Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
— У князя Михайла та його дружини Анни народилося п’ятеро дітей. «В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].
У так званому Лаврентіївському літописі про першого сина Михайла Тверського Дмитрія зазначено:
«Того же лета, месяца февраля в 25, на память Архистратига Михаила, быша постриг у князя у Михаила сынови его Димитрию» [21, с. 209].
Тобто у 1302 році Михайло Тверський зі своєю дружиною Анною після народження другого сина — Олександра, віддали старшого сина Дмитрія в ченці для служіння Господу Богу. Він прийняв постриг і з того часу втратив можливість стати Великим Володимирським Князем. Спадкоємцем Михайла Тверського став його другий син — Олександр.
— У 1304 році Михайло Тверський отримав від хана Тохти ярлик на володіння улусом свого батька Чилаукуна. У російській історичній науці цей факт подано таким чином: «В 1304 г. скончался вел. кн. Андрей… и Владимирское княжение… досталось Михаилу Тверскому, оказавшемуся… старшим» [65, с. 63].
— У 1310 році хан Беклемиш підпорядкував собі Великий Новгород, про що зазначено у Тверському літописі:
«В лето 6818. Седе Князь великий Михайло в Новгороде Великом на столе» [53, с. 408].
Беклемиш міг це вчинити тільки з дозволу Великого Хана Золотої Орди Тохти.
— У 1312 році, після смерті хана Тохти, трон Золотої Орди посів син знищеного ним Тугрилчи — Узбек, якому на той час виповнилося тільки 16 років. Хан Узбек поновив ярлик Михайлові Тверському на батьківський улус.
Не станемо продовжувати опис життя і діяльності так званого Великого Володимирського Князя Михайла (Беклемиша). Справа в тому, що російська історіографія до опису 1290—1430 років додала надзвичайно багато вигаданих осіб і подій.
Спробуємо розмежувати їх та виокремити правду. У цьому випадку, аби не переривати виклад матеріалу, дозволимо собі заглянути дещо наперед.
З 1304 до 1425 року російська історія подає своїх Великих Володимирських Князів у такому порядку (за М. М. Карамзіним, IV—V томи):
1. «Великий князь Михаил Ярославич (1304—1319)» — Твер.
2. «Великие князья (1319—1328)
Георгий Данилович (Москва),
Димитрий и Александр Михайловичи (Тверь) — (один после другого)».
3. «Великий князь Иоанн Данилович, прозванием Калита (1328-1340)» - Москва.
4. «Великий князь Симеон Иоаннович, прозванием Гордый (1340—1353)» — Москва.
5. «Великий князь Иоанн II Иоаннович (1355—1359)» — Москва.
6. «Великий князь Димитрий Константинович (1359— 1362)» — Суздаль.
7. «Великий князь Димитрий Иоаннович, прозванием Донской (1363-1389)» — Москва.
8. «Великий князь Василий Димитриевич (1389—1425)» — Москва.
І далі М. М. Карамзін наводить такі слова про князя Василя:
«Димитрий оставил Россию, готовую снова противоборствовать насилию Ханов, юный сын его, Василий, отложил до времени мысль о независимости и был возведен на престол в Владимире Послом Царским, Шахматом. Таким образом достоинство Великокняжеское сделалось наследием Владетелей Московских. Уже никто не спорил с ними о сей части» [18, т. V, с. 68].
У цих словах викривається рівень найвищого блуду М. М. Карамзіна, коли в одному реченні поєднується мова про незалежність Московії та про ханського посла Шахмата, який приймає від московита клятву на вірність ханові. Саме у цьому був секрет «возведения на трон».
Наводячи список московських князів, російська історична наука завжди подавала період князювання, як-то кажуть, рік у рік. Таким чином творилась ілюзія неперервності зайняття престолу московськими князями. Такого за центральної влади Золотої Орди бути не могло.
У ханських ярликах володарів земельних улусів іменували «даруга», а прямих намісників хана чи то удільного, чи то великого улусів іменували «баскак». В усіх ханських ярликах московським митрополитам є згадка і про даруг, і про баскаків, бо в одному улусі правити одночасно даруга і баскак не могли.
