Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
Я почув, як десь у навколишньому світі зупинилася машина, грюкнули дверцята і хтось побіг. Із-за пелени дощу простяглася довга рука, і великі пальці стисли моє плече. Переді мною наближеним планом виникло обличчя Крамлі, схоже на жабу за склом. Він мав вигляд охопленого жахом батька, що нахиляється над своїм утопленим сином.
— З вами нічого, ви цілі, нічого?
Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.
За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.
— З ним усе гаразд? — спитав Генрі.
— Живий, — мовив я, і так воно й було. — О боже, живий.
— А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.
— Я вже угрів його, Генрі, — сказав я.
І кивнув головою вниз, на лев'ячу клітку, де за гратами колихався, наче бліде желе, новий привид.
— Крамлі, — сказав я, — у нього повна хатина речових доказів.
— Перевірю.
— Де це ви в біса так довго були? — поцікавився я.
— Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене. — Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. — Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.
Я хрипко засміявся. З ніздрів у мене потекла вода.
Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.
— У вас ніде нічого не ушкоджено?
Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, — хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.
Ось зараз піду до телефону й подзвоню їй. «Пег, — скажу я, — виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності».
І вона скаже «так» і повернеться.
— Ніде нічого, — відповів я Крамлі.
— Це добре, — сказав Крамлі, — а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?
Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.
— Ви вже вибачайте. — Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.
— Та якого біса… — Я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. — Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.
— От чорт… — лагідно мовив Крамлі.
— Хай благословить вас господь, синку, — сказав сліпий.
Над'їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.
Генрі глибоко втягнув повітря.
— Цей лімузин мені знайомий.
— Боже милий, — сказала Констанс Реттіген, вистромившись із віконця. — Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Холмса.
Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.
Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.
— Все кінчено? То він?
Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.
— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?
Крамлі кивнув головою.
Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.
— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.
— До побачення в моїх джунглях, — відповів Крамлі.
— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?
— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.
Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.
Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.
І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.
А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя — жити.
Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.
— Відступіть убік, а то віддавлю ноги.
Ми відступили.
— Дайте сліпий чоловік покаже вам дорогу.
І він рушив уперед.
Ми залюбки пішли за ним.
