Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
«Кичі–Мухаммед, син Тимур–хана, до цього перебував десь на сході й був проголошений ханом після вбивства Барака. «Мухаммед–Султан, син Тимур–Хана, сина Кутлук–Тимура, — пише Гаффарі, — за рішенням емірів сів після вбивства Барака на царство в 834 (19. IX 1430 — 8. Х 1431) р.»…Російські літописи відзначають появу Кичі–Мухаммеда в західному улусі навесні 1433 року, не вказують місця перебування його. Під час війни з Улук–Мухаммедом в 1437 р. він вирушив на захід з району Астрахані, яка вважалася «юртом Тимур–Кутлука», де він, мабуть, перебував у 1433–1437 рр.» [56, с. 237].
Не стану описувати весь хід боротьби двох гілок роду Чингісидів за владу в Золотій Орді. Лише зверну увагу, що князь Галицький (Галич–Мерський) Юрій Дмитрович загинув у 1434 році. А його сини Василь Косий і Дмитро Шем’яка відразу ж стали на бік Кичі–Мухаммеда, який оволодів столицею держави — Сараєм. Зрозуміло, Василь Темний вагався з вибором. І це цілком природно, бо новий цар держави міг і не підтвердити титул Великого князя.
Але не варто забувати про Улу–Мухаммеда, який спирався на війська свого роду. Програвши Кичі–Мухаммеду, він відступив на північний захід Золотої Орди й осів на зиму 1437–1438 року в місті Белеві. Послухаймо професора М. Г. Сафаргалієва:
«Хан Улук–Мухаммед після вигнання його з Дешт–і-Кипчака зі своєю ордою пішов на північ і… осів у… місті Белеві, «зділа собі ледян град із ріки волочая товстий лід, і осипа снігом, і водою поляше» [56, с. 214].
Приблизно так само подає цей матеріал і М. М. Карамзін. Але далі виклад подій московитами цілком спотворений, наповнений «доважками брехні». Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Великий Князь наказує йому негайно відійти від країв Російських… Василь послав туди численну рать, ввіривши її братам, Шем’яці й Дмитрію Красному (синам свого ворога. — В. Б.)… від Москви до Белева не залишивши жодного поселення уцілілим: скрізь грабували, відбирали худобу, маєтки і навантажували вози здобиччю… Приступивши до Белева, Московські Воєводи відкинули всі мирні пропозиції Махмета… Воєводи Московські не хотіли нічого слухати. «Отже, дивіться!» — сказали Князі Махметові, піднявши голос і перстом показуючи їм на Російських воїнів, які в цю хвилину натовпами втікали від міських мурів, гнані якимось раптовим жахом… Моголи… поскакали за Росіянами (московитами. — В. Б.), сікли їх, топтали…» [41, том V, с. 143].
Професор М. Г. Сафаргалієв, цілком сприймаючи й підтримуючи московську брехню і навіть захищаючи її, лише дещо уточнив: «…московська рать… налічувала 40 тис. осіб. Після поразки від цього війська, за словами Львовського літопису, уціліла лише невелика частина» [56, с. 245].
А тепер звільнимо матеріал від московських «доважків брехні». Поставимо всі події в логічну послідовність і залежність. Отже, цілком природно, що самі московити не могли рушити зі зброєю на свого законного Царя. Робити щось подібне не могла дозволити московська церква, оскільки, згідно з канонами, Цар (хан) Золотої Орди був посланцем Бога на землі. Тобто представники нового царя Кичі–Мухаммеда «переконали» московських князів і митрополита, що за Божою згодою на троні сів новий цар, а старого, з Його волі, належало скинути і покарати. Тому похід проти Улу–Мухаммеда благословив митрополит. Особисто! І не інакше!
Такою є логіка подій. Вона не сприймає московської брехні. От чому війська Московського улусу, за велінням хана Кичі–Мухаммеда, очолювали вірні новому ханові сини Юрія Дмитровича.
Однак хан Кичі–Мухаммед не змістив Василя Темного з Московського княжого столу тому, що Василь Косий і Дмитро Шем’яка не виправдали його довіри і були ганебно розгромлені під Белевом.
Хани не виявляли честі відвертим невдахам.
Що ж далі зробив хан Улу–Мухаммед?
