Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Послухаймо історика:
«Але турки були страшенно виснажені (до 1700 року — безперервними війнами. — В. Б.) і уклали мир, поступилися Росії Азовом із різними старими й новими, уже побудованими Петром містечками; а кримський хан повинен був відмовитися від данини, яку досі платила йому Росія (!!! — В. Б.) під благовидною назвою поминків або подарунків» [7, с. 502–503].
Така «велич» і «царювання» Московії наприкінці XVI століття: платили данину Криму, як і Золотій Орді, і за князя, і за так званого царя. Але російські імперські історики затято брехали, замовчуючи залежність Москви від Кримського ханства, аби приховати приниження, адже це відверто спростовує сам факт незалежного існування Московії як царства в XVI столітті.
Однак, будучи васалом Криму, Московія мала і вигоду. Кримські хани надавали Московії постійну військову та політичну підтримку в так званій Лівонській війні. Саме в результаті підтримки Криму війська Івана Грозного на початку війни здобували одну перемогу за другою.
1561 року Московія отримала грамоту Константинопольського патріарха, де Івана IV визнали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Чи ця грамота стала витвором московських церковних владик, чи її за гроші склали в Константинополі без відома Всесвітнього Священного Собору — не так і важливо. Сам факт зазіхання Івана IV на спадщину давнього титулу Візантійського Кесаря зафіксований 1561 роком.
Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського князя донесли кримському ханові, який цілком обґрунтовано вважав Івана IV своїм підданим. І цілком зрозуміло, що хан Гірей негайно зажадав від Івана IV відповіді.
Зверніть увагу: з 1473 року, коли Іван III на Біблії присягнув кримським Гіреям, до 1563 року між Кримською Ордою й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Я вже згадував, що кримський хан навіть бровою не повів, коли Іван Грозний у 1552 році поневолив Казанське, а пізніше, 1554 року, — Астраханське ханство.
Але з 1563 року взаємини між Московією й Кримським ханством почали різко змінюватися. А в 1570 році турецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії.
Послухаймо:
«Із 1563 до 1570 р. Іван марно намагався відвернути татарське нашестя… Безуспішно посли його Нагой і Ржевський з'являлися до хана з миролюбними промовами та чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані та визнання Московською державою свого підданства Порті» [4, с. 224].
Хитрість Івана IV не допомогла. Хан Гірей, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушника, який зазіхнув на титул царя. І 1571 року війська кримського хана пішли на Московію. Московські князі, як завжди, зустрічали війська татар на рубежах своїх володінь, тобто на рубежах Оки. Однак кримський хан обійшов московські війська, що стояли на Оці, й рушив форсованим маршем прямо до Москви.
Російські штатні «писаки історії» постійно переконували читачів у тому, що ці «дикі татарські варвари» приходили в Московію, щоб учиняти грабежі и розбої. Вони уникали давати пояснення татарським навалам. Такими нехитрими, але відверто нечесними методами знімалася відповідальність із московських князів за розбій, який чинився з їхньої вини. В цьому випадку кримський хан прийшов покарати васала-данника за звичайну непокору.
