Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗

На кількох провінційних аренах Гальярдо вже освистали. Щоразу, як йому не щастило вгородити шпагу по саме руків’я і бик не падав після першого ж удару, глядачі на сонячному боці здіймали страшенний галас, сурмили в ріжки та дзеленькали бубонцями.

У Мадриді публіка, за висловом Гальярдо, «зустріла його в багнети» на першій же кориді. Щойно він підступив до бика зі шпагою та мулетою, як вибухнув справжній скандал. Хлопця із Севільї немов підмінили! Хіба це Гальярдо? Погляньте-но, як відсмикує руку, як відвертає обличчя! То відстрибне, мов ляклива білка, а то й кинеться навтіки, забувши, що бика треба чекати, твердо стоячи на місці. Де ж його колишня сила, де хоробрість?

Корида закінчилась для Гальярдо нечуваним провалом, і про цю подію говорено всюди, де збиралося докупи хоч кілька любителів. Старі, що звикли лаяти все сучасне, ганили нинішніх тореро. Мовляв, спершу вони аж надто хоробрі; але тільки-но дряпне якого рогом… де й відвага поділася!

Змушений через негоду сидіти без діла, Гальярдо нетерпляче очікував другої кориди, готуючись приголомшити публіку небаченими подвигами. Його самолюбство жорстоко страждало від глузувань ворогів. Якщо йому судилося остаточно зганьбити себе в Мадриді, він повернеться р провінцію пропащою людиною. Гальярдо давав собі слово, що подолає свою нервозність, заглушить тривогу, яка змушує його втікати від биків, бо віднедавна вони стали здаватися йому набагато більшими й страшнішими, ніж раніше. Невже в нього не стане сили й мужності, щоб виступити на арені з колишнім блиском? Щоправда, слабість у руці й нозі ще відчувається, але це мине.

Повірений запропонував йому укласти дуже вигідний контракт на виступи в Америці. Ні, зараз не час вирушати за океан. Він повинен довести тут, в Іспанії, що він той самий матадор, яким був завжди. А вже тоді можна подумати й про подорож до Америки.

Охоплений тривогою, відчуваючи, як іде на спад його слава, Гальярдо з’являвся майже в усіх місцях, де збиралися любителі кориди. Заходячи в кафе «Англійське», куди сходилися шанувальники андалузьких тореро, він своєю присутністю уривав балачки та пересуди, що незмінно точилися навколо його імені. Скромно всміхаючись, він сам починав розмову про свою невдачу і говорив із таким смиренням, що обеззброював навіть найворожіше настроєних ганьбителів.

— Звісно, виступив я поганенько, сам знаю… Але на другій кориді побачите — хай-но лиш випогодиться… Зроблю усе, що в спромозі людини.

Проте він ніколи не зважувався заходити до кав’ярень на Пуерта дель Соль, де збиралися любителі з простолюду. То були закляті вороги андалузьких тореро, чистокровні мадридці, що обурювалися несправедливістю долі: чомусь усі матадори родом або з Кордови, або з Севільї, а столиця вже давно не давала жодної знаменитості. Ці люди свято берегли спогад про Фраскуело, якого вважали сином Мадрида. Його шанували, мов чудотворця. Були серед цих мадридських любителів і такі, що вже багато років не ходили на кориду. Який сенс дивитись на бій биків, коли Чорний перестав виступати? І вони вдовольнилися газетними звітами, переконані, що по смерті Фраскуело путящої кориди просто бути не може. Адже справжніх тореро немає, залишилися самі андалузькі шмаркачі —блазні, що вистрибують із плащами та кривляються, не розуміючи, як треба «зустрічати» бика.

Час від часу спалахувала слабка надія: нарешті Мадрид матиме свого матадора. Нещодавно відкрили одного попільєро, парубчака з передмістя; він уже покрив себе славою на аренах Вальєкаса й Тетуана, а тепер щонеділі виступає в дешевих коридах на великій столичній арені.

Ім’я такого початківця ставало популярним. Його вихваляли по всіх перукарнях бідняцьких кварталів, пророкуючи йому блискуче майбутнє. Герой мандрував від шинку до шинку, перехиляючи келих за келихом і здобуваючи собі нових прихильників. Навколо нього завжди гуртувалися бідняки, котрі не могли піти на велику кориду, бо не мали грошей на квиток і мусили чекати виходу вечірніх газет, щоб обговорити бої, яких не бачили. Вони допомагали майбутньому маестро мудрими порадами.

