Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Дід уважно дивиться на Аліну. Дівчина не відводить погляду вбік, аж очі починають сльозитися, дурнувата звичка. Вона аж закипає від люті:
— То це був ти? О, так! Завжди ти! Від самого початку… Моя родина, бабуся, мама… Ти це все вигадав, щоб заманити котрусь із нас. І випробування вигадав, щоб мене сюди заманити, і…
Дід різко перебиває Аліну:
— Ану, цить! Я під дуба не напрошувався!
— Та, певне, що так! Бо за все, Діду, слід платити. І за те, що ти у свій час начудив, також. Бо…
Старий обриває її різким колючим голосом:
— Не кажи того, про що згодом пожалкуєш, дівчино. Хто я такий, щоб вершити долі світів? Тіко частинка від єдиного. І ти також частинка від єдиного, тепер одна з нас. У тобі є те, що інші втрачають при народженні, маскують, гублять. Ти потрібна тут більше, ніж думаєш.
Дід майже урочисто веде далі:
— У нас є «покликання» для тебе.
— Що? Нізащо, Старий Химернику. Чому у вас все так не по-людськи? — сердито шипить дівчина.
Аліна розлючено дивиться на старого. Той майже не помічає її люті:
— Розмова зайшла в глухий кут, дочко. З часом ти все зрозумієш. Ми з тобою однакові. Мо' на жаль для тебе. А так зване кохання? Усе ж має свою ціну, чи ти забула про це? Ти готова заради порятунку життя та чистої вже душі, кх, кх, свого друга, відректися від нього? Така ціна. Всьо. Можеш верещати та плакати — то не допоможе. На роздуми часу нема.
Вона у пастці. Оце і є найсправжнісінька пастка. Тут не відкараскатися і не збрехати. Аліна має або відректися від Сашка і врятувати йому життя та душу, або…
— Я — згідна, Діду! — приречено шепочуть губи. — Тільки на більше не розраховуй.
Вони знову стоять недалечко від дверей у її світ.
Аліна рвучко підходить до розчинених дверей, за ними видніються стіни майстерні Сашка і чути такі рідні звуки реальності. Стоячи на порозі, Аліна не стримується й озирається. Козака немає. Лише в небо, до Сонця, злітає орел, сильний і дужий птах.
Аліна заходить у двері і вже в майстерні сумно промовляє:
— Петре! Перевертай картину, замикай двері!
Картина перевернута, двері замкнено. Час зробив поворот навколо сонця. Коловорот. Усі живі. Та не все гаразд.
Аліна встає з ліжка. Марта стоїть поруч, похитуючись. Вони з Гонихмарником тільки-но врятували їх. Петро не тільки перевернув картину, а й всівся на неї. На хлопця страшно дивитися.
Марта кидається на шию Аліні, і вони якусь мить стоять мовчки, пригортаючи одна одну.
— Я все бачила через двері, Алінко Ти — на коні і за вами оті, оті. Потім кінь став людиною, козак перетворився на птаха і ти тут, двері.
Аліна відчуває, по якщо дозволить Марті продовжувати, у тієї почнеться істерика. Тоді жодний Гонихмарник не допоможе.
— Все-все, Мартушко, не треба! Усі живі-здорові, слава Богу! Ви я Петром молодці, дякую вам щиро. А зараз ідіть, відпочиньте.
Марта хитає ствердно головою Так-так, вона дуже втомлена і виснажена, навіть Гонихмарник втомився.
Петра заціпило від щойно побаченого. Коли Марта почала пускати руками вогняні стріли, він майже втратив свідомість, картина Алінина раптом виросла до великих розмірів. Ні, то він заспав на чатах і намарилося. Бо хіба таке в житті буває?
Марта бере його обережно під руку, мов тяжкохворого, і виводить із Сашкової майстерні. Жаль хлопця, та зараз не до нього.
Аліна втомлено сідає біля Сашка. Він снить До обличчя повернувся рум'янець. Тепер його душа вже ніколи не заблукає, їй пообіцяли.
Очі дівчини заливають сльози, мов погідний літній день грозовий дощ. Аліна дала слово, мусить його тримати. Коли прокинеться Сашко, то не буде пам'ятати — ні хто вона, ні як В хвати. Плата за нормальність — кохання. Що там патякав Юрко: «Бог — то Любов»? То вона заради Бога зрікається Бога? І платить найціннішим за найдорожче. Аліна нахиляється над Сашком, гладить його чорне волосся, цілує у теплу щоку. Прощається.
Аліна забирає з його майстерні свої речі. Вона йде не тільки я його майстерні, іде а його життя. Назавжди. Дівчина перелазить через підвіконник, озирається востаннє.
— Прощай, Сашко! Я кохаю тебе і завжди кохатиму! Я хочу, щоб ти зумів стати щасливим.
