Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
- О, вона за тисячу миль від мене,- мусив визнати я.
- Терпіння, любий Генделю: часу ще досить, ще й як досить. Але ти ще щось хотів мені сказати?
- Мені соромно зізнатись,- відповів я,- тільки ж усе одно я про це думаю. Ось ти кажеш - я щасливець. Звичайно, це правда. Тільки вчора я був підмайстром коваля, а сьогодні… але хто ж я такий сьогодні?
- Ну, порядний хлопець, коли хочеш, щоб тобі підказали,- з усмішкою промовив Герберт і по-дружньому поплескав мене по руці.- Порядний хлопець, якому властиві запал і вагання, сміливість і сором'язність, жага дії і мрійливість, і все це в ньому так своєрідно переплітається…
Я задумався на хвилину, чи й справді суміш усіх цих рис властива моєму характерові. Не в усьому я був згоден з Гербертом, але вирішив, що про це не варто говорити.
- Запитуючи, хто я такий сьогодні, Герберте,- мовив я далі,- я маю на увазі свої думки. Ти кажеш - я щасливець. Але я знаю, що в цьому нема ніякої моєї заслуги, це доля мене піднесла, просто мені дуже пощастило. І все-таки, коли я думаю про Естеллу…
(- А хіба буває такий час, що ти про неї не думаєш?- докинув Герберт, дивлячись на вогонь, і у мене промайнуло: який же він добрий, який співчутливий!)
- …Тоді, любий Герберт, я й сказати тобі не можу, наскільки почуваю себе залежним і невпевненим, підвладним тисячі випадковостей. Не торкаючись, так само, як і ти, забороненої теми, я тільки одне зауважу, що всі мої сподівання залежать від постійності однієї особи (яку я не називатиму). І хоч би там як, а почуваєш себе дуже непевно й незадоволено від того, що ці сподівання такі невиразні.
Сказавши це, я наче скинуа з душі великий тягар, що гнітив мене, власне, завжди, а особливо відучора.
- Але ж, Генделю,- відповів Герберт своїм, як звичайно, підбадьорливим тоном,- мені здається, що, піддавшись ніжній пристрасті, ти заглядаєш крізь лупу дарованому коневі у зуби. І що, зосередившись на цих оглядинах, ти зовсім випускаєш з поля зору те краще, що він має. Хіба ти не казав мені, що твій опікун, містер Джеггерс, з самого початку запевнив тебе, що ти вже тепер маєш дещо, окрім сподівань? І навіть якби він і не запевнив тебе в цьому - хоч це, погоджуюсь, було б значним мінусом,- чи ж можеш ти припустити, щоб такий досвідчений фахівець, як містер Джеггерс, погодився взяти на себе опіку над тобою, не маючи цілковитої певності в цій справі?
Я визнав, що його аргумент, безперечно, вагомий,- але визнав (як то часто роблять люди в аналогічних випадках), наче просто змушений був, тоді як насправді я й не збирався цієї істини заперечувати!
- Вагомий аргумент, я думаю,- підхопив Герберт,- спробуй-но придумати вагоміший! Що ж до решти, то доведеться почекати знаку від твого опікуна, а йому від його довірителя. Ти й не зоглядишся, як тобі мине двадцять один рік, і тоді, мабуть, дещо проясниться. А як і ні, то однаково ж буде ближче до прояснення, колись же до цього таки дійде!
- Ти з такою надією дивишся на світ! - вигукнув я, щиро захоплений його життєрадісністю.
- Доводиться,- сказав Герберт,- бо я тільки цим і багатий. Але між іншим зізнаюся, що слушність цього мого зауваження належить не мені, а моєму батькові. З приводу твоєї історії він лише одне сказав: «Справа це абсолютно певна, інакше містер Джеггерс за неї б і не брався». А тепер, перше ніж додати дещо про свого батька або його сина й відплатити довірою за довіру, я хочу на короткий час накликати на себе твоє невдоволення або навіть і обурення.
- Це тобі не вдасться,- заперечив я.
- То ще побачимо! - відказав він.- Раз, два, три - і пішли. Генделю, друже мій,- тон його був невимушений, але говорив він цілком поважно,- ось відколи ми сидимо тут і розмовляємо, поклавши ноги на ґратки, я все думаю, що оскільки твій опікун ніколи й не згадував про Естеллу, приділений тобі спадок, можливо, зовсім не залежить від твоїх з нею стосунків. Адже, якщо я правильно зрозумів тебе, він ніколи не згадував про неї, ні прямо, ні посередньо? Ніколи не натякав, наприклад, що твій доброчинець має якісь бодай віддалені плани щодо твого одруження?
