вони не знають, чи лишилося що з їх складів, запасів, особливо таємних криївок, чи не поїв усе це огонь, що далі бушує з величезною силою. І що далі? Де вихід?
І єдине їх щастя, що наступу, якого вони чекали, не сталося. Не було взагалі ніякого руху. Троянівці деякий час лежали на бойових становищах, вдивлялися у передпілля, але не бачили там нічого. Все мовчало. Вони також мовчали. Троян просив не чіпати його, лежав хрестом, горілиць, розкинувши руки. Його ліва рука нижче ліктя була обмотана ганчіркою, долоня обліплена змішаною з кров'ю
землею, очі були підпухлі і заплющені, сіре обличчя заросло стернею бороди.
Згодом принесли з яру дощової води, знайшлося в криївках дещо поїсти. Всі жували житні сухарі і запивали їх водою. Було мрячно. Хмар не було, але сонце закривала димова запона. Була приблизно година п'ята пополудні.
По якомусь часі командир розплющив очі, поворушив раненою рукою.
— Дайте, хлопці, води! — були його перші слова. При тому він повернувся на бік, сперся на лікоть, подивився на своїх бійців і спробував навіть посміхнутися.
— Потріпали нас, га? — сказав Герешко, що перший побував там і сам оглянув яр, знайшов воду, вилазив на передпільну сосну, незважаючи на своє попечения.
— Як тільки западе ніч, — сказав Троян, — а Бог пошле до того ще й трохи дощику, щоб приборкати отой огник, — підемо далі. Добре було б зв'язатися з Дерманем. Пилипе! Чи не міг би ти отак під нічку туди скочити? — звернувся він до одного з дерманців. — А ми тим часом… — не докінчив речення, поволі звівся на ноги, потягнувся, ніби залежався, і запитав: — Маєте котрий бритву?
Знайшлась і бритва. Всі почали завзято чепуритися. Носили і носили з калюжі воду. Чудодій Терешко вирушив у мандри, і вже під смеркання всі їли пшоняний кандьор, заправлений залежаним салом. Ще пізніше розійшлись по кратерах, зібрали пару десятків братнього трупу і, в сяйві пожежі, віддали його братній могилі. Один з бійців проказав «Отче наш» і «Вічну пам'ять», а Залізняк, як звичайно Залізняк, прочитав заздалегідь приготовленого на такий випадок власного вірша:
З останнім словом Залізняка бійці опустилися на коліна. Запала мовчанка. Стояли на схід сонця. З правого боку палала й шуміла пожежа, обливаючи їх огненним сяйвом, з лівого, від північного заходу, закладала небо темна хмара. Вітер гнався над їх головами, патлав волосся і, здавалось, сурмив до бою, нібито ціла його неосяжна армія йшла в бій з огненною стихією. Дим і огонь вгиналися під його натиском, люто, з якимсь драконівським сичанням відбивалися від тієї навали, але вітер дув, небо закривалося чорним гнівом. По якомусь часі полив дощ.
Це було і добре, і зле. Добре, що заливало огонь, зле, що не було схоронища бійцям. Але не було часу з цим розбиратися. Працювали під дощем. Вислали зв'язкових до Царенка, що далі тримав лінію від Верховеччини, дозброїлися, пішли шукати уніформи ен-ка-ве-де на передпілля, знайшли півживого енкаведиста, якого негайно підняли, принесли до командира, напоїли чаєм і розпитали про те про се. Довідалися, що ворожий штаб стоїть у Дермані, що його шефом є якийсь генерал Смірнов, що з ним троє інших спеців цього діла — Калачов, Самойлов і якийсь Дармограй. І що з ними «взвод» солдатів, і що вони чекають на батальйон посилення з Рівного під командою капітана Бражньова.
Згодом прибув з Дерманя Пилип і всі ті вісті ствердив, додавши, що штаб міститься в будинку семінарії і обставлений чотирма заставами — на Лисах, на містку «перед Яном», на дорозі до церкви і на Кладовській горі, так званих Могилках.
Після цього Троян зібрав своїх «як гиря ланців» і в абсолютній темряві, під прикриттям коренастої сосни, що нічого не прикривала, бо крізь неї однаково текло, почав розгортати свої плани. Для них є один і, можливо, останній вихід: ударити просто на штаб! І то негайно! Зараз! Поки не прийшла потуга. Це — ризико! І то велике! Штаб напевно добре озброєний, але є чимало шансів на успіх. Ніч, дощ, певність енкаведистів, що нас уже нема, їх перевтома. Коли цього ми сьогодні не зробимо, завтра пошлють на нас свіжу силу, нас розгромлять, розпорошать. Коли ж ми це зробимо, ми виграємо час, здезорієнтуємо ворога, підірвемо його бойову мораль. Навіть коли наша виправа скінчиться півуспіхом, вона дасть свої позитивні для нас результати, в разі ж нашого повного успіху ми здобудемо шанси боротьби на довгий час.
