Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Зробилось тихо. Гойдалось море, скрипіло колесо, перекликались плотогони.
– Я думав, ти ніколи нічого не боїшся, – сказав Лукс.
Долинув звук важких кроків. Прийшов торгівець, тягнучи перед собою важку жаровню на трьох ногах – круглу чашу для вогню з заліза й глини.– Дякую, – сказав Розвіяр і простягнув торгівцю монету.
* * *
Солоні бризки падали на обличчя. У півсні він бачив Акку, жінку з гарячково блискучими очима.
– Прощавай, – сказав він їй. – Дякую за гостинність.
Вона стояла, перегородивши дверний отвір, не даючи йому вийти.
– Що? – спитав він.
Вона мовчала. Кусала губи.
– Що ти хочеш мені сказати, Акко?
Вона нарешті відступила. Притислась до стіни:
– Прощавай.
Він вийшов у вузький земляний коридор зі сходами нагору.
– Я буду пам’ятати про тебе, – сказала Акка за його спиною.
Він озирнувся:
– Я теж.
…Сильно хитнувся пліт. Розвіяр розплющив очі. Яска та Лукс, тихо перемовляючись, сиділи біля жаровні. Їхні обличчя підсвічувались ізнизу. Розвіяр зрозумів, що вже споночіло; він подумав, що треба встати, і знов заплющив очі. Страх, який він наганяв на весь хутір, перетворився на побожний жах. Десятка три чоловіків і жінок – маленька щільна юрба – замовкли й уклякли, коли Розвіяр вийшов із дому й спинився перед ними. Чинбар, який стояв найближче за всіх, нервово м’яв у руках край своєї куртки:
– Ми зробили, як ти велів. Гекса скинули в яму, вартівників уклали… рядами, і прикрили гілками. Птахів та ящерів… поки що просто кинули. Шкода птахів…
– Скільки їх?
– Гекса ми не рахували…
– Скільки птахів?
– Де… десять.
– Добре… Пам’ятайте: на хутір напали гекса. Це головне, що ви маєте пам’ятати.
Шестеро молодих парубків зголосились іти з ним у ліс, попри сльози й голосіння матерів; троє з них виявились досвідченими мисливцями – читали сліди, ловили вітер і вміло ховалися серед листя. На щастя, усі їх виверти виявились зайвими: ліс був порожній. Розвіяр зупинив супутників, що розхрабувались і бажали йти далі в хащі за нечисленними слідами вцілілих гекса. Він шукав іншого, не знаходив і готовий був упасти в одчай, коли один з мисливців – плечистий син чинбаря – знайшов потайник під корінням величезного дерева. Коріння було підсічено, стовбур нахилився, піддаючись зусиллям сімох міцних чоловіків, і під ним відкрилась могила: старий був похований у сідлі й лежав на боці, торкаючись обличчям лускатої шиї свого цибатого ящера.
Розвіяр кілька хвилин стояв над ними. Уцілілі гекса були голодні, однак витратили сили й дорогоцінний час на те, щоб поховати ватага згідно з традицією. Їхнє уявлення про те, що «м’ясо», а що ні, навіть у небезпечній ситуації лишалось непорушним.
Лице в старого було жовте і суворе, очі ледь розплющені. Стиснувши зуби, Розвіяр обшукав його сідельну сумку й знайшов шкіряний футляр.
– Це гроші? – жадібно спитав парубійко з кучерявчиками, наймолодший серед охітників.
– Закрий рота, – порадив чинбаренко…
– …Розвіяре!
Він сів. Під ним був пліт, над ним – темне, затягнуте хмарами нічне небо.
– Іди їсти, – сказав Лукс.
– Ага. – Розвіяр підвівся, відчуваючи, як отерп кожен м’яз. Він страх як заморився за довгий перехід від Череватого Бору до Камінної Стрілки. Мертве селище, батьківщина Яски, було порожнім, і поряд із братньою могилою на березі височіла ще одна така сама, і райдужна грамота казала: «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».
Розвіяр спалив цей папір.
Над плотом розливався запах печеної риби. Жаровня була чудова, дрова горіли повільно й рівно. Сьогодні вранці Лукс наловив риби в струмку голими лапами, Яска зберегла її, загорнувши в лопухи, і ось тепер спекла, посипавши грубою сіллю. Розвіяр їв, кидаючи кості у вогонь.
Зовсім смеркло.
– Доведеться спати по черзі, – сказав Лукс. – Не знаю, чому б цим плотарям не зарізати нас уві сні, не пограбувати й не скинути в море?
– Вони бояться, – сказала Яска.
– Чого?
– Не знаю. Просто відчуваю. Може, самі думають, що ми переріжемо їх і заберемо їхній пліт?
