Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
Лягла знову на воду, вирішивши ще трішки перепочити. Не знала, як довго пролежала, однак цього разу встигла навіть замерзнути. Втома ще з більшим ентузіазмом накинулася на неї, тримала в своїх лабетах і вже не відпускала. Що не робила, як не розважала чи не заставляла себе рухатися, байдуже, все дарма… Останні сили покидали тіло.
І враз наче чиїсь лагідні та ніжні руки відчула на своїх плечах. Від того лишень вся стрепенулася, налякано заборсалася у воді. Невже темні її якимсь чином наздогнали? Рвонула щосили вперед, і… ноги зачепилися за щось, чи хтось просто тримав міцно їх, не дозволяючи рухатися. Заборсалася руками. Зупинка. Пірнула, шукаючи того, хто тримав її. А може, то вона вже на мілині та випадково зачепилася за якийсь корч. Очі під водою широко відкриті. Порожньо та глибоко. Нікого. Це ілюзія, обман. То вона сама собі навіювала ті картинки, бо зовсім стратила силу.
Випірнула. Знову шарпнула гаряче вперед. Вона не здасться, нізащо. Пропливла декілька метрів. Вдивлялася в пагорб. Той врешті почав наближатися. Та чиясь присутність поруч відчувалася. Не знала, ворог це чи друг? Але хіба друг тебе стане лякати та топити? Насторожено готувалася до нападу. І… Дочекалася.
Сила різка та могутня тягне її вниз, на видиху. Не встигає навіть заковтнути повітря. І вона починає тонути. Дедалі частіше та частіше заковтувала воду. В очі, вуха, в рот потрапляє вода. Вона останнім зусиллям волі видряпується з міцних обіймів нападника, заковтує повітря, і знову щось чи хтось тягне її вниз. Ще одна спроба випірнути, дати собі лад – невдала. Руки німіють, ноги також… І Мальва майже капітулює, над її головою з’являється товща води, яка робиться щораз більшою, віддаляючи від неї небо. І Мальва розуміє: вона тоне.
І це кінець, бо в легенях не залишилося зовсім кисню, і настав її час прощатися з білим світом. Має просити прощення за всі гріхи вільні та невільні у творця, просити у нього ж берегти тих, кого вона любить, карати тих, хто привів її у Темний світ та кинув у цю річку. І вона ще раз прощально зирить через товщу води у небо… І несподівано для себе бачить там його блакить, світлу сонячну блакить… Сонце і світло в блакитному небі. Отже…
Це вже не світ темних. Вона якимсь дивом з нього вибралася. З останніх сил борсається у воді, але знає, що вже не зможе піднятися на поверхню, надто забагато затратила на те, щоб проплисти. Мушля на шиї огортає теплом, і тоді вона згадує про свій особливий подарунок.
Світ Безконечного Океану, світ світлого безсмертного Переплута і його слова: «Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось із морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни свою долоню, і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи».
І вона тримає на долоні маленьку чорну перлинку і перед тим, як світ у голові вимкнеться, встигає подумки пролепетати слова…
