Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Якби він міг мати Каму, коли йому заманеться, вона надокучила б йому дуже швидко: а може, він навіть зовсім не звернув би на неї уваги. Але смерть, що стояла на порозі її опочивальні, закоханий співак і, нарешті, це принизливе становище його, найвищого сановника, перед цією жрицею — все це створювало ситуацію, Рамзесові досі не знану, а тому заманливу.
От чому протягом десяти днів він майже кожного вечора приходив у сади богині Ашторет, закриваючи обличчя плащем від перехожих.
Одного вечора, випивши на бенкеті багато вина, Рамзес вийшов з палацу з рішучими намірами. Він сказав собі, що сьогодні неодмінно зайде до Ками, а її зальотники хай собі співають під вікнами.
Він швидко пройшов містом, але, дійшовши до садів храму, знову відчув сором і сповільнив крок.
«Де це чувано, — думав він, — щоб наступник фараона бігав за жінками, мов бідний писар, який не має де позичити й десяти драхм? Усі жінки приходили до мене, повинна прийти й ця…»
Він уже хотів вернутися.
«А що, коли вона не може прийти? — промайнула думка. — Адже її вбили б…» Він зупинився, вагаючись.
«А хто б її вбив?.. Гірам, який ні в що не вірить, чи Дагон, який уже сам не знає, хто він такий?.. Так, але тут є безліч інших фінікійців і сотні тисяч прочан, фанатичних і диких. На думку цих безумців, Кама, покохавши мене, вчинила б велике блюзнірство…»
І він знову пішов у бік палацика жриці, навіть не думаючи, що йому може загрожувати тут якась небезпека, йому, який, не виймаючи меча, самим поглядом може, повалити до своїх ніг цілий світ. Він, Рамзес, і небезпека!..
Вийшовши з-за дерев, царевич побачив, що дім жриці сьогодні освітлений ясніше і в ньому галасливіше, ніж завжди. В покоях і на терасах було повно гостей, а довкола палацика товпилась юрба.
«Що це за банда?» — подумав царевич.
Зборисько було незвичайне. Неподалік стояв величезний слон, в якого на спині були позолочені ноші з пурпуровими завісками. Поряд із слоном іржали й били копитами землю понад десяток нетерплячих коней з товстими шиями й ногами, з підв’язаними внизу хвостами та з металевими ніби шоломами на головах.
Між цими неспокійними, майже дикими тваринами юрмилось кілька десятків людей, яких Рамзес іще не бачив. У них було довге кудлате волосся, великі бороди і гостроверхі шапки з навушниками. Одні були одягнені в довге вбрання з товстого сукна, що сягало їм аж по кісточки, інші — в короткі куртки і штани, а дехто був у чоботях з халявами. Всі були озброєні мечами, луками й списами.
Побачивши цих чужоземців, дужих, незграбних, які непристойно реготали, від яких тхнуло лоєм і які розмовляли незнайомою грубою мовою, Рамзес спаленів. Як лев, навіть неголодний, побачивши звірину, збирається до стрибка, так Рамзес, хоч ці люди нічого йому не завинили, відчув до них страшенну ненависть, його дратували їхня мова, їхній одяг, їхній запах, навіть їхні коні. Кров ударила йому в голову, і він схопився за меч, щоб кинутись на цих людей і порубати їх і їхніх коней. Але раптом він отямився.
«Сет зурочив мене», — подумав він.
В цю хвилину повз нього пройшов майже голий єгиптянин, в чепці на голові і з пов’язкою на стегнах. Царевич відчув, що цей чоловік любий йому, навіть дорогий, у цю хвилину, бо він — єгиптянин. Він дістав золотого персня, що коштував десять драхм, і дав його невільникові.
— Слухай, — спитав він, — що це за люди?
— Ассірійці, — шепнув єгиптянин, і ненависть блиснула в його очах.
— Ассірійці!.. — повторив царевич. — Справді ассірійці?.. А що вони тут роблять?..
— Їхній повелитель Саргон залицяється до жриці, до святої Ками, а вони його охороняють… Щоб їх проказа сточила, свинських синів!
— Можеш іти.
Голий чоловік низько вклонився Рамзесові й побіг, певне, до кухні.
