Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
Вона замовкла і насторожено обвела очима кімнату – тепер невидиме усвідомлення було зовсім поряд, воно стояло не дихаючи в одному із закутків. І було абсолютним і вміщувало в себе цілковито все, як матрьошка, найменшою з яких і такою, що не таїть усередині ніяких секретів, була сама Марійка, вміщена в матрьошку іншу, більшу – загадку двох і ще одного дня, що перевалив за полудень, а третя, величезна й неозора, звалася Київ – Місто Київ, де і відбувалось усе це, і відбувалося воно завжди.
– Ти знаєш, чому… – проголосила вона збуджено.
Але її урвав хрипкий дзвін старовинного вухатого телефону.
Марійка, яка змушена була замовкнути, скривджено скривилась і, здивовано наблизивши до щоки слухавку, почула незвично схвильований голос Каті:
– Слава Богу! Додзвонилась! У вас зараз буде міліція! За крадіжку в музеї. Таксист дав адресу. Тікай!
– Куди? – очманіла Марійка.
– Додому.
– Мене вигнали, – пискнула вона, не встигнувши усвідомити: це не привід для заперечень.
Але Катя вже закричала:
– Клуб «Церцея». Це на Пушкінській. Поряд із «Бергоньє». Я чекатиму біля входу до пів на третю. Швидко!
– А Дарина?
– Її вже знайшли!
Слухавка заквапила її пульсуючими гудками.
І заголосила знову, ледве повернувшись на своє сідало.
– Ти де? – ударив Марійку у вухо істеричний крик Дарини.
– Я у нас удома…
– Я теж у нас удома, – відчайдушно проплакала Чуб. – Тільки тебе тут немає!
Дарина вихопила з черевика ключ із котячою головою (благословляючи себе за цю безглузду босяцьку звичку – носити ключ у шкарпетці!) і засунула його в замкову щілину, одночасно натискаючи на дзвінок. Ключ провалився в порожнечу, але це не мало значення – двері вже відчиняли, і Землепотрясна ввалилася в щілину, що утворилася, наштовхуючись на невідомого лисого дядька із затишним ситим черевцем і зім’ятою страхом фізіономією. Позадкувавши, той врізався в шафу і затремтів усім своїм желеподібним тілом.
– Хто ви?! – хлипнув лисий писклявим голосом, який безуспішно намагався бути грізним.
– А ви хто? – випалила Дарина, спішно зачиняючи двері. – Замок виявився не внизу, а чомусь угорі, й був зовсім не старим, точніше, старим, можливо, навіть 60-х років, але ніяк не антикварним.
– Що із замком? – прикрикнула на лисого Чуб. – Де Марійка?
– Тут немає ніякої Марійки! – по-цапиному прогугнявив той. – Хто ви?
Гидливо відмахнувшись од його запитання, Дарина вбігла в кімнату і вросла ногами в підлогу.
Кімната була не та! І навіть не кругла, а прямокутна, що виходила лівим боком в іншу, з напівкруглим еркером, заставлену меблями похилого віку часів Дарининого дитинства.
На мить вона понадіялася, що просто переплутала поверх, хоча переплутати останній поверх, вище за який була тільки стеля горища, було вкрай проблематично. Але зваблена цією рятівною ідеєю, Чуб виринула на відчинений балкон і відразу зрозуміла: він залишився тим самим, тим самим – позбавленим перил бетонним майданчиком «для зльотів» під шпилястим ковпаком сірого даху.
Вона зацьковано озирнулася на товстуна й заволала від безсилля:
– Коли ви сюди в’їхали? Коли?!
– У сімдесятих, – відповів хазяїн криво.
У двері задзвонили.
– Не відчиняйте! – заволала Дарина. – За мною женуться. Вони і вас уб’ють теж!
Й ніколи було вибирати вислови.
Лисий застиг, дивлячись каламутним і благаючим про помилку поглядом на міцну експресивну дівулю, замотану в національний жовто-блакитний прапор, – божевільну і однозначно буйну!
Дарина кинулася до телефонного апарата і кривлячись набрала номер.
– Стій, кому сказала! – гаркнула вона, загрозливо хапаючись за древко.
Лисий, що тихо позадкував уздовж стіни в бік дверей коридора, струшуваних ударами та криками дзвінка, знову завмер і відчайдушно скосив очі кудись убік. Древко потягнуло за собою полотнище прапора, і з-під нього виринула Даринина грудь, оптимістична й міцна, мов яблуко «Слава переможцеві».
– Алло, – почула вона розгублений Марійчин голос.
