Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Можемо собі представити, як сї всї пляни, переговори, поголоски, сї папські й цїсарські дукати, корогви й труби розворушили козацтво й який горючий матеріал кинули між нього.
Уже в груднї 1593 р. вибралось козацьке військо на турецькі дунайські міста, пройшло через Волощину, напало на Джурджево й трапивши під час ярмарку, набрало там здобичи, попустошило околицю й вернуло ся щасливо; Турки й Волохи вибрали ся догоняти, але до Днїстра не нагнали, а за Днїстер перейти не відважились. Провідником сього походу польські джерела називають Григория Лободу, що перше виступає тут як козацький ватажок, а козацьке військо рахують на три тисячі 12). Але був се поход здаєть ся — добровольский, бо військо запорожське до його не признавалось 13). Воно рушило ся доперва на весну 1594 р., коли на Запороже прийшла цїсарська грамота, післана з Хлопіцьким і вислана ним туди на перед. Щоб показати свою службу цїсареви, як казали козаки, військо козацьке зараз же, в мартї того року, вибрало ся походом на Білгород, де громадили ся тодї турецькі війська до походу, погромило місто й побило багато Турків — півтретя тисячі вояків і вісїм тисяч простого люду 14). Потім, в маю, коли Хлопіцкий привіз цїсарську корогву й иньші клейноти, рішено було вчинити новий похід. Кримський хан тодї рушив з Криму на Угорщину, й рішено було погромити його на переправі через Днїпро (пригадуємо, що се був плян Хлопіцького, предложений цїсареви). З ним рушив гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах з 1300 козаків. Але орда йшла дуже великою масою (було 80 тис. людей, як оповідав взятий „язик”), а переправи стерегли турецькі кораблї, так що козаки бити ся з ними бились, але не допустити переправи не здужали. В червнї приїхали посольства — московський посол з дарунками і порученнєм, щоб козаки помагали цїсареви, і цїсарський (Лясота) з грошима і порученнєм, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. Сума привезена Лясотою як дарунок (8 тис. дукатів) розчарувала козаків — вони сподївали ся більшого і хотїли формальної службової умови, з певною річною платнею. Плян походу в Туреччину їм теж не сподобав ся; вони казали, що на се треба й більше людей — а їх було на Запорожу 3 тис. тільки, і коней треба, а їх нема, і щоб дістати, треба часу; лїпше піти на Перекоп, або на турецькі міста Кілїю і Бабадаг, човнами. Як оповідає Лясота в своїй незмірно цїкавій записцї, ся опозиція виходила від старших і статочнїйших козаків, тим часом як „чернь” з початку була за згодою, а потім під впливом сеї старшини, стала також відмовляти ся. Нарештї рішено вислати до цїсаря послів з деякими трофеями, щоб умовити ся що до дальшої служби, а тим часом іти на Перекоп 15).
Завданнє — іти за Татарами на Молдаву й боронити їм переходу, не прийняте на себе Запорожем, на власну руку задумав сповнити Наливайко. Вже з весни він носив ся з гадкою іти походом на Татар і бажаючи злучити корисне з приємним, шукав фірми чи по просту сказавши — наємця для сеї кампанїї. З квітня маємо його лист до гетм. Замойского: він подає до відомости, що відпросив ся з служби кн. Острозького, прочувши про небезпеку, яка насуваєть ся від ворога св. хреста і всеї корони Польської, зібрав „немало товариства” й віддає його й себе до розпорядження гетьмана: просить інструкцій, куди на того неприятеля має звернутись і де з військом своїм має мати кватири 16). Та гетьмани були взагалї до козацтва настроєні і скептично і неприхильно, і очевидно, не схотїли взяти й Наливайка в службу 17). В маю-червнї він то, очевидно, переговорював вже з Комуловичом що до служби на Турків. Сї переговори теж не привели до нїчого, і тодї Наливайко з своїм військом, з півтретя тисячі люду сам пішов на Волощину, переймати Татар в їх походї на Угорщину, десь в серединї чи другій половинї червня. Військо його було, розумієть ся, занадто слабе, щоб заступити Татарам дорогу, але йому удало ся сильно їх шарпнути й забрати кілька тисяч коней (3-4 тис.), як оповідали його післанцї; з листу Наливайка до короля виходило б, що він погромив осади турецькі в околицї Прескан, на долїшнїм Днїстрї 18). Прочувши, що Запорожцї не можуть за для браку коней рушити ся на Молдаву, Наливайко післав своїх післанцїв на Запороже, заохочуючи до згоди й спільних операцій. Лясота був свідком сього посольства. Він каже, що Запорожцї гнївали ся на Наливайка за те, що він під час волинської кампанії 1593 р. бив ся против них в війську Острозьких. Наливайко виправдував ся тепер перед Запорожцями, що він не міг инакше поступити, бо ся кампанія застала його в службі у кн. Острозького і він не міг від його відступити, але готов ставити ся на суд Запорожцїв: „коли чесне рицарство підозріває його далї в якійсь ворожнечі, то він сам особисто ставить ся в їх колї, зложить свою шаблю, буде виправдувати ся від усїх, і коли рицарське коло все таки признає його неправим, то він сам дасть свою голову відрубати його власною шаблею. Але він сподїєть ся, що його вияснення їх вдоволять і його вважатимуть на будуще своїм добрим приятелем і братом”. На перепросини він заявляв охоту подїлити ся з Запорожцями своєю здобичею — дати їм 15-16 соток коней, захоплених від Татар 19). Кінця сього епізоду Лясота не оповідає, але очевидно, що помиреннє наступило, бодай формальне, бо згодом починають ся деякі спільні операції Запорожцїв з Наливайківцями.
