Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Про битву на Синій Воді розповідає також «Хроніка Литовська й Жмойтська».
Ось що вона повідомляє:
«Року 1332. Олгерд, постановивши примире на две лете з крижаками (крестоносцами) прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татар в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор–Корията, князя новгородского (Новогрудського. — В. Б.) сынове. А гды пришли до Синей Воды,минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда с трома цариками на три обозы разделенный, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана» [39].
Тож у поході брали участь князі Коріятовичі. Але літописи і хроніки мовчать про участь у битві новогрудського князя Коріята. Взагалі, щодо цього князя в історії чомусь багато таємниць:
Перше, невідомо, якого року народження.
Друге, невідомо, якого року помер.
Коли заходить розмова про смерть Коріята, то вказують — «между 1358 и 1363 годами»; за тими ж таки джерелами Синьоводська битва теж відбулася у 1363 році.
Трете, невідомо, скільки у нього було дітей (синів і дочок), та інше.
Автор уже писав, що до давніх російських та польських джерел треба ставитися доволі обережно — вони упереджені. Досить хоча б послатись на те, що праця Матея Стрийковського, написана у 1577 році, була вперше у Польщі опублікована 1978 року, після домовленості та узгодження з Москвою. Що цілком зрозуміло.
У той час Росія досі не передала і невідомо, чи взагалі поверне Литовській державі її архіви (Литовська метрика, 600 томів), поцуплених з Вільно після третього поділу Польщі.
Кожен розуміє, що Литовські архіви про таку подію, як Синьоводська битва не могли мовчати. Тому сьогодні доводиться історичну правду шукати. Так от, за свідченням професора М. Молчановського: «(Літопис Великого Князівства Литовського) “Летописец ни слова не говорит об участии Корьятовичей в походе на р. Синия Воды, и можно думать, что рассказ Стрыйковского о подвигах Корьятовичей в битве (Синьоводській. — В. Б.) с Татарами основан на личных соображениях компилятора”» [21, с. 192].
А про Федора Коріятовича той же Микола Молчановський повідомляє, спираючись на достовірні угорські джерела: «Принужденный… оставить родину, Федор Корьятович еще до 1360 г. удалился к Венгерскому королю Людовику» [21, с. 222].
Отож, Федір Коріятович брати участі в поході князя Ольгерда 1362 року не міг. Він повернувся до Новогрудка тільки після смерті батька. Тому є підстави вважати, що особисто Коріят брав участь з деякими своїми синами у військовому поході 1362 року і саме його у спогадах мешканці Браного Поля згадують під іменем «князя Новогрудского Скирмунда Михайловича». У хрещенні Новогрудський князь мав ім’я — Михайло. Звичайно, польські історики були вельми зацікавлені, посягаючи на Поділля, в приховуванні цього факту. Про що не раз говорив професор М. Молчановський у праці «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года» 1885 року видання.
Ось чому збігається рік смерті Новогрудського князя Михайла (Коріята) з датою Синьоводської битви. Не випадково! Загинувши під час битви, князь Коріят реабілітував себе в очах Ольгерда, а його сини — Юрій, Олександр і Костянтин отримали у володіння Поділля — нові, завойовані землі, опальний же вигнанець — Федір посів спадок батька — Новогрудський князівський престол…
Високі дерева на старому кладовищі села Бране Поле досі оберігають таємницю Новогрудського князя та Синьоводської битви 1362 року, як Черкес–долина приховує таємницю походження свого імені від імені командувача Золотоординського війська—Хаджі–Черкеса, що залишився живий і повернувся до своєї далекої Астрахані.
V. Секрети Московської імперії
Минули сльотава осінь та сувора сніжна зима 2012–2013 року. Звичайно, автор не сидів увесь цей час склавши руки. За ці місяці вдалося дослідити багато тем із праці «Україна–Русь», але під ступитися до написання цього розділу не вдавалося. Хоча було цілком зрозуміло, який матеріал треба знайти і дослідити. Перша невдача спіткала в Інтернеті, де почав шукати матеріал про Саур–могилу під Медвином.