– Великий скарб, – пробурмотів Лукс.
– Тут – ні. – Розвіяр обгризав риб’ячу голову. – А у внутрішніх морях нема свого дерева, зовсім. Велика цінність.
– У внутрішніх морях… – почав Лукс і раптом скинув голову: – Значить, вони ідуть до Осиного Носа?!
– Так, – сказав Розвіяр.
– Ходімо з ними, – пристрасно попросив Лукс. – Як ти розповідав про цей, Квітучий Ріг?
Розвіяр усміхнувся:
– «Кругле Ікло – не найдальший, але один з найпрекрасніших островів… Удосвіта він піднявся на видноколі, зелений, квітучий, оточений спокійною водою. Ми увійшли в порт, де вже стояло багато суден, де над верхніми причалами погойдувались повітряні кулі, і ошатна публіка, гуляючи по вузьких набережних, вітала кожний корабель, ніби зустрічаючи знайомих…»
– Що таке верхні причали?
– Не знаю.
– Я хочу туди, – сказав Лукс. – Яско, а ти?
– Розвіяр вирішить, – виразно холодно сказала дівчина, і Лукс затнувся.
…Усю ніч після побоїща звіруїна мучила спрага, Розвіяр щопівгодини підносив коновку до його губів. Яска майже до світанку пролежала тихо, чи то вві сні, чи то в забутті. Над ранок опритомніла й злякалася темряви. Розвіяр розбудив світлячків у скляниці, поклав Ясчину голову собі на коліна й так сидів, поки не наступив ранок.
Весь день він носив її на руках, ні на хвилину не залишаючи саму. Вона була спершу байдужа, потім обхопила його за шию, тоді засміялась:
– Знаєш… якщо я кому-небудь розповім, як великий воїн усіх часів і народів носив мене на горщик…
– Велика честь – носити на горщик могутнього мага, – відповів він без осмішки.
Тим часом звіруїн оклигав від ран і потрясіння. Розвіяр укотре здивувався, як скоро повертаються до нього сили. Уранці Лукс ледве ходив, увечері вже повернувся звідкись, затопивши голову в плечі, чи то пригнічений, чи то винуватий.
– Розвіяре… Можна тебе на декілька слів?
Уперше за весь день полишивши Яску, він вийшов слідом за Луксом у сусідню кімнату. На верстаті лежало незакінчене рукоділля Акки.
– Я був у коваля сьогодні… – почав Лукс, дивлячись убік. – Я спитав у нього, чи може він зробити остроги.
– Що?!
– Через мене… ми мало не… – Лукс затнувся. – Ти все правильно розрахував, але… страх вищий за розум. У мене, в усякому разі. А найкращі ліки від страху – це остроги в боки. Короткий Танцюра, мій брат, мав рацію…
Розвіяр торкнувся його боку – там, де під шерстю ще почувався давній шрам.
– Я твій вершник – чи Короткий Танцюра?
– Ти, Розвіяре, – покірливо відповів Лукс.
– Я не діткнусь тебе острогами. Лаятиму, битиму кулаком у потилицю, коли треба, укушу за шию ззаду. Але остроги не надіну. Дарма ти потурбував коваля.
* * *
Пліт небезпечно потріскував. Хвилі накочувались на його краї, мов намагаючися злизати кору з міцно зв’язаних товстих стовбурів. Жаровня ще горіла.
– Ляж і вкрийся з головою. – Розвіяр поцілував Яску у вухо. – Луксе, витягай ковдри.
Звіруїн узявся розбирати поклажу.
– Якщо завтра прилетить патруль – я нічого не зможу зробити. – Яска нервово позіхнула. – Дуже страшно бути магом.
Лукс укрив Яску ковдрою. Укриваючи, ніби ненароком погладив її по плечу. Вона не відповіла ні рухом, ні словом.
– Мені початувати? – повагавшись, запитав звіруїн.
– Спи, поки можна, – озвався Розвіяр. – Я почитаю.
Лукс відійшов від жаровні, у морок, на край плоту. Розвіяр видобув із сідельної сумки шкіряний футляр. Світло впало на жовті сувої; Розвіяр опустив руки і якийсь час сидів, просто дивлячись на рукопис із людської шкіри. Навіщо він шукав ці моторошні сторінки? Нехай би гнили в могилі разом зі старим…
Лукс усе не вертався. Яска, з головою вкрившись ковдрою, лежала недвижно. Одна особливо висока хвиля розбилась об край плоту, піднявши віяло бризок, видимих навіть у темряві. Розвіяр змахнув з обличчя солоні краплі; вночі патруль не побачить ні плоту, ні людей на нім. Скільки днів ще треба повзти по воді просто неба, не маючи можливості сховатись?