– Ти де? – нестямно завила Дарина, намагаючись упіймати ногами жовто-блакитну тканину та затиснути її між ніг.
– Я у нас удома.
– І я у нас удома. Тільки тебе тут немає! Тут тільки якийсь лисий. Він тут живе. Це зовсім інша квартира!
– Ти помилилася квартирою? – обережно здивувалася Марійка.
– Ні, я не помилилася, це наша квартира! Але вона зовсім інша, і ми тут не живемо!
Лисий жалібно скривився, намагаючись зібгатися у грудку.
– Так це ви?! – із жахом простогнав він раптом із висловом «Господи, за що мені це?». – Це ви?!
– Хто – я? – відволіклася Дарина.
– Злодійка! Наводчиця! Через вас… Але як? Як ви сюди? – затрепетав лисий, явно маючи намір посивіти від страху (якби йому ще було чим сивіти).
– Уб’ю, якщо зрушиш із місця. Зрозумів? – плотолюбно прогарчала Чуб, погрожуючи йому слухавкою.
Але бридкий товстун, неприємно булькнувши ротом, з усіх ніг кинувся до дверей.
– Міліція! – заголосив він. – Рятуйте! Вона тут!
– Думай швидше, я тобі передзвоню! – виплеснула Дарина і помчала до балкона.
Частку секунди вона стояла на плоскому майданчику, плачучи про відсутню, недоступну мітлу, а потім, рішуче загорнувшись у прапор батьківщини, зробила крок на карниз і пішла по ньому, притискаючись до стіни і мужньо намагаючись не дивитися вниз.
Упустивши на стіл слухавку, що запищала короткими гудками, Марійка («Я зараз, Мире!») кинулася на сходовий майданчик.
– Дарино, Дашо! – покликала вона, перекидаючись через перила. Слова відчужено розчинилися в тиші.
Вона почала сходити вниз. Її думки зависли, як картинка на екрані комп’ютера з нерухомою, вже непідвладною «мишці» стрілкою. Ковальова ніколи не вміла думати швидко, а в екстремальній ситуації, що вимагала моментальної реакції, просто дурнішала на рахунок три.
«Вона в нашій квартирі, але це не наша квартира. То де ж вона?» – тужилася Марійка, смутно сподіваючись, що нестикування розв’яжеться якось простіше, і вона застане подругу на сходах поверхом нижче.
Але під’їзд був порожній і цнотливо тихий. Наскільки вона могла пригадати, піднімаючись до себе у вежу, вони ще жодного разу не стикалися з іншими мешканцями. Марійка вибігла у двір, зіткнувшись ніс до носа з Дарининим мопедом.
«Ага!»
Прослизнувши крізь низьку арку, вона опинилася на вулиці, завертіла головою і обмерла, закинувши горло, що вразилося враз і стислося.
На їхньому безперильному балконі, випадаючи з дверей і боязко тримаючись за стіни, стояли чужі люди, вигукуючи «Повернися! Повернися!» і неспокійно розмахуючи руками. А по карнизу, який оперізував вежу, розпластавшись по стіні, йшла божевільна Дарина в дивній кособокій сукні жовто-блакитного кольору. Притримуючи під пахвою якусь палицю, міська альпіністка незграбно, але безстрашно перестрибнула на дах сусідньої, триповерхової частини будинку, що примикала до вежі, й подерлася по майже прямовисному схилу даху до відчиненого вікна горища з підозріло новою пластиковою рамою.
Чоловіки вмить сховалися у дверях балкона, тоді як Марійчина вічна нерозторопність як виняток несподівано прислужилась їй: вона побачила, як подруга, блискавично озирнувшись, дала задній хід і якимсь нез’ясовним Марійці дивом залізла на задню стіну вежі.
Оцінивши її трюк, Ковальова помчала в під’їзд, сподіваючись випередити переслідувачів, і поскакала по сходах, що стали раптом гучними та наповненими диханням і голосами. На третьому поверсі вона зустрілась із уже знайомими їй людьми, що рвалися в чиїсь нерішучі двері.
– Відчиніть, у вас у мансарді небезпечна злочинниця. Вона щойно забралася туди… Відчиніть!
Захекавшись, Марійка добігла до четвертого поверху, що завершувався Г-подібним майданчиком, і, порівнявшись із їхніми розчиненими навстіж дверима, схопилася за зелені перила.
За дверима була чужа квартира! У отворі дверей виднівся обклеєний новенькими шпалерами і засмічений незнайомими речами коридор, а за ним – невідома їй кімната, посеред якої, втягнувши голову в плечі, стояв зовсім бідолашний лисий товстун, якого трусив за плечі розлючений і рознервований парубійко.
