Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (бесплатные серии книг TXT) 📗
Це трохи здивувало й стривожило мене, і я спитав капітана, як. могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.
— Це правда, — сказав він, — але ж доказів вашої смерті не було і, отже, я не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про вашу загибель. Та мені й не хотілось брати на себе управління вашою плантацією, бо вона дуже далеко. Проте заповіт ваш я подав і права свої заявив, і якби я міг довести, що ви живі або померли, то став би діяти за дорученням і вступив би у володіння інхеніо (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, він тепер у Бразілії. Але, — вів далі старий, — я мушу повідомити вам одну річ, яка, може, буде для вас менш приємна, ніж уся моя попередня розповідь: ваш компаньйон та опікун, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і вручили мені гроші. В той час плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, будівництво інхеніо та придбання невільників, так що прибутки далеко не такі, як пізніше. Однак я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив.
Через кілька днів після цього мій давній друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у паках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо, як це заведено по цукроварнях. Із звіту я побачив, що доходи щороку збільшувались, але через величезні витрати сума прибутку була спочатку невелика. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих, мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п’ятнадцять подвійних пак тютюну, що загинули разом з його кораблем, який зазнав аварії, повертаючись із Бразілії до Лісабона років через одинадцять після мого від’їзду.
Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він змушений був витратити мої гроші, щоб покрити свої втрати, а також на придбання частки в новому судні.
— І все-таки, давній мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати, а коли вернеться мій син, ви одержите всі свої гроші повністю.
З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а на забезпечення решти боргу — свої документи на володіння судном, з яким син його поїхав до Бразілії; він володів четвертиною всіх паїв, а його син — другою четвертиною.
Я був такий зворушений чесністю і добротою бідолахи, що не міг допустити цього; згадуючи, що він зробив ддя мен^, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримував сльози. Через те я насамперед спитав його, чи дозволять йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це для нього обтяжливо. Він відповів, що, правду кажучи, це, звичайно, буде для нього трохи важкувато, але ж гроші мої, і мені вони, мабуть, потрібніші, ніж йому.
У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не заплакав. Коротше кажучи, я взяв його сто мойдорів і, попросивши перо та чорнило, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що, коли я дістану назад свою плантацію, то віддам йому й решту, як я і зробив згодом. Що ж до передачі мені його прав на володіння судном, то на це я ніяк не можу погодитись: коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне, — я переконався, що він чесна людина; коли ж не будуть потрібні, коли я одержу свою плантацію, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенса.
Після цього старий запропонував навчити мене, як заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Він відповів, що, звичайно, можна п поїхати, якщо мені хочеться, але є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що на річці Тахо {69} біля Лісабона стоять судна, готові до відплиття в Бразілію, він порадив мені записати моє ім’я в офіційні книги і ствердив присягою, що я живий і що я та сама особа, яка придбала на самому початку землю для згаданої плантації.
За порадою капітана я склав у нотаріуса доручення на ім’я його знайомого купця в Бразілії. Це доручення він надіслав у листі, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.
Не можна було діяти сумлінніше, ніж діяв за дорученням цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами.
По-перше, звіт про прибутки з моєї ферми (чи то-план-тації), починаючи від того року, як їхні батьки розрахувалися з моїм давнім другом, португальським капітаном, тобто за шість років: мені припадало тисяча сто сімдесят чотири мойдори.
По-друге, звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд не забрав иід свою опіку плантацію, як майно особи, зниклої безвісти, — це називається в законі громадянською смертю. Прибутковість плантації поступово зростала, і прибуток за ці чотири роки дорівнював тридцяти восьми тисячам восьмистам дев’яноста двом крузадо {70}, або трьом, тисячам двомстам сорока одному мойдорові.
По-третв, звіт пріора монастиря святого Августцна, котрий одержував прибутки протягом чотирнадцяти з лишком років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, вже витрачених на лікарні, але чесно заявив, що в нього залишилось вісімсот сімдесят два мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська казна не повернула мені нічого.
В пакеті був ще лист від мого компаньйона. він щиро вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток і скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна плантація і скільки невільників працює на ній. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав «Аує Ма-гіа», дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразілію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як розпорядитися нею, якщо я не приїду сам. Лист закінчувався запевненнями в щирій дружбі до мене його самого і його домочадців. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово вичинених леопардбвих шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, якого він посилав туди і який здійснив щасливішу подорож, ніж моє судно. Надіслав він мені ще п’ять ящиків вишуканих ласощів та сто золотих пластинок, ще не покарбованих на монети, трохи менших за мойдори.
З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот пак тютюну, а решту золотом.
Можу сказати, що для мене, як для Йова {71}, кінець був кращий за початок. Важко описати, як тьохкало моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Бразільські судна йдуть звичайно цілою флотилією; і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари; отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, відчув млість і, якби старий капітан не приспів саме вчасно з якимсь трунком, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і помер тут же на місці. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послали по лікаря, і той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, пустив мені кров. Аж тоді мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я не пережив би такого струсу.