«Так от які ассірійці, — думав Рамзес, придивляючись до їхніх чудних постатей і вслухаючись у ненависну, хоч і незрозумілу мову. — Отже, ассірійці уже на берегах Нілу, щоб побрататися з нами або ошукати нас, а їхній сановник Саргон залицяється до Ками?.:»
Він повернув додому. Його мрійний настрій розвіявся під впливом цього нового, щойно пробудженого почуття. Він, чоловік благородний і лагідний, відчув смертельну ненависть до одвічних ворогів Єгипту, з якими йому довелося зіткнутися вперше.
Коли царевич, після перебування в храмі Гатор і після розмови з Гірамом, почав думати про війну з Азією — це були ще тільки думки. Єгиптові потрібні були люди, а фараонові — багатство. А що війна була найлегшим способом здобути їх і до того ж задовольняла його жадобу слави, царевич будував плани війни.
Але в цю хвилину він забув і про скарби, і про невільників, ї навіть про славу, бо в ньому озвався могутніший за все голос ненависті. Фараони так довго воювали з ассірійцями, обидві сторони пролили стільки крові, ця боротьба запустила в їхні серця таке глибоке коріння, що царевич, лише побачивши ассірійських воїнів, схопився за меч. Здавалося, душі всіх полеглих войовників, усі їхні подвиги й муки воскресли в душі царського нащадка і волали про помсту.
Коли царевич повернувся в палац, він одразу викликав Тутмоса. Один з них був п’яний, а другий розлютований.
— Знаєш, що я зараз бачив? — мовив царевич до свого
улюбленця.
— Може, котрогось із жерців? — прошептав Тутмос.
— Бачив ассірійців… О боги!.. Що я відчув!.. Який це підлий народ! Тіло їхнє з голови до ніг вкрите шерстю, мов у диких звірів, і смердить старим лоєм… А які в них бороди, волосся, яка мова!..
Він швидко ходив по кімнаті, задиханий і розгарячкований.
— Я думав, — сказав Рамзес, — що зневажаю загребущих писарів, лицемірних номархів, що ненавиджу хитрих і зарозумілих жерців… Я відчував огиду до євреїв і боявся фінікійців… Але сьогодні я переконався, що це були тільки забавки. Лише тепер я збагнув, що таке, ненависть, коли побачив і почув ассірійців. Тепер я розумію, чому пес кидається на кота, коли той перебігає йому дорогу.
— До євреїв і фінікійців ти звик, а ассірійців зустрів уперше, — зауважив Тутмос.
— Дурниці — фінікійці! — мовив Рамзес наче сам до себе. — Фінікійці, філістимляни, араби, лівійці, навіть ефіопи — це ніби члени нашої родини. Коли вони не платять данину, ми гніваємося на них; коли заплатять — забуваємо…
Але ассірійці — це щось таке чуже, таке вороже, що… Я не матиму спокою, поки не побачу поля, встеленого їхніми трупами, поки не налічу до ста тисяч відрублених рук…
Тутмос ніколи не бачив Рамзеса в такому стані.
Розділ тридцять третій
Через кілька днів царевич послав свого улюбленця з запрошенням до Ками. Вона відразу прибула до нього в щільно завішених ношах.
Рамзес прийняв її в окремому покої.
— Я був одного вечора, — мовив він, — біля твого дому.
— О Ашторет! — вигукнула жриця. — Чому я завдячую такою найвищою ласкою?.. І що перешкодило тобі, достойний володарю, що ти не зволив покликати до себе свою рабу?..
— Там були якісь скоти… Здається, ассірійці.
— Виходить, учора ввечері ти, достойний повелителю, турбував себе?.. Ніколи не сміла б подумати, що наш володар був за кілька кроків від мене, під голим небом.
Царевич почервонів. Яка вона була б здивована, довідавшись, що він з десяток вечорів провів під її вікнами!
А може, вона й знала про це, якщо судити з її ледь помітної усмішки і лицемірно опущених очей.
— Отже, ти, Камо, приймаєш у себе ассірійців? — сказав царевич.
— Це великий багач! — вигукнула Кама. — Це родич царя — Саргон, який пожертвував нашій богині п’ять талантів!
— А ти йому готова віддячити, Камо, — глузував царевич. — І, оскільки він такий щедрий багач, фінікійські боги не покарають тебе за це смертю…
— Що ти кажеш, повелителю? — відповіла жриця, складаючи руки. — Хіба ти не знаєш, що азіат, навіть зустрівши мене в пустелі, не зважиться зачепити мене, хоч би я й віддалася йому сама… Вони бояться богів…
— Чого ж він приходив до тебе, цей смердючий, ні… цей побожний азіат?