Хто найдужче заслуговує на щастя? Так, ті, кого ми найбільше любимо, лише вони. Навіть коли те ЩАСТЯ ВОНИ Не можуть розділити а нами.
Аліна заходить у свою майстерню, закриває наглухо вікно, зашторює вікна. Збирає всю волю в кулак і телефонує таткові.
— Привіті Як там мама? Усе гаразд? Слава Богу! Слухай, мама щось казала про навчання за кордоном. Може, варто спробувати? Це непоганий досвід, правда ж? А, так, розумно, що не телефонна розмова. Зараз буду. Можна, я у вас тимчасово поживу?
Аліна вимикає телефон, світ заливають солоні дощі.
Епілог
На вороному коні мчить вершниця. Безкраїм, безмежним степом, заполоненим волею та травами під ногами, сонцем у блакитному небі та вітром-відчайдухом у вухах. Степ вливається в кожну клітинку її тіла травостоєм. Господи, як тут пахне ковилою, чорнобильцем, типчаком, безсмертником! Пахне степом, немає справжнього запаху сухостою чомусь, хоча вона тут ніколи й не бачила дощів!
Величний степ! Кінь уже не торкається землі, норовисто збиває пір'ясті вершечки ковили і мчить, перебираючи копитами повітряними ниточками-струнами волоті типчака. Аліні здається, вона чує, як розмовляють трави, дихає земля, грає сонце. Блакитне небо майже зливається зі смарагдовим полем, у вухах бешкетує вітер, жартома заплутуючись у її довгому розкішному русявому волоссі, і вона майже відчуває, як із її рук, ніг, шкіри витікає буденна втома. Аліна задирає голову до неба, зажмуривши очі. Права рука її вчепилася в гриву коня, а ліва ловить у пригорщі вітер, світ. Вона вільна, майже вільна…
Кінь зупиняється під здоровенним дубом. У верховітті знову заплуталось Сонце. Аліна спритно видряпується на дерево, бо робить це не вперше. Ніжно виплутує рум'яне яблуко з обіймів гілочок дуба. І Сонце жвавим м'ячиком подорожує небом.
Той сон частенько їй сниться. Чи не сниться, тому що іноді вранці, застеляючи ліжко, вона знаходить на білизні пахучі пера ковили або дубові листочки.
Під дубом її жде Дід. Інколи вони просто розмовляють, часто сперечаються. І, звісно, вона вчиться.
— Діду, ти можеш перетворюватися у тварин! Правда, можеш!
— Усі можуть, та не всі вміють! І не лишень у тварин!
— А я?
— Ще не вмієш, але зможеш! Я тебе навчу!
— Не святі горшки ліплять?
— Не тільки святі і не тільки горшки!
— Тут із тобою ще хтось живе?
— Угу, певна річ. Багато хто!
— Хто?
— Всенький світ. А що, ти його не бачиш? Дивно!
— Чому ж? Бачу! Хм… Це і хмарка, і твій кінь, і дуб.
— Де ти тут хмари бачила? Дуб то дуб, а кінь то кінь. А Світ то Світ, він тут живе, і він всюди. Ти поки не можеш бачити його мешканців. Поки що мало знаєш, та це легко виправити. Ти — гарний учень!
— Діду, ти сонцепоклонник?
— А ти?
— Я перша спитала! Ти сонцепоклонник чи християнин?
— Хм! Одні стверджують, що Бог живе скрізь, інші твердять, що лише в храмах! Я вважаю — живе він і скрізь, і в храмах, напевно, так само. Чи знаєш притчу про жебрака? Може, і знаєш, однак ще раз почути не завадить. Так от. Людині не пощастило, і вона народилася в убогій родині. А поруч стояв Божий храм для заможних городян. Великий, розкішний, з позолоченими банями та хрестами. Та жебраків досередини не пускали, лише під брамою товклися вони, зазираючи заздрісно досередини, мов до воріт раю. Хлопчина вирішив, що коли він виросте, то все зробить для того, щоб потрапити досередини, і, можливо, впізнає там рай. Ішов час, хлопчина виріс, розбагатів. Та все не вистачало у нього часу, щоб навідатися до храму — у багатих так багато клопоту! Але в один момент він втратив усі гроші, що заробляв важкою працею і знову повернувся туди, звідки прийшов. Став жебраком. І певно, що згадав він про храм і став приходити до його воріт, зазираючи у двері, сподіваючись вихопити у щілині хоч натяк на присутність божу всередині. Одного разу він пожалівся на те, що його не впускають досередини, подорожньому, який інколи приходив до брами храму. Той стояв поруч із жебраком під дверима, не гидячись його вигляду, і з цікавістю спостерігав за юрбою людей, яка, побожно хрестячись, входила чи виходила з храму. Подорожній також ніколи досередини не заходив. І така туга огорнула серце жебрака, що він сів у ногах незнайомця та гірко заплакав. Добра та тепла рука подорожнього лягла на плече жебрака:
