Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович

Сепаратистські настрої частини керівників більшовицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів виявились у кричущій суперечності з потребами національно-державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того завжди були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення Донецько-Криворізької Республіки.

Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо неприйнятності нігілістичноцентралістичних поглядів «лівих» в КП(б)У — Г. П’ятакова, В. Затонського, Є. Бош та ін., які виявили свою повну невідповідність потребам радянського національно-державного будівництва.

Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в народних низах. Принаймні документів щодо цього не відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й, навіть, більшовиків. Тобто від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з суспільною практикою був невідворотним.

Надзвичайне повноважне посольство УСРР до Москви: спроба розв’язання дипломатичним шляхом перших суперечностей [10]

Перше серйозне напруження, що набрало конфліктних міждержавних обрисів, у стосунках між Українською соціалістичною радянською республікою і Російською соціалістичною федеративною радянською республікою, припадає на весну 1918 р.

18 лютого розпочався воєнний похід в Україну 20 німецьких і австро-угорських дивізій. Його юридичною підставою стало офіційне запрошення Центральною Радою, представники якої 27 січня підписали Брестський договір, новопридбаних союзників для наведення «ладу і порядку». Виконання цього завдання означало витіснення з території України органів радянської влади, ліквідацію більшовицьких організацій, розгром червоноармійських частин.

Природно, радянський уряд України — Народний Секретаріат змушений був вдатися до низки термінових заходів, які мали на меті протидію планам своїх політичних суперників.

Довелося ще один раз переглянути функції народних секретарів, ще раз скоригувати структуру уряду. За таких обставин 4 березня 1918 року М. Скрипник призначається ЦВК Рад України Головою Народного Секретаріату та народним секретарем закордонних справ ⁵⁰³.

Від ясної, чіткої уяви новообраного голови уряду про ситуацію, у якій знаходилась тогочасна Україна, від глибини усвідомлення її статусу у стосунках як з іншими національно-державними утвореннями колишньої імперії, так і зі своїми західними сусідами, багато в чому залежала політика, лінія поведінки Народного Секретаріату. Ось коли у величезній нагоді Миколі Олексійовичу мало стати знання тих процесів, що розвивалися в краї протягом 1917 — перших місяців 1918 року.

Проте, мабуть, не можна знову не зазначити, що М. Скрипник здебільшого знав про ці події із періодики, від товаришів по партії. Безпосередню участь у розв’язанні тих чи інших проблем, зокрема національно-державних, він став брати лише самим останнім часом. І якщо прагнути з’ясувати гносеологію поглядів М. Скрипника на шляхи розвитку України, то все ж доведеться визнати, що до березня 1918 року українські проблеми носили для нього більше теоретично-абстрактний характер.

Очевидно, не можна вважати, що на даний момент Микола Олексійович досить глибоко володів і теоретичними знаннями в національному питанні взагалі. В усякому разі, у своїх публікаціях він цієї проблеми практично не торкався. В результаті сталося так, що до розв’язання завдань національно-державного, а далі — і національно-партійного будівництва він був, начебто, у цілому і підготовлений, хоч вважати цю готовність оптимальною все ж не можна.

В день свого призначення на вищу урядову посаду М. Скрипник направив наркому у справах національностей РСФРР Й. Сталіну телеграму про становище в Україні. На той час голові радянського уряду України ще не було відомо про підписання Радянською Росією Брестського миру. Як інтернаціоналіст, Микола Олексійович висловлювався за підписання такої угоди заради збереження завоювань революції.

«Ваша телеграма, — писав М. Скрипник, — змушує припускати, що у зв’язку з пунктом четвертим мирного договору Раднарком змушений розглядати Україну як таку, що перебуває поза Федерацією і лише в дружній угоді. Чи так це? Якщо так, скажіть певно, якщо не так, то як саме дивиться Раднарком. Це дуже важливо знати, тому що цим визначається досить багато чого, бо, як Вам відомо, ми досі продовжуємо стояти на ґрунті федерації, якщо необхідність рятування революції не змусить стати на іншу позицію Вас. І моя особиста думка: зараз треба відстояти базу для соціалістичної революції хоч би лише на відомій території, якщо це лише можливо. Тому, на мою думку, слід керуватися не стільки міркуваннями зв’язку або нейтралітету щодо України, а насамперед, інтересами подальшого розвитку соціальної революції. Повторяю, це моя особиста думка і мені самому, як працюючому тут, боляче передчувати можливість вашого формального нейтралітету, але нехай визначає не це, а інтереси загальносоціалістичної боротьби» ⁵⁰⁴.

М. Скрипник, інші більшовики, що входили до ЦВК Рад України, Народного Секретаріату, спрямовуючи боротьбу мас проти австро-німецької навали, водночас провели роботу з підготовки ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (17–19 березня 1918 року), на який винесли найживотрепетніші питання тогочасного становища республіки.

Голова уряду виступив на з’їзді з привітанням, промовами про поточний та політичний момент.

Хоч більшовики й не мали переваги на з’їзді (вони становили другу за чисельністю фракцію: на початок з’їзду лівих есерів було 414, а більшовиків — 401), спираючись на ліві елементи з інших партій (крім лівих есерів — ліві українські соціал-демократи, максималісти), вони домоглись проведення своєї лінії, своїх рішень.

Більшість делегатів Всеукраїнського з’їзду після впертої боротьби підтримали курс VII з’їзду РКП(б) на мирний перепочинок і згодились з Брестським миром. Зважаючи на умови останнього, які розривали зв’язок України з Росією, з’їзд оголосив Україну незалежною радянською республікою і заявив, що, по суті, взаємини братніх республік залишаються попередніми.

Для інформації про рішення з’їзду, а також для досягнення домовленості про форму взаємостосунків між РСФРР і Радянською Україною у зв’язку з підписанням Брестського миру і австро-німецькою окупацією України 26 березня 1918 року було ухвалено направити до Москви Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату ⁵⁰⁵. У спеціальному мандаті значилося: «Іменем Української робітничо-селянської Республіки.

Робітничо-Селянський уряд України — Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів та Народний Секретаріат Української Народної Республіки уповноважує Надзвичайне Повноважне Посольство декларувати самостійність Української Совітської Федеративної Республіки перед Урядом Російської Совітської Федеративної Республіки і вести переговори з Радою Народних Комісарів відносно заключення договору між обома Совітськими Федераціями — Російською та Українською.

Надзвичайне повноважне посольство складається з Голови Народного Секретаріату, Народного Секретаря Закордонних Справ Миколи Олексійовича Скрипника, народного Секретаря Внутрішніх Справ Юрія Михайловича Коцюбинського та Народного Секретаря Освіти і Міжнаціональних Справ Миколи Явтуховича Врублевського. Вищезазначені члени Надзвичайного Повноважного Посольства мають право від імені Робітничо-Селянського Уряду України складати заяви та підписувати договори, обов’язкові для держави Української» ⁵⁰⁶.