Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книга жизни TXT) 📗
— Ой, не треба було нам нічого купувати! — сказав я з усмішкою.
— То не від нас. Якийсь хлопчина вранці приніс.
Я підійшов до вхідних дверей, підняв із підлоги полотняну торбину. Зазирнув досередини і побачив там дві бляшанки дитячого харчування, такі самі, які я нещодавно охороняв на складі, і велику коробку цукерок. Витягнув її. Цукерки називалися «Київ вечірній», і на коробці справді був зображений вечірній Хрещатик, увесь у вогнях.
Я відніс подарунок до кімнати. Відкупорив одну із бляшанок і зрозумів, що до сухого молока порошок у цих бляшанках жодного стосунку не мав. Очікуючи на такий точно підступ, я відкрив коробку цукерок. Цукерки виявилися справжніми. Залишивши їх на столі, я заховав бляшанки під письмовий стіл.
Озирнувся на Гулю — вона солодко спала на боці, обернувши своє вродливе обличчя до мене. Варто було мені тільки подивитися на неї, як будь-яке занепокоєння в душі стихало. Виникала безумовна впевненість у щасті.
За вікном сяяло сонце, шелестіло досі зелене листя. Будильник показував десяту ранку. У мене злипалися очі.
Хвилин за п'ять будинок затих, завмер, як найглухішої ночі. Ми спали, притиснувшись одне до одного, і знову нам не було тісно на старому полуторному ліжку.
71
Наступного дня Ольга Миколаївна звільнила частину буфета й половину шафи для наших речей. Гуля розвісила свій одяг на плічка, розклала свої речі по поличках. Я зайняв верхню шухляду письмового столу Петра. Поклав туди нечисленні трофеї своєї експедиції — фотоапарат «Смена», старий номер «Вечірнього Києва» — один Бог знає, чого я його не викинув.
Увечері кілька днів потому, коли я від нема чого робити вкотре роздивлявся знайдений у наметі фотоапарат, мене знову охопила цікавість. Щільно засунувши фіранки, я відкрив задню стінку «Смени» й намацав плівку.
«Що там може бути знято? — почало мучити мене питання. — Якщо все це належало майору Науменку, то чому він узяв із собою такий дешевий, дитячий фотоапарат? І чому залишив його в наметі? Чому намет опинився під піском?» Звісно, я сам уже знав, що таке піщана буря в пустелі. Цілком могло трапитися, що сам він ледве спромігся вибратися із напівзасипаного намету і тоді, звісно, йому було не до речей. Але тоді всі його речі опинилися б під піском. І куди б він дістався без запасів харчів та води?
Що більше я думав, то очевиднішою ставала відсутність зв'язку між майором Науменком і наметом, подарованим мною батькові Гулі. Але, незважаючи на це, моя цікавість не вгамовувалася. Навіть якщо фотоапарат належав простому київському (судячи зі знайденої газети) туристу, все одно двадцять із гаком років, які минули з того часу, надавали моїй знахідці не лише історичної цінності. Якщо ця людина зникла, мають бути досі живі родичі або хтось із друзів, які знали, куди вона подалася. Та й напевне існує, як і раніше, клуб туристів зі своїми старожилами і ветеранами, для яких моя знахідка буде справжнім подарунком, приводом згадати минуле, а може, й розкрити якусь таємницю, адже зникнення людини — це завжди таємниця. Щоправда, може виявитися, що я знайду самого власника фотоапарата, який покинув усе, рятуючись від піщаної бурі.
Мої роздуми вивели мене до подій, що передували моїй мандрівці. Я пригадав, як шукав Львовича, Клима. Пригадав, як цікавість, бажання розкрити ще одну не зрозумілу мені таємницю привели мене на Пущанський цвинтар. Власне, і моє теперішнє перебування в Коломиї було результатом тієї цікавості.
Я витягнув із ящика пожовклу газету, розгорнув, увімкнув настільну лампу. Проглядаючи заголовки газет, що відображали в основному трудові будні та досягнення міста-героя Києва, я розчаровано зрозумів, що нічого цікавого у газеті не знайду. Знову взяв до рук фотоапарат. Лічильник відзнятих кадрів показував «34». Тепер я вже був упевнений, що він не обманював. Лишилося два невикористані кадри.
«Треба дознімати і проявити плівку», — вирішив я.
Коли Гуля з'явилася в кімнаті, я увімкнув світло і посадив її за стіл.
