Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (электронные книги бесплатно .TXT) 📗

Отже, її комбінації були фальшиві, і вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає від його чого іншого, він їй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому вона має проводити життя так безкровно?

Її обгорнула майже нетерпелива туга за ним.

«Коби прийшов, коби прийшов!» — така думка вчепилася її і дзвеніла в її душі.

Читати або писати вона нині не може. Все те не вдоволяло би її нині; таке заняття заспокійне, заслабе; вона відчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находилася саме нині. Вона надто занепокоєна; її душа перенята якимсь передчуттям, і вона просто мучиться.

Немов утомлена, опускається в кінці на фотель, опирає голову недбало о його поруччя і слухає. Раз як лютує метіль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко її ніг віддихає спляча Діана. Приглядається напівзамкненими очима цвітам і їх листю; силується підхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим.

В сінях створилися голосно двері і почулися скорі кроки. Вона прокидається немов зелектризована, її серце зворушується болісним передчуттям і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає вона той хід; ні, тепер вже впізнає його з певністю. Піднявшись блискавицею, йде до дверей і отвирає їх.

— Орядин!

— Це я!

— Ах, я знала, що це ви!

Вона цілком зворушена. Вона хотіла би, щоб він відразу скинув бурнус [140], отряс його з снігу, щоб усів і говорив. Утихомирює Діану, що збудилася і гаркотить, стріпує йому з шапки сніг і вдихує радо свіжий воздух, що він його вніс з собою в кімнату. Вона говорить і сміється. Говорить раз по раз, що вона знала, що він прибуде. Опісля просить усісти.

Тут! Або ні, тут, може: тут вигідніше, ліпше. Або там на кріслі, в котрім саме тепер вона сиділа. Там паде на ноги світло полум'я з коминка, в котрім горить огонь.

Вкінці сидять уже обоє. Вона обняла білими руками коліна і дивиться на його своїми великими блискучими очима дожидаючи, її незвичайне оживлення впливає на його стісняюче, і він відгортає раз по раз нервово з чола волосся. Опісля усміхається.

І що ж вона поробляла?

Вона сміється. Вона аж мучилася в тій самоті. Думала вже кинутися у метіль і йти куди-небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діани; потім думала про бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що це на її думку зовсім не мудро вважати себе великим, тому що не віриться. Що Фламмаріон викликав раз давно в ній чудні ідеї, котрі її вдоволяють в квестії [141] релігійній, і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сміялася знов. Це все неінтересне; нехай він щось оповідає. Це він дуже гарно зробив, що відвідав її саме нині; це просто добрий учинок; вона нині так чудно настроєна, особливо з полудня, прикрі чуття просто давили її.

Її нервовість, повна ожидання, виводить його з рівноваги, і він, придивляючись їй, як говорить, мішається сам, здається, йому недостає відваги говорити.

Вкінці оповідає, що був в її батьківщині, що відвідав і її кревних, привіз їй листи і поздоровлення від панни Марії і від тітки. Катя вже цілком доросла панна, котра, мабуть, скоро віддасться. Все осталося там по-старому, гори, котрі вона так любила, місто, люди. лиш вуйко по-старівся замітно. Впрочім, він казав її, «одиноке дитя одинокої його сестри», поздоровити і переказати, що її фотографія висить над його ліжком, та що він її так завсігди любив, у тім високім ковнірі Стюарт і з спущеними косами; він її не забуває і навіть вибирається відвідати. Зоня за кілька неділь вінчається з своїм давнім поклонником, з колишнім правником. чи Наталка собі пригадує? Він співав заєдно з нею дуети прегарним баритоном.

О, вона пригадує собі.

Він оповідав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз.

Спогади з рідних сторін відсвіжилися в ній так сильно, що вона мов бачила все перед собою… Дім, в котрім виросла, кімнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвського з височенними старинними смереками перед ґанком, його «панський» плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де до алеях вона не раз бігала, мов стріла, а діти ловили її, одного разу навіть і він. Тоді зачепилося її довге волосся за якийсь корч, і він спіймав її. Ах, вона сміялася тоді так сердечно, а всі діти разом з нею; а в його аж очі горіли з якоїсь шаленої утіхи.

У всіх тих спогадах, що минали попри її душу образами, виринали прегарні гори буковинські, улюблені її поодинокі скали й яри.

Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер ділив її від того лиш час.

— Все те було таки дуже гарне! — відозвалася вона нараз вголос і споглянула на його.

— Що таке?

— Все те, що було; минувшість. Чи не так?

— Для мене вона мертва.

— А для мене ні!

— Це звичайно так у жінок.

— Що?

— Ну, жінки кохаються звичайно в минувшості.

— А мужчини ні?

— Взагалі ні. В мужчин переважно будучність на оці.

— Отже, й у вас так?

— Чому би і в мене не мало так бути?

— Давніше були в вас інші думки.

Він сміявся.

— Давніше!

— Ви переконували мене, що не вірите в ніяку будучність.

— Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би, впрочім, розбирав такі слова!

Вона дивилася зчудована на його.

— А я думала.

— Ви думали! Я сам думав тоді, — казав він, усміхаючись, — значить: в тій хвилині думав, коли говорив це. Однак, боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могуча струя життя з собою, і кождий рік, ба кожда днина відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідомо. На властиву квінтесенцію життя приходить чоловік аж з часом. Впрочім, я мав тоді почасти й слушність. Будучність — то як блудне світло. Вона спиняє уживати краси життя, вона — то старість. В погоні за нею роздроблюємо сили і ледве добачуємо те, що нам подає теперішність.

— Це правда, — відповіла вона задумчиво. — Іде головно о те, як властиво чоловік заховується супроти життя.

— Так від того залежить чимало. Я пересвідчився, що ще наймудріше заховуватися пасивно і дбати передусім о себе.

Її очі замиготіли.

— Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода? — промовила з перелетним усміхом.

Він спаленів.

— Чому не бажати і не давати нічого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які-небудь події або об'яви — то нерозумно, і нема нічого поганішого і шкідливішого над передвчасні твори. Вони пригадують каліцтва. Моя філософія дише мужицтвом, — додав опісля глумливо, — не правда?

— Мужицтвом? О, ні — але малодушністю! — відповіла сумно. — Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати! — Ці слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.

— Але ж ви чудні!

— Ждати! — перебила вона йому нетерпеливо і мов слідила чимраз далі за якоюсь думкою. — І чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вміє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання і невільничої податливості запала в нидіння. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості? Чому, чому воно так?

— Не судіть заскоро, — відповів він живо, — тих, що в них не відзивається ще кров будучності. То не є ще ніяка сила і ніякий поступ!

— Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові? Але ми — ні! — повторила ще раз гірко, — ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як і тих, що не мають в собі тепла!

— Я також; але я маю в собі тепло.

Вона усміхнулася, а відтак задивилася на свої білі тонкі руки.

— І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнатись про це тепло.