Він вчинив найбільш раціонально й розумно. Навесні 1438 року він зі своїми військами й своїм родом перейшов за Волгу і зайняв Казань. У такий спосіб 1438 року виникло Казанське царство (ханство), незалежне від панівного Сарая. У ті ж роки (1443) утворюється незалежне Кримське царство (ханство) на чолі зі знаменитим Давлет–Хаджі Гіреєм — нащадком Чингісидів. Велика Орда зі столицею Сараєм залишилася за родом Кичі–Мухаммеда. Але це була лише частина Золотої Орди. Бо на просторах сучасного Казахстану також виникла незалежна держава — Казахська Орда. Так був остаточно зруйнований Батиїв Юрт — Джучі–улус.
Слід відзначити, що цей роздподіл дуже швидко примирив ворогуючі гілки роду Чингісидів відносно степової частини держави. Ворожнеча тривала тільки за північні улуси Золотої Орди, тобто за землю Моксель.
Отже, в 1437 році хан Кичі–Мухаммед перепідпорядкував собі Московський улус, скориставшись зі слабкості Улу–Мухаммеда. Однак Улу–ухаммед, тепер уже хан Казанського царства, не змирився з цією втратою і продовжив боротьбу за північні улуси колишньої Золотої Орди.
Послухаймо історика М. Г. Сафаргалієва:
«Згідно з Казанським літописом, Улук–Мухаммед після захоплення Казані в 1438 р(оці) “звідусюди собра силу воїнственну і многія гради руския (московські. — В. Б.) обступи, і всяко їм озлоблення тяжко наведе. І до самого дойде града Москви, на другеє літо белевского побоїща. З іюля пожже около Москви великії посади, і хрестиянського люду іссіче, і полон зведе, града не взя”» [56, с. 246].
З 1439 до 1445 року Улу–Мухаммед тричі ходив на Московський та інші північні улуси воєнним походом.
Однак повернути їх під своє володіння не зумів. І головною причиною його невдач, поза сумнівом, ставала оборона своїх володінь військами Кичі–Мухаммеда. Тут інші московські вигадки про «різні внутріросійські союзи» просто недоречні. Та й Казанський літопис говорить зовсім про інше.
Що ж трапилося 1445 року?
У 1445 році війська Казанського ханства знову вирушили походом на Московський улус. Ось що говорить стосовно цього російський історик В. В. Вельямінов–Зернов у своїй книзі «Дослідження про Касимовських царів і царевичів» 1863 року видання:
«Навесні того ж (1445) року відправив він (Улук–Мухаммед) проти великого князя двох синів своїх Махмутека і Якуба. Василь виступив їм назустріч, потрапив у полону знаменитій битві 7 липня біля Єфим’євого монастиря і був відпроваджений до хана (Улу–Мухаммеда. — В. Б.)» [35, с. 11].
Отже, Московія повернулася під руку Улу–Мухаммеда і його роду.
«Відпущений після хресного цілування в Москву, великий князь (Василь Темний. — В. Б.) 10 жовтня 1445 р. зобов’язався «дати йому (ханові) за себе відкуп…» Про важкість «відкупу» можна судити за записом у Новгородських літописах. Згідно з другим Новгородським літописом, «взяв цар Махмет відкупу на великому князеві двісті тисяч рублів». Хресне «цілування» великого князя цим не обмежилося. Воно передбачало низку інших, не менш спустошливих і принизливих вимог, не відображених в офіційних джерелах» [56, с. 255].
Що ж це за принизливі вимоги? Ми ні на мить не повинні забувати, що Василь Темний, які Улу–Мухаммед, належали до роду Чингісхана. І в родовій ієрархії Чингісидів вони різнилися висотою державних посад. Один був Великим ханом держави, інший—удільним ханом. А удільний хан був зобов’язаний завжди платити «ординський вихід» Великому ханові. Тому у виплаті «виходу» Улу–Мухаммедові Василем Темним нічого принизливого не вбачалося. Тут московити, як звичайно, брешуть.
Приниження московита Василя було в іншому. За недотримання присяги, даної Великому ханові в 1433 році під час призначення на московське княжіння, Улу–Мухаммед позбавив Василя Темного «Мещерської землі», утворивши незалежне Касимовське царство на чолі зі своїм сином Касимом.
Він мав таке право згідно з Ясою Чингісхана.
Зверніть увагу: московські князі, а згодом — царі майже 300 років визнавали законним це рішення хана Улу–Мухаммеда. Касимовське царство (ханство) проіснувало до часів Петра І.
Цілком зрозуміло, що хан Великої Орди Кичі–Мухаммед не відразу змирився із втратою своїх північних улусів. У лютому 1446 року його війська разом із Дмитром Шем’якою захопили Москву, скинули Василя Темного, осліпили його й вислали в Углич, а потім — у Вологду.
