Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Телефон задзеленчав знову. Беата зітхнула і простягнула руку.

— Слухаю, Олауг.

— Це Харрі. Здається, ти ще не спиш?

Вона сіла на ліжку:

— Та я сьогодні вночі неначе на комутаторі сиджу. Що в тебе?

— Мені потрібна допомога. А окрім тебе, покластися мені ні на кого.

— Справді? Якщо я правильно зрозуміла, для мене це означає зайві проблеми.

— Купу. Допоможеш?

— А якщо відмовлюся?

— Ти спочатку вислухай, а потім можеш відмовитися.

Розділ 36. Понеділок. Фотографія

Уранці в понеділок сонце за чверть шоста знову виглянуло із-за Екеберга. Охоронець на вході в Головне управління поліції голосно позіхнув і підвів очі від «Афтенпостен» на пред’явлене посвідчення.

— Пишуть, що буде дощ, — сказав охоронець, радіючи, що нарешті бачить людину.

Високий меланхолійний чоловік коротко поглянув на нього і нічого не відповів.

Протягом наступних двох хвилини прийшло ще троє — таких же меланхолійних і неговірких.

А о шостій усі четверо сиділи в кабінеті начальника Головного управління поліції на сьомому поверсі.

— Один із наших інспекторів вивів із камери попереднього ув’язнення можливого вбивцю, — сказав начальник Головного управління поліції, — й тепер ніхто не знає, де вони.

Однією з його якостей, які робили його відносно відповідним для своєї посади, було вміння коротко сформулювати чергову проблему. Ще однією — у декількох словах визначити необхідні заходи.

— І я вважаю, треба знайти їх так швидко, як це тільки можливо. Що зроблено на цей момент?

Начальник кримінальної поліції глянув на Мьоллера з Волером, відкашлявся і відповів:

— Ми направили на розслідування невелику, але досвідчену групу, відібрану присутнім тут інспектором Волером. Він же призначений відповідальним за пошук. Троє співробітників служби безпеки, двоє з кримінального відділу. Вони приступили до справи цієї ночі всього через годину після того, як нам доповіли, що Сівертсен не повернувся в камеру.

— Оперативно спрацьовано, але чому не сповіщені патрулі та чергова частина?

— Ларсе, ми не стали поспішати з нарадою. Нам важлива твоя думка. Інспектор Волер обіцяє знайти Холе і Сівертсена протягом доби. Також ми контролюємо поширення інформації. Зараз про зникнення Сівертсена знаємо тільки ми четверо і Грот з ізолятора. Крім того, ми подзвонили в Уллерсму і скасували перевезення в нову камеру, мотивуючи це тим, що, виходячи з нещодавно отриманих відомостей, безпека Сівертсена там буде під знаком питання, тому його переведуть в інше місце, яке поки що не розголошується. Коротше кажучи, ми зробили все можливе, щоб ніхто ні про що не дізнався доти, доки Волер і його група не знайдуть утікачів. Але, зрозуміло, Ларсе, як ти скажеш, так і буде.

Начальник Головного управління задумливо кивнув, потім підвівся й підійшов до вікна.

— Минулого тижня я їхав у таксі, — почав він, стоячи спиною до присутніх. — У шофера на сидінні лежала газета, і я запитав, що він думає про велокур’єра-маніяка. Завжди цікаво, що думають широкі маси. І він відповів, що справа з велокур’єром-маніяком іде точно так, як і з терактами одинадцятого вересня. Питання задаються в неправильній послідовності. Усі запитують, хто і як. Але щоб розгадати загадку, треба спочатку відповісти на інше питання. Яке, Турлейфе?

Начальник кримінальної поліції не відповів.

— Це питання, Турлейфе, «навіщо». Таксист виявився недурний. Хто-небудь із вас ставив собі це питання, панове? — Начальник управління гойдався на каблуках і чекав відповіді.

— При всій пошані до таксиста, — нарешті видав начальник кримінальної поліції, — я не впевнений, що в цьому випадку є яке-небудь «навіщо». В усякому разі — раціональне «навіщо». Усі тут знають, що у Холе нестабільна психіка і схильність до випивки. За це його і звільнили.

— Навіть у безумних є мотиви, Турлейфе.

Делікатно кашлянули.

— Що, Волере?

— Батуті.