Раніше вже зазначалося, що в 1290 році хан Тохта знищив Московського князя, так званого Петра Ординського, а управляти його улусом, до якого належали Москва і Ростов, призначив свого намісника — баскака, що правив Московським улусом до 1305 року. Цьому є досить-таки переконливе свідчення у так званому Троїцькому літописі:
«В лето 6813 (1305.—В.Б.) избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг» [53, с. 282].
І хоча у літописі різні роки смерті Кутлубуги та смерті так званого князя Данила Московського (6811), та смерть Кутлубуги пов’язана з призначенням на Велике Володимирське князівство Михайла Тверського. Це звичайна московська вигадка, бо князь Михайло посів Мещерський улус відразу ж по смерті свого брата Андрія, ще на початку 1304 року. Великим Володимирським князівством між періодами князювання Андрія та Михайла жоден баскак не правив.
Князі-московити — Данило та його син Георгій Данилович (Юрій) — є стовідсотково вигаданими особами. В російській історії, як ми пам’ятаємо, їхньому батькові, так званому Олександру Невському, місця не знайшлося. Його серед правителів ханських улусів не було і бути не могло. Улуси отримали тільки брати хана Батия. А Олександр Невський був лише «прийомним сином Батия», і його земля лежала між Уралом та Волгою, в улусі самого Батия. Це аксіома.
І після 1305 року Московським улусом (Москва і Ростов) продовжував керувати ханський баскак. Так тривало до 1321 (1322) року.
Цікаво зазначити, що головний російський літописний звід, так званий Лаврентіївський, про події 1263—1283 та 1286—1295 років повністю мовчить. Із нього свідомо викинули опис подій тих років.
Згадки про Великого Володимирського Князя Дмитра Михайловича, який нібито сидів на цьому престолі з 1322 до 1326 року, теж є стовідсоткова вигадка московської історичної науки.
Перший син Михайла Тверського — Дмитрій, у 1302 році прийняв постриг, тому бути князем ні Великим, ні удільним не міг. Він став священиком Російської православної церкви, одним із найвидатніших митрополитів Золотої Орди. Знаменитий митрополит Алексій, що походив із князівського роду, і був у дитинстві Дмитром, сином Беклемиша.
Вигадка московитів про вбивство Дмитра в Орді у віці 27 років потрібна, щоби приховати справжній стан речей і не розповідати, що ж із ним сталося далі. Зрозуміло, що така родовита особа не могла залишитись рядовим священиком Золотої Орди.
Потрібно викинути з московської історії таких вигаданих осіб, як:
Олександр Ярославович (Невський),
Андрій Ярославович,
Ярослав Ярославович,
Василь Ярославович,
Дмитро Олександрович,
Андрій Олександрович,
Данило Олександрович,
Юрій Данилович,
Дмитро Михайлович.
Це лише ті, які начебто сиділи на Великому Володимирському князівстві.
Після створення ханом Узбеком Великого Московського князівства та передачі земель цього улусу у володіння Кулхану в 1328 році вести розмову про Велике Володимирське князівство недоречно. Рід ширинів хана Чилаукуна успадкував свій Мещерський улус, який у Московській історії став називатись Великим Тверським князівством, а роди каракиреїв, дулатів, мангитів і киреїтів — нащадків Берке-хана — отримали свій улус, так зване Велике Московське князівство.
Навіть «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя про Велике Володимирське князівство і його князів далі 1326 року не згадує. Останнім Великим Володимирським Князем словник називає Олександра Михайловича (Тверського).
Оскільки московська історіографія надзвичайно потужно фальшувала не тільки історію Московського улусу Золотої Орди, а й Мещерського, так званого Великого Тверського князівства, варто простежити весь ряд Великих Тверських Князів — нащадків знаменитого «Бахмета Усейнова сина», першим серед яких був хан Беклемиш (див. Схему).
Рід хана Беклемиша (Михайла Тверського):