- Ніколи.
- Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо - якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.
Я одвернув голову вбік, бо раптом,- наче вітер з моря, що шугає над нашими болотами,- серце мені пронизало гостре почуття, схоже на те, яке упокорило мою душу того ранку, коли я полишав кузню, коли так урочисто знімався вгору туман і рука моя лягла на дорожнього стовпа з перстом. На хвилину між нами запала мовчанка.
- Атож. Але, любий Генделю,- повів далі Герберт, наче й не було ніякої паузи,- справа дуже серйозна, якщо це почуття міцно закоренилось у грудях хлопчика, такого романтичного натурою і з вини обставин. Подумай, яке вона дістала виховання, подумай про міс Гевішем. Подумай про те, яка у неї душа (ось тепер і обурюйся, і ненавидь мене). Це все може скінчитися дуже сумно.
- Я знаю, Герберте,- озвався я, і далі не обертаючи голови,- але нічого не можу вдіяти.
- Ти не можеш відірватись?
- Ні. Шкода й мови.
- І спробувати не можеш, Генделю?
- Ні. Шкода й мови.
- Ну що ж! - сказав Герберт, підвівся й стріпнувся, наче зі сну, і поворушив у каміні.- Тепер я знов спробую стати привітним.
Він обійшов кімнату, поправив фіранки, переставив крісла на місце, склав на купку розкидані книжки, заглянув у передпокій, чи нема листів у скриньці, замкнув двері, повернувся до свого крісла біля вогню й сів, обхопивши обіруч ліве коліно.
- Тепер, Генделю, я збираюся сказати кілька слів про свого батька і його сина. Як син свого батька, я, мабуть, ледве чи й потребую згадувати, що господар з нього не дуже зразковий.
- Але в домі всього вистачає, Герберте,- зауважив я йому на втіху.
- О, звичайно! Так, мабуть, і лахмітник каже, коли вдосталь назбирає мотлоху, і тандитник у своїй крамничці край міста. Однак якщо говорити поважно - бо це річ досить поважна,- то ти, Генделю, не гірш від мене знаєш, як воно насправді. Колись, гадаю, був такий час, коли батько ще не розчарувався в житті, але, в усякому разі, той час минув. Дозволь-но запитати у тебе: ти коли-небудь зауважував у ваших краях, що діти від невдалих, шлюбів завжди квапляться якнайскорше одружитись?
Це запитання видалось мені настільки дивним, що я замість відповіді й собі запитав:
- Невже й справді так?
- Не знаю,- відповів Герберт,- оце ж я й хотів би знати. Бо от у нашій родині саме так. Разючий приклад - моя бідна сестра Шарлотта, наступна за мною, що померла, не досягши й чотирнадцяти років. І з маленькою Джейн те саме.
й так кортить швидше заміж, немов усе своє недовге життя вона нічого іншого не бачить, як саму, родинну благодать. Елік ще зовсім малюк, а й той уже наглянув собі відповідну кандидатуру десь у К'ю. Здається, геть усі брати, й сестри заручені, крім хіба немовляти.
- І ти теж? - спитав я.
- Я теж,- відповів Герберт,- тільки це таємниця.
Я запевнив його, що й словом не прохоплюся, і став просити, щоб він докладніше розповів мені про це. Він так тверезо й проникливо висловився про мою слабкість, що мені хотілося бодай трохи довідатись про його силу.
- А як же її хоча б звуть?- поцікавився я.
- Звуть Кларою,- відказав Герберт.
- І живе вона в Лондоні?
- Так. Слід ще те зауважити,- додав Герберт, який раптом спохмурнів і знітився, тільки-но ми торкнулися цієї цікавої теми,- що походження її зовсім не таке, як воліла б моя мати з її аристократичними забаганками. Батько Кларин постачав харчі на пасажирські судна. Був чимось на взірець інтенданта.
- А тепер він хто?- спитав я.
- Тепер він інвалід,- відповів Герберт.
- А живе?..
- На другому поверсі,- поспішив відповісти Герберт, хоч я убирався запитати зовсім про інше - про те, на які кошти він живе.- Я ніколи його не бачив, бо за весь час мого знайомства з Кларою він ні разу не виходив зi своєї кімнати. Але от чую його я постійно. Він зчиняє неймовірний гамір - верещить і лупить у підлогу якимось страхітливим знаряддям.