— Батуті?

— Єгипетський пілот, який свідомо розбив повний пасажирський літак, тільки щоб помститися компанії за те, що йому не дали підвищення [22].

— Куди ти хилиш, Волере?

— Увечері в суботу, після того, як ми затримали Сіверт­сена, я наздогнав Харрі на стоянці, щоб поговорити. Він відмовився відзначати завершення справи. Було видно, що він гнівається. Через те, що його звільняють, і через те, що, на його думку, ми позбавили його законної слави людини, яка затримала маніяка.

— Батуті... — У вікно кабінету бризнули перші промені сонця, і начальник управління прикрив очі рукою. — Б’ярне, ти досі не сказав ні слова. Ти-то що думаєш?

Б’ярне Мьоллер подивився на силует біля вікна. Живіт болів так сильно, що Мьоллер уже не побоювався — він сподівався, що той, нарешті, лусне. З того самого моменту, коли його підняли вночі й розповіли про зникнення, він усе чекав, коли ж хто-небудь розбудить його і скаже, що вся подія — лише страшний сон.

— Не знаю, — зітхнув він. — Чесно кажучи, мені досі незрозуміло, що відбувається.

Начальник управління повільно кивнув.

— Якщо з’ясується, що ми це приховуємо, нас четвертують, — повідомив він.

— Точно сформульовано, Ларсе, — сказав начальник кримінальної поліції. — Але якщо з’ясується, що ми упустили серійного вбивцю, нас теж четвертують. Навіть якщо ми знайдемо його знову. Але у нас ще є можливість вирішити все по-тихому. У Волера, як я зрозумів, є план.

— Цікаво послухати. Волер?

Том Волер стиснув праву руку в кулак і обхопив її лівою долонею.

— Скажімо так, — почав він. — Знаючи, що права на невдачу в нас немає, я готовий використовувати дещо нетрадиційні методи. Знаючи також, які можуть бути наслідки, думаю, що краще вам не знати мого плану.

Начальник управління обернувся, на обличчі в нього читалося глибоке здивування.

— Це, звичайно, благородно, Волере. Але боюся, ми не можемо погодитися...

— Я наполягаю.

Начальник спохмурнів:

— Наполягаєш? Ти знаєш, чим ризикуєш, Волере?

Волер розтиснув долоні й подивився на них.

— Так. Але я беру на себе всю відповідальність. Я вів розслідування і працював із Холе пліч-о-пліч. Моїм обов’язком як безпосереднього керівника було вчасно зрозуміти, що він збирається зробити, і запобігти цьому. В усякому разі, після бесіди на стоянці.

Начальник управління допитливим поглядом подивився на Волера і знову відвернувся до вікна. Смужка світла повільно повзла по підлозі. Він розпрямив плечі й здригнувся, немов від холоду.

— Часу тобі до півночі, — сказав він, дивлячись на шибку. — Потім про зникнення дізнається преса. І ще. Цієї наради не було.

На виході з кабінету Мьоллер помітив, як начальник Головного управління поліції потиснув Волеру руку й усміхнувся йому з вдячністю. Так дякують співробітникам за вірну службу, подумалося Мьоллеру, так підбадьорюють людину, що йде на самопожертвування. Так негласно призначають спадкоємця. Принца.

Експерт Бйорн Гольм почувався цілковитим ідіотом. Він стояв із мікрофоном у руці перед натовпом японців. Ті з очікуванням дивилися на нього. Його долоні були слизькими від поту. Причому не через спеку — навпаки, в автобусі, який припаркувався поряд із «Брістолем», справно працював кондиціонер і було відносно прохолодно. Ні, пітнів він через те, що йому доводилося говорити в мікрофон. По-англійськи.

Гід представила його як співробітника норвезької полі­ції — «а Norwegian police officer», і якийсь усмішливий старий тут же дістав фотоапарат, наче Бйорн Гольм був частиною екскурсії. Він поглянув на годинник. Сьома. У нього ще декілька груп попереду, так що треба зібратися з силами. Він набрав повітря в легені й почав із тих речень, які заготував по дорозі:

— We have checked the schedules with all the tour operators here in Oslo, — сказав Гольм. — And this is one of the groups that visited Frognerparken around five o’clock on Saturday. What I want to know is: who of you took pictures there? [23]