Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святиню родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.
Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження «трудів» стількох літ.
А Василь увечері зробив «бал» своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі як… Старий все припрошує:
— Пийте, людонькове! Не шкодуйте жидівського добра. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий жид даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини-и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.
І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п'яних, як і він.
А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.
— Іди до Лючі, до Йося-шинкаря, і скажи му, що я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.
Так лише гетьмани пересилали свої булави з яким високоважним політичним дорученням.
Жолоб пішов і справді приніс око горілки, два буханці хліба й рогатину назад.
Впрочім, не один Йосьо показався таким мудрим. Косівські купці-євреї зробили те ж саме, але організовано. Вони прислали до Олекси делегата, який мав уговори, скільки хочуть опришки діставати щомісячно відкупного, аби тільки не нападали на Косів. Олекса пристав. Умову було складено точно, хоч і не на письмі. Окрім грошей, Олекса вставив туди натуру — сушену рибу, вудженину усяку, а також порох, олово. Все це мало приставлятися самими данниками в призначене місце — і дійсно свято виконувалося.
Таким чином Олекса мав забезпечення у віктуалах, міг часом і приховати дещо. Так він і робив: відділяв частину і ховав у ріжні покрийомі місця ріжні припаси, які не могли псуватися.
— Про всєкє…
А Довбуш сам.
Олексі трудно прийшлося на перших порах. І то з усіх боків трудно.
Насамперед психічно. Як-не-як, а треба було перешагнута через людську кров і сльози. Се було непривично. Як і всі фізично сильні люди, Олекса з природи був добродушний, м'якої вдачі; особливого задоволення людські, та й не лиш людські страждання йому не давали. Жорстокостей він не переносив не тільки в кому іншому, а й у собі в першу голову. А тут — доводилося бути жорстоким, доводилося дивитись на людські страждання, на людську кров. Якось… несвойко було у тім Олексі… проти себе йшов.
От Іван — то вже друге діло. Той іще змалечку показував інші норови. Раз — іще були хлопчішками — піймав був Іван сову. Вивернув їй крила й так, за крила, приніс до хати. Птиця, видимо, сильно мучилася, а Іван і не помічав того: теліпав птицею туди-сюди, оповідав, як вона — така футка! — хотіла його дзьобом, але він, ще футчіший, не дався.
Олекса не міг дивитися на муки птиці й попросив сову собі. Іван не дав. Олекса повторив просьбу сильніше. Іван своє. Олекса ударом під ногу звалив Івана. Той ухопив Олексу, зчинилася бійка.
Подужав, правда, Олекса, але від сови зосталося саме шмаття, та й Іван довго ходив у ворожому успособленні, аж поки то якось забулося.
От і тепер Олексі трудно привикати до деяких негативних сторін вибраної професії. Впадаєш до корчми… смертельно перестрашені обличчя… єврейки плачуть, еврейнята пищать, аж мокрі від страху, — а в тім усім треба ходити, розбивати скрині, тягти добро, а часом і бити, на смерть бити корчмаря…
І Олекса здебільшого фізичне грабування передає на своїх хлопців, зоставляючи собі лише організаторську часть: жінок і дітей закликає до окремого покою, велить сидіти тихо, запевняючи, що їм нічого не станеться.
І все ж перші часи трудно було. Сам себе умовляв, що так треба для справи, що без цього не обійдешся, але перед очима вставав власний синок Олексик, і думалося, що воно, біднятко, мусило би пережити, якби так уночі напав хтось, хату запалив, маму ізв'язав, добро почав тягти… Ні, не так воно якось… От коли б отак установилося: сталася комусь кривда, і зараз же треба було помсти як чинника рівноваги. Тоді була б інша річ, тоді було би легко.
А то кривда є, правда, але робилася колись, а може, й не робилася зовсім даним індивідуумом, робили інші — а мститися треба на всіх підряд і не розбирати, який ти там сам по собі. Оце й було трудно.