Послухаймо, як про подію розповів читачам М. М. Карамзін:
«Хан, озброївши всіх своїх Улусників, тисяч сто або більше, напрочуд швидко вступив у південні межі Росії (звичайна неправда! — 1571 року Росії не існувало. Була лише Московія. — В. Б.)… Хан… наблизився до Серпухова, де був сам Іоанн із Опричниною. Необхідна була рішучість, великодушність; Цар утік!.. в Коломну, звідти в Слободу, минаючи нещасну Москву; зі Слободи до Ярославля, щоб рятуватися від ворога… Але Воєводи Царські з берегів Оки, не відпочиваючи, встигли для захисту… зайняли передмістя Московські… Наступного дня, Травня 24, на свято Вознесіння, Хан підступив до Москви — і сталося те, чого слід було очікувати: він велів запалити передмістя. Ранок був тихий, ясний. Росіяни (московити. — В. Б.) мужньо готувалися до битви, але побачили, що вони оточені вогнем; дерев'яні доми й хатини спалахнули в десяти різних місцях. Небо захмарилося димом; здійнявся вихор, і за кілька хвилин вогненне, бурхливе море розлилося перед містом з жахливим шумом і ревом. Ніяка сила людська не могла зупинити руйнування; ніхто не думав гасити; народ, воїни в нестямі шукали порятунку і гинули під руїнами палаючих будинків або в тісноті давили один одного, прагнучи в місто, у Китай, але, звідусюди гнані полум'ям, кидалися в ріку й тонули… Хан, заскочений цим пеклом, відійшов до села Коломенського. О третій годині не стало Москви; ні посадів, ні Китай-города; вцілів лише Кремль, де в церкві Успіння Богородиці сидів Митрополит Кирило зі святинею і з казною (!!! — В. Б.); Арбатський улюблений палац Іоаннів був зруйнований. Загинуло безліч людей. Більше ста двадцяти тисяч воїнів і громадян, крім жінок, дітей і жителів сільських, які тікали в Москву від ворога; а всіх близько восьмисот тисяч. ГЬловний Воєвода, Князь Бельський, задихнувся в льоху на своєму дворі… Давлет-Гірей… привів у Тавриду понад сто тисяч бранців… (Тільки. — В. Б.) 15 червня він (Іван IV. — В. Б.) наблизився до Москви і зупинився в Братовщині, де представили йому двох гінців від Давлет-Гірея, який, виходячи з Росії (Московії. — В. Б.) як величний переможець, бажав із ним (Іваном IV. — В. Б.) щиро порозумітися… На питання Іоаннове про здоров'я брата його, Давлет-Гірея, чиновник Ханський відповів: «Так мовить тобі Цар наш:… Я скрізь шукав тебе, в Серпухові і в самій Москві; хотів вінця з голови твоєї: але ти втік із Серпухова, втік із Москви — і смієш нахвалятися своєю Царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!.. знову прийду до тебе… якщо не вчиниш того, чого вимагаю, і не даси мені клятвеної грамоти за себе, за дітей і онуків своїх». Як же вчинив Іоанн?.. Бив чолом Ханові» [1, том IX, с. 97–99].
Як би не намагався М. М. Карамзін у надмірній багатослівності втопити суть подій, факт залишається фактом: Іван Грозний все-таки бив чолом ханові Давлет Гірею; як видно, дав так звану «клятвену грамоту за себе, за дітей і за онуків своїх», як давали подібні клятви всі його предки. Хоча «тлумач істсорії» це й замовчує. Так рід московських Рюриковичів до останнього свого коліна залишався васалом у ханів Орди.
Як завжди, звертає на себе увагу боягузтво московських князів, які втікають у лісові нетрі від ханів Орди. Погляньте, яку видатну когорту московських князів-боягузів дав рід Рюриковичів Московії: тут і сини Олександра Невського, і Димитрій Донський, і Іван III, і Іван Грозний, і всі інші, котрих згадувати не хочеться. Однак необхідно повернутися до часів правління Івана IV.
Усі російські історики або скоромовкою, або з гумором оповідають про складання Іваном IV 1574 року титулу царя.
Великороси-державники поблажливо доводять нам, що трапився чи то жарт, чи звичайне непорозуміння, і на цьому твердженні закінчують серйозний аналіз неординарної події. Лишень дивуєшся, читаючи безліч сторінок, які оспівують «сходження» Івана IV в 17-літньому віці на «царський престол», і побачивши відтак цілковите забуття його зречення від «царського звання» у зрілому віці — в 44 роки.
Читачі в жодного російського історика не знайдуть аналізу взаємозалежності цього вчинку Івана Грозного з ходом історичних подій тих часів. Начебто зречення від царського титулу відбулося без будь-яких причин. Але сталося те, що й мусило статися: самозванцеві закономірно повеліли зняти не належну йому «шапку Мономаха».
Події сімдесятих років XVI століття складалися для Московії і її князів дуже непросто. Довідавшись про бажання Івана IV вийти з підданства Кримського ханства, Гіреї завдали Московії 1571 року потужного удару з півдня. В результаті кримського удару Московія втратила близько мільйона людей убитими й полоненими.
Не забуваймо: і сам Іван Грозний на той час власним розбоєм і вакханалією погубив не менше мільйона людських життів. Страшне спустошення на Московську та Новгородську землі принесла 1566 року чума, або, як її називали в ті часи, — виразка.