— Ми раніше, ніж багатії, помічаємо, коли сходить нова зірка тавромахії, — з гордістю казали вони.

Та минав час, а пророцтва не справджувались. Герой або гинув від смертельного удару рогом, не здобувши іншої слави, крім чотирьох рядків газетного некролога, або втрачав хоробрість після першого ж поранення і приєднувався до великого гурту невдах, що хизуються своїми колетами на площі Пуерта дель Соль, марно очікуючи контрактів. Але віра столичних любителів у те, що коли-небудь з’явиться таки матадор, який прославить Мадрид, була непохитна. І вони звертали свій погляд на якогось іншого новачка.

Гальярдо не зважувався підходити до цих демагогів від тавромахії; вони й раніше ставилися до нього вороже, а тепер відверто раділи занепаду його слави. Більшість із них навіть не бачили його на арені, так само, як і інших сучасних тореро. Вони вперто чекали приходу свого месії.

Блукаючи вечорами в центрі Мадрида, Гальярдо охоче спинявся погомоніти з невдахами-тореро, що вешталися на площі Пуерта дель Соль або по вулиці Севільї, в товаристві клоунів без ангажементу. Вони збиралися групками і розводилися про свої подвиги та проклинали відомих маестро — своїх щасливих товаришів по ремеслу.

Вітаючись із Гальярдо, ці хлопці шанобливо називали його «маестро» або «сеньйо Хуан», і часто, світячи голодними очима, вдавалися до пишномовних викрутасів, щоб виканючити в нього кілька песет. Але всі вони були добре вбрані, чисті, елегантні і прикидалися безтурботними, стомленими від життєвих утіх гультяями; усі носили персні з блискучими фальшивими діамантами та мідні ланцюжки.

Були серед них і порядні юнаки, які мріяли пробити собі дорогу на арену, щоб забезпечити родину трохи краще, ніж це дозволяє платня робітника-поденника. Інші, не такі вибагливі, заводили собі подружку, яка заробляла на прожиток таємним ремеслом і з радістю продавала своє тіло, щоб утримувати й одягати славного хлопця; адже він, якщо йому вірити, невдовзі стане знаменитістю.

Не маючи за душею анічогісінько, крім того, що на собі, майбутні знаменитості з ранку до вечора хизувалися в центрі Мадрида, розповідали про контракти, від яких нібито відмовилися, і придивлялись один до одного, намагаючись угадати, хто сьогодні має гроші і може пригостити товаришів. Коли, дякуючи незбагненній долі, котрогось із них запрошували в якесь провінційне містечко на кориду молодих бичків, то щасливчикові доводилося насамперед подумати про викуп відданого в заставу бойового костюма. Здебільшого то були старі заслужені шати, що переходили від одного героя арени до іншого. Їхнє золоте гаптування давно потьмяніло і зблякло. «Сяє, як каганець», — казали про таку позолоту люди, схильні до порівнянь. Шовкова тканина була вкрита латками — славними пам’ятками про бичачі роги, а штани ще й жовтими плямами — ганебними слідами пережитого страху.

Серед цього наброду служителів тавромахії, озлоблених невдачами, відкинутих на саме дію через нездарність або боягузтво, існували свої герої, що користувалися загальною пошаною. «Сміливець», який на арені втікав від бика, навіював страх своїм умінням володіти навахою [35]. Інший убив кулаком людину і відсидів у в’язниці. Знаменитий Капелюхоїд тішився заслуженою славою від того вечора, коли в таверні передмістя Вальєкас з’їв порізаного на шматочки й засмаженого фетрового капелюха, запиваючи його вином.

Декотрі з цих хлопців, завжди добре вбрані й чисто поголені, підходили до Гальярдо, коли той прогулювався, і, хизуючись витонченістю своїх манер, ішли за ним назирці, сподіваючись, що він запросить їх обідати.

— Мені живеться непогано, маестро, — казав один такий юний красень. — Виступати доводиться рідко, — часи тепер тяжкі, — але я маю покровителя… маркіза… ви його знаєте.

Гальярдо загадково посміхався, а юнак нишпорив у кишенях.

— Маркіз дуже прихильний до мене… Ось погляньте, який портсигар привіз він мені з Парижа!..