Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Не знаю, скільки часу минуло — можливо, година чи дві, — відтоді як Катон упав на землю й мутанти почали вовтузити його, аж поки зрештою не затягнули всере­дину Рогу достатку. «Тут вони його прикінчать», — по­думала я.

Але гарматного пострілу досі не було.

Настала ніч, пролунав гімн, а на небі не з’явилося жодної світлини. Катон іще живий. Свідченням цього були слабкі стогони, які долинали з-під металевого Рогу. Здійнявся крижаний вітер, і це нагадало мені, що Ігри не закінчилися і можуть тривати ще хтозна скільки. І ніхто не гарантує нам перемоги.

Я переключила увагу на Піту й побачила, що з його ноги цебенить кров. Усі наші речі залишилися біля озера, де ми їх кинули, утікаючи від мутантів. У мене немає ні бинтів, ні пов’язок, зовсім нічого, щоб зупи­нити кровотечу. Незважаючи на холодний вітер, я розстібнула куртку, зняла сорочку і якнайшвидше одягнула куртку назад. І навіть за такий короткий час промерзла до кісток, і зуби мої без упину цокотіли.

У блідому місячному сяйві Пітине обличчя здавалося білішим від снігу. Я змусила його прилягти, а тоді по­мацала рану. Тепла густа кров потекла по пальцях. Самої пов’язки тут недостатньо. Я бачила, як у таких випадках мама накладала джгут, спробую і собі зробити так. Я ві­дірвала рукав від сорочки, двічі обмотала його навколо Пітиної ноги трохи вище коліна і зав’язала вузол. У мене не було палки, тож я дістала останню стрілу, застро­мила у вузол і туго закрутила. Це ризиковано — Піта може втратити ногу, та коли доводиться вибирати між життям і ногою, чи варто замислюватися? Я замотала рану рештою сорочки й прилягла біля Піти.

— Тільки не спи, — наказала я йому.

Я не була впевнена, чи це справді небезпечно з по­гляду медицини, просто боялася, що як він засне, то вже ніколи не прокинеться.

— Тобі холодно? — запитав він.

З цими словами він розстебнув куртку, я міцно при­тиснулася до нього, і він знову її защепив. Стало трохи тепліше, наші тіла зігрівали одне одного, але ніч тільки починалася. Температура дедалі знижувалася, і мета­левий Ріг достатку, такий гарячий удень, перетворювався на лід.

— У Катона ще є шанси, — прошепотіла я до Піти.

— Ти сама в це віриш? — запитав Піта, натягаючи на мене каптур. Його трусило дужче, ніж мене.

Наступні кілька годин були найгіршими в моєму житті. Сам тільки холод був чого вартий, але справжніми тортурами було слухати Катона — його марні стогони, благання і навіть скиглення. Мені було байдуже, хто він і чим завинив, я просто хотіла, щоб мутанти чимшвидше його прикінчили, аби він не страждав.

— Чому його просто не вбили? — запитала я Піту.

— Ти сама чудово знаєш, — відповів він і міцніше обняв мене.

І я справді знала. Жоден із глядачів не зможе відірвати від телевізора очей. З погляду продюсерів, це — фінальна крапка в Голодних іграх.

Це тривало нескінченно довго, аж поки остаточно затуманило мій мозок, стерло всі спогади й надії на май­бутнє, знищило все, залишивши мені тільки теперішнє, яке, здавалося, ніколи не зміниться. Мені завжди буде хо­лодно і страшно, і до мене долинатимуть болісні стогони помираючого хлопця.

На Піту накотила дрімота, і щоразу, коли він за­синав, я вигукувала його ім’я дедалі голосніше, тому що знала: якщо він помре зараз, я остаточно з’їду з глузду. Він тримався, можливо, більше заради мене, ніж заради себе самого, адже поринути в нетяму при­несло б йому зараз невимовне полегшення. Але адре­налін, який пульсує у моїй крові, не дасть мені знепри­томніти, тому я не дозволю цього й Піті. Просто не можу дозволити.

Час, здається, застиг на місці, єдина ознака того, що він таки минає, — ледь помітний рух місяця в небі. Час від часу Піта вказував мені на нього, наполягаючи, що місяць таки пересувається. В такі моменти я відчувала, як у мені починає жевріти надія, але за якусь мить страшна ніч знову поглинала мене.

Нарешті Піта прошепотів, що настав світанок. Я роз­плющила очі й побачила, як зірки згасають у блідому світлі світанку. І зауважила, як Піта змарнів. Йому недовго залишилося. Єдиний порятунок для нього — мерщій повертатися в Капітолій.