Тим часом гетьмани польські, погордивши козаками, приготовили собі страшенну компромітацію. Не знаючи, кудою Татари будуть іти на Угорщину і боячи ся безпотрібно мобілїзувати шляхту, щоб потім не стягнути на себе докорів, як би ся мобілїзація була зайвою, вони не приготовили нїчого против Татар. А в липню (1594) хан, як казали — діставши велику суму від господаря молдавського аби не йшов через Молдаву, — пішов вгорі Днїстром на Покутє, відти в Галичину, грабуючи, палячи, побиваючи людей. Перше нїж гетьмани стягнули свої війська і скликали сусїдню шляхту, Татари пройшли аж під Самбір, і аж тут стрівши ся з військом, зручно умкнули через гори на Угорщину. Сей татарській похід викликав з усїх боків страшенні нарікання й жалї на гетьманів Дорікали за спустошення, дорікали за компромітацію: австрийське правительство заздалегідь просило не перепускати Татар через свої землї, й правительство польське рішучо обіцяло, що Татар через Польщу не перепустить, тим часом позволили їм пройти в Угорщину тудою, де їх не сподївали ся зовсїм, і се сильно погіршило шанси „наших християн”, як казали в Польщі 20). Се наповнило бажаннєм пімсти польські круги, Замойского спеціально; він стає горячим прихильником лїґи против Туреччини.
Язловецкий, вдавши ся під той час до Замойского з своїм пляном походу на Татар за папські гроші (Комуловича), дістає згоду гетьмана — хоч той і не покладав великих надїй на сей плян, вважаючи його занадто великим як на сили приватного чоловіка 21). Надїї свої Язловецкий покладав головно на козаків; Комулович подавав надїї також на Волохів і Семигород, але се були пусті гадки. Хотїв іти в Крим, погромити татарські оселї, полишенї ордою. Але козаки відступили від нього на дорозї, й тодї Язловецький передумав — пішов на Білгород, бо се була лекша справа. Та тут і власні люде його почали кидати й тїкати, так що се шляхетське козакуваннє на нїчім скінчило ся — а з тим і папські та Комуловичові заходи на Українї 22).
Козаки натомість господарили в Волощинї. Наливайко в своїм листї до короля так поясняє історію сього походу: „Не хотячи тратити час дармо і упускати нагоду пустошити неприятеля, пустили ся ми (Наливайко з своїми) під Кілїю і прийшовши під Тегиню пішли штурмом; здобувши місто за божою помічю, вирізали ми не малу частину поганцїв, а частину забрали живцем. Спаливши місто, пробували ми здобути замок, але не могли здобути, і тодї розпустили загони: обернули в нївець огнем пятьсот і кількадесять сїл, побили не мало поганцїв, забрали ясиру (невольника) 4000 Турків, Туркень, Татарів, Татарок. Але господар волоський дав 7000 людей своїх в поміч поганинови і нас гонив з своїми людьми аж до переправи, відгромив здобич на перевозї і побив декого з товаришів” 23). Сей невдалий похід мав місце десь в вереснї (сентябрі) 24); на Українї оповідали, що в нїм мало згинути Наливайківцїв дуже багато — більше як півтори тисячі, і Наливайко задумав відомстити ся Волохам. Війшовши в порозуміннє з Запорожцями, разом з Лободою вибрав ся він у новий похід, десь в жовтнї (октябрі) 1594 р. „Ми відповіли йому на се (господареви), пише Наливайко в своїм листї, й прирікли то йому явно в його землї, й сповняючи свою обіцянку і рицарське слово, вийшовши звідти (з Волощини), зєднали своє військо з Лободою і пішли разом на Волощину; там з ласки божої, в трох місцях мавши з тим неприятелем битву, зазнав я великого щастя, в людях його починив йому такі утрати, що він уже не міг більше поправитись і кидаючи гармати, мусїв шукати собі ратунку у втїкачцї. А ми зі здобичею, яку тодї здобули у неприятеля й занесли до Бару, і там не дали коням старітись, а з огляду на листи від його цїсарської милости, а також панів воєводів семигородського, мунтянського і волоського — на жадавнє тих християнських володарів, поїхали на поміч до неприятельських земель, як годило ся людям рицарським” 25). Польські історики оповідають про той великий козацький похід на Волощину більше; вони кажуть, що козаків було до 12 тис., під 40 більше меньше хоругвами, і між ними були дві цїсарські корогви, присланї Рудольфом. Перейшовши Днїстер під Сорокою, розбили господара, що пішов їм був на зустріч, так що він мусїв тїкати до Мунтян. Спалили Яси, попустошили цїлу країну і вийшли за границю, коли воєвода зібрав ся на них знову за помічю з Мунтян 26).