Що цікаво, в Інтернеті подається матеріал про кілька Саур–могил, навіть про Саур–могилу на території Ростовської області РФ, а от про Саур–могилу біля давнього Медвина — ані слова, хоча в переліку згадка про ту могилу є. І тут закралася тривожна думка, бо згадалися слова Віктора Івановича Куцевола, що оту Медвинську Саур–могилу дуже вже старалися зрівняти з землею. Навіщо?
Про цю Саур–могилу в Інтернеті вдалося знайти тільки таку інформацію: «Саур–могила, поблизу дороги на Красногородку, за 2 км. на захід від Медвина». Хоча, в тому ж таки Інтернеті вдалося знайти повідомлення, що про археологічні дослідження Медвина писав Б. М. Левченко «Археологічне минуле Медвина». Мене ж спіткала чергова невдача. У каталозі бібліотеки імені В. І. Вернадського тієї праці нема. Немає її і в Парламентській бібліотеці.
Зате із книги Лаврентія Похилевича довідався, що до 1864 року російські археологи уже розкопували Медвин, Саур–могилу і багато що на окупованій Україні. Ось як, сховавшись від цензури, про розкопку Саур–могили повідомив Л. І. Похилевич:
«Из окрестных урочищ памятны:
а) раскопанная могила Саур…,
а на север от нее Черкес–долина…» [36, с. 447].
Хотілося б одразу дати пояснення до цієї цитати. Назвавши могилу словом Саур», а не «Савур», Лаврентій Похилевич дав визначення приналежності могили. Могила мала татарське походження. Тому що слово «Саур» походить від татарського слова «сауир» — «круп коня». Тобто в могилі були поховані татари, скоріше, разом із ханом із знаменитої трійки — Кутлубугою. Тому що із 1363 року ім’я цього хана зникає зі сторінок історії Золотої Орди.
Як із литовсько–руських та польських хронік зникають згадки із 1363 року про литовського князя Коріята. Що, певно, теж загинув у Синьоводській битві і похований на старому християнському кладовищі села Бране Поле.
Український народ високі могили, які належать його давнім предкам, називає Савур–могилами.
До речі, Медвинську Саур–могилу могли розкопувати й раніше шукачі скарбів та пригод. Але від часів приєднання України до Московії (третій поділ Польщі, 1795 рік) на теренах імперії діяв надзвичайно жорсткий указ Катерини II про заборону самовільних археологічних розкопок. Тому Л. І. Похилевич у наведеній цитаті вів мову про розкопки Саур–могили саме у 1852–1863 роках імперськими археологами, інакше він не знав би про її татарське походження.
Автор розумів, що для розкриття секретів Синьоводської битви та місця її проведення треба вивчати, в першу чергу, археологічні матеріали Російської імперії, бо історичні матеріали, безсумнівно, і Польська, і Російська імперії знищили, в крайньому разі заховали до таємних сховищ. Обидві імперії зазіхали на землі України, тож були зацікавлені в приховуванні цього матеріалу від українських науковців. І цьому є надзвичайно цікавий приклад.
Польський історик Матей Стрийковський, вивчаючи старі історичні матеріали, які до наших часів, звичайно, не дійшли, у 1577 році написав наукове дослідження про Синьоводську битву. І хоча інша праця М. Стрийковського, де згадувалося про Синьоводську битву, в 1582 році виходила німецькою мовою у Кенігсберзі та вперше польською мовою, оте дослідження 1517 року було видано тільки через 400 років, 1978 року, після узгодження тексту з Москвою.
Отакими першоджерелами сьогодні ми змушені користуватися.
У 1846 році в Росії було створено «Русское Археологическое Общество» під керівництвом представника царської сім’ї з головною метою — взяти під контроль усі археологічні дослідження, які велися і повинні були вестися в імперії. «Общество» з дня свого заснування підпорядковувалося Міністерству освіти імперії і особисто Міністру — графу C. С. Уварову.