Але гарматний постріл досі не пролунав. Я притис­нулася здоровим вухом до Рогу достатку й розрізнила голос Катона.

— Гадаю, він уже однією ногою в могилі, — мовив Піта. — Катніс, може, ти його пристрелиш?

Якщо Катон лежить біля самого входу в Ріг, можливо, я б його дісталася. Це було б актом милосердя з мого боку.

— Моя остання стріла — в джгуті на твоїй нозі, — мовила я.

— То забери її, — сказав Піта і розстебнув куртку, щоб випустити мене.

Я витягнула стрілу й щосили замотала Пітину рану сорочкою. Тоді почала розтирати долоні, намагаючись зігрітися. Коли я підповзла до краю Рогу й перехили­лася вниз, то відчула, як Пітині руки міцно мене схо­пили.

Мені знадобилося всього кілька секунд, щоб роз­гледіти в тьмяному світлі калюжу крові й Катона в ній. А тоді цей розтерзаний шматок м’яса, який колись був моїм ворогом, глухо застогнав, і я здогадалася, де в нього рот. Мені здалося, що він вимовив одне-єдине слово:

— Будь ласка.

Жалість, а не помста спрямувала мою стрілу йому в голову. Піта одразу ж потягнув мене назад. У руках моїх був лук, тятива досі вібрувала.

— Ти поцілила? — прошепотів він.

У відповідь пролунав гарматний постріл.

— Отже, ми виграли, Катніс, — мовив він байдуже.

— Ура, — насилу вичавила я з себе, але в моєму голосі не було й натяку на радість.

Неподалік від Рогу розсунулася трава, і немов за сигналом, всі мутанти, які ще залишалися, зникли під землею.

Ми чекали на вертоліт, який повинен забрати останки Катона, на сурми, які мали сповістити про нашу пере­могу, але нічого не сталося.

— Гей! — гукнула я в повітря. — Що відбувається?

У відповідь до мене долинуло веселе щебетання пташок, які вже почали прокидатися.

— Можливо, це через тіло. Нам слід відійти подалі, щоб вертоліт забрав його, — мовив Піта.

Я напружила мізки та спробувала згадати все, пов’язане з закінченням Ігор. Чи потрібно відходити на безпечну відстань від тіла останнього мертвого трибута? Думки плуталися, більше нічого не спадало на гадку.

— Гаразд. Ти зможеш дошкандибати до озера? — за­питала я.

— А в мене є інший вихід? — мовив Піта.

Ми зіскочили на землю. Руки й ноги повністю оні­міли. Якщо так зле мені, то як Піта взагалі зможе пере­суватися? Я першою звелася на рівні ноги, розім’яла заціпенілі кінцівки і вирішила, що підтримуватиму його. Ми так-сяк спромоглися доплентатися до озера. Я за­черпнула в долоню трохи води для Піти, а тоді для себе.

Переспівниця високо й протяжно свиснула, і коли прилетів вертоліт, щоб забрати тіло Катона, на моїх очах виступили сльози радості й полегшення. Тепер заберуть і нас. І ми поїдемо додому.

Але знову нічого не сталося.

— На що вони чекають? — тихо запитав Піта.

Потому як я витягнула зі джгута стрілу й Піта про­шкандибав кілька кроків до озера, його рана знову від­крилася й сильно кривавилася.

— Не знаю, — відповіла я.

Що б не спричинило затримки, я не могла спокійно спостерігати, як Піта стікає кров’ю. Я пошукала патичок і майже одразу натрапила на стрілу, яка відбилася від броні Катона. Згодиться. Тільки-но я нахилилася, щоб підняти її, у повітрі пролунав голос Клавдія Темплсміта:

— Мої вітання фіналістам 74-х Голодний ігор! Попе­редня поправка, внесена в правила, скасовується. Після детального вивчення статуту Ігор з’ясувалося, що мож­ливий тільки один переможець, — сказав він. — Удачі вам, і нехай везіння завжди буде на вашому боці!

А тоді запала тиша. Я безтямно витріщалася на Піту, поки слова Клавдія доходили до мене. Отже, ніхто й не збирався дарувати життя нам обом. Із тимчасовою зміною правил продюсери сподівалися зробити цього­річні Ігри незабутніми — найдраматичнішими. А я, як дурепа, купилася!..

— Якщо добре поміркувати, то тут нічого дивного, — мовив Піта лагідно. І він, міцно зціпивши зуби від болю, звівся на рівні ноги й рушив до мене. Немов у сповільне­ному кіно, він потягнувся до пояса й витягнув ніж...