— Усміхайся, — сказав я, перекручуючи пальцем плівку. Я клацнув Гулю двічі й поклав «Смену» до чохла.
— Звідки в тебе фотоапарат? — здивувалася вона. Я розповів їй, нагадав про намет.
— І ти гадаєш, щось вийде? — запитала Гуля.
— А раптом?
Вона усміхнулася.
Наступного дня зранку ми, прихопивши з собою фотоапарат, подалися гуляти містом. Погода радувала — світило сонце, легкий ніжний вітерець повівав ув обличчя.
Ми дійшли до нового мікрорайону, де стояло кілька дев’ятиповерхівок. На перших поверхах цих потворних будівель були розташовані крамниці. Ми пройшли повз меблі, повз магазин автозапчастин. Випили по філіжанці кави в гастрономі. Там-таки запитали продавщицю про найближче фотоательє. Виявилося, що це зовсім неподалік.
Фотограф — чоловік років п'ятдесятьох у синьому халаті, спортивних штанях і кедах на босу ногу — виявився радше ентузіастом своєї справи, ніж бізнесменом. На моє запитання про вартість проявлення плівки він тільки усміхнувся.
— Пляшку поставиш, якщо щось вийде, — сказав він. Потім зайшов до темної кімнатки, крім дверей, запнутої ще й важкою чорною портьєрою. Повернувшись, віддав мені фотоапарат. Написав на конверті для фотографій свій номер телефону.
— Візьми, — сказав мені. — Потелефонуєш за кілька днів. Якщо жінка візьме слухавку, покличеш Вітю.
За два дні я подзвонив.
— Заходь, подивишся, — сказав Вітя. У його голосі відчувалася якась загадкова для мене невизначеність, повна відсутність емоцій.
До фотоательє я пішов сам. Гуля лишилася допомагати старенькій консервувати помідори.
Доки дістався, помітив, що мене двічі обігнали одні й ті самі білі «Жигулі». Перш ніж зайти до фотоательє, я роззирнувся, але нічого підозрілого не помітив.
— Ходи сюди, — фотограф визирнув із темної кімнатки на звук підвішеного до вхідних дверей дзвіночка й підкріпив свої слова жестом.
Я зайшов. Зачинив за собою двері. Червоний фотоліхтар, який стояв на полиці на рівні моєї голови, створював у кімнаті дивне, трошки загадкове освітлення. На столі стояв стосик порожніх ванночок різних розмірів. На мотузках, натягнутих під самісінькою стелею, сушилися великі фотографії, як білизна надворі. Я придивився до однієї з них, думаючи, що це відбитки з моєї плівки.
— Стривай, стривай, — сказав Віктор, стоячи до мене спиною. Потім він клацнув вимикачем, і яскраве світло лампочки, яка звисала зі стелі, проковтнула слабке світіння червоного ліхтаря.
Він витягнув із шухляди столу маленький конверт від фотопаперу. Дістав звідти стос фотокарток. Озирнувся на мене.
— Гадаю, років зо двадцять тому за ці світлини могли й убити, — сказав він і відступив на крок від столу, звільняючи мені місце. — Якість, звісно, препаскудна. Зерна забагато.
Я взяв кілька фотографій, розклав їх. Нахилився, приглядаючись. На одній побачив шхуну, зняту з верхньої точки берега; потім ця ж таки шхуна, тільки з іншого ракурсу; просто знімок лінії берега, такого знайомого за недавньою мандрівкою; дві групові фотографії: п’ять чоловіків, четверо стоять, один присів унизу по центру.
— За що тут можуть убити? — озирнувся я на фотографа. Вітя підійшов, узяв фотографії, подивився на них. Залишив у руці три, решту поклав на стіл.
— Ось на ці поглянь. Уважніше.
Я взяв знімки. Верхній був мені вже знайомий: четверо стоять, один сидить. Я придивився. Здалося, що чоловік сидів на піску якось дивно, але більше ніщо не привабило моєї уваги.
— Візьми-но цю штуку, — Вітя простягнув мені збільшувальне скло.
Під лупою зміст фотокартки різко змінився. Я побачив, що чоловік, який сидів на піску, був зв’язаний. Його ноги були зв’язані в районі кісточок, коліна підтягнуті, а руки, зв’язані в зап’ястках, наче одягнуті на коліна. Четверо чоловіків, які стояли, дивилися в об’єктив із самовпевненими посмішками. Полонений позирав кудись убік, голова його була дещо схилена, рот трохи розтулений.
— Він тут живий? — повернувся я до фотографа Віті.