І знов Іван — нічого того не знає. В заграві пожарів почуває себе, як у власній стихії, може навіть жартувати. Плачу й стогонів не чує, відноситься до того, як до бреніння придавленої мухи. Може вдарити сокирою в людське тіло тільки тому, що воно підвернулося по дорозі, а в руках був топір. Не раз спостерігав Олекса, як Іван, ударивши балтою, з цікавістю дивиться, як витікає кров із живої ще людини. Кричачи несамовито, в'ється ранений передсмертно, а Іван дивиться, як ентомолог, що наколов метелика на пробку, капнув етером на голівку і дивиться, чи скоро перестане тріпотіти засуджена на смерть істота.
Пробував Олекса вказувати братові на безцільність безцільної жорстокості, але Іван відповідав зухвало:
— А ти хто такий, аби мені вказував, що я маю робити?
— Я тобі втаман.
— Срав я такими втаманами, єк ти. То Дрислюкові ти втаман, а я шо хочу, то й роб'ю.
Ставало у Івана ще тільки тями, аби не говорити того при людях, але й на самоті це було річчю неподібною. Олекса марив про залізну дисципліну у своїй ватазі — а яка вже могла бути дисципліна, коли серед товариства знаходиться такий розкладовий елемент.
Добре, що все удавалося, все йшло так, як Олекса надумав, як Олекса запорядив, як Олекса розпланував. А так же вічно не може бути. Трапиться колись і невдача, а може, й не одна — а тут такий Іван виступить із своєю критикою. Іншому то розвалив би голову за непослух, а рідному братові як…
Словом, ватагівство, яке здалеку здавалося такою простою річчю, що відбирай лише саму пошану, при ближнім розгляданні показалося страшенно складною посадою. Вже на що ватаг у полонині має мати голову на все — але де… Чи можна й рівняти, як ватажити над вівцями, а чи то над живими людьми? Боротися з вовками — а чи то зі смоляками, ровтами, які засідають з усіх боків? Знати одну полонину — чи знати весь край, як гори, як доли? Як де пройти, куди найближчий і найбезпечніший шлях, які пригоди тебе можуть на тім шляху зустріти й як від них відборонитися?
А скільки ж найдивніших стосунків із усякого роду людьми? І стосунків несподіваних, непередбачених. Олекса, починаючи свою діяльність, ясно розділив був собі теоретично людей на «ворогів» і «своїх». Поділ яскравий, орієнтуватися легко.
Показалося, що це зовсім не так. Показалося, що серед тих, які цілком ніби належали до стану ворогів, є такі, що з ними можна й треба тримати зв'язок, і знов же серед «своїх» багато є таких, що чим далі від них, тим краще. І все це треба врахувати, все це треба знати, серед того орієнтуватися.
От підстароста Рушель. Це найближча власть адміністративна в повіті. Пан є паном і може наробити багато лиха; підстароста може його наробити ще більше, тим паче, що має в руках сяку-таку озброєну силу.
Олекса на початках досить часто навідувався до жінки, до батьків. Прийде, застукає у вікно. Мати вийдуть або батько. Погомонять. До хати Олекса не входив, бо хто знає… Раз тільки увійшов на хвильку до своєї хати — поглянути, як спить малий Олексик.
Скромні вони були й не часті, ці одвідування, але й на них треба було купити право. Це право міг дати Рушель. Олекса послав одного з найзвинніших своїх хлопців Василя-спузаря (так його звали за Олексиним приводом і всі товариші). Той вислідив, коли Рушель поїхав на полювання, й привів Олексу прямо перед ясні очі пана підстарости.
Рушель приложив рушницю. Олекса свою.
— Не стрілєй, пане, бо й я тої штуки вмію. Подивиси ліпше.
Рушель оглянувся. Майже з-за кожної смереки стирчало дуло рушниці. Пан підстароста зрозумів, хто перед ним.
