Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся.
— Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.
— Уступлюся!
Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.
— Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, — голіруч не поїдеш. Іди, йди!
Замкнув за собою двері.
Мотря довго, дивилася за ним…
«Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»
У МОНАСТИР
Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під кріпким конвоєм у найближчий дівочий монастир.
Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки, і то неабиякі.
В годину-дві перед ґанок заїхали великі залубні, накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кількох гайдуків на конях; їхали для певності в дорозі. І це не диво, бо не раз їздив так генеральський суддя. Була тиха, але темна ніч. Густий сніг великими клаптями вдався на землю. Під його вагою тріщало й ломилося гілля в саду.
Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двору. В кімнаті, біля спальні Любові Федорівної, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутуловаті, готові до всього, нагадували тих жінок, що миють трупів, їм уже все одно, що кажуть робити, щоб тільки їсти та пити дали. Тільки їм радості лишилося в життю!
Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на ласці.
Одна позіхала, загулюючи рот рукою.
— Також чорт серед ночі жене, — казала.
— Людей соромляться, — відповіла друга.
— Або ж люди не дізнаються?
— Авжеж. Та не зараз… А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, та взяла пляшечку запіканки, славна яка!
— А в мене за пазухою плящина старого винця, — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть.
— Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд.
— Добрим словом, — то певно, — моргнули до себе. Розумілися.
В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав.
— Ось воно як, — говорив до себе. — У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде.
— Краще, ніж у наложниці гетьманські, — відповіла Любов Федорівна.
— Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як!
— Мовчи! — засичала Любов Федорівна.
В комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.
— Я готова! — сказала, кидаючися батькові до ніг. Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.
— Не хочу я того, не хочу, не хочу! — кричав.
Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.
Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золі ікону. Підняла її і поблагословила доньку.
Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як, лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише дальше, щоби дальше від них!
Перед нею ішли дві жінки, готові на все.
Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє.
Скорше, скорше ходім!
Ускочила в сані й обтулила собі ноги.
— Де ж мій чура? — питалася. — Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде.
Післала батьковому дворові останній привіт.
Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися шляхом.
Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так гладко сунуться сані по снігу. Коли б так можна їхати, їхати, аж на другий світ… Тільки ж які її опікуни погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати б їх… Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад…
Мотря глянула у вікно: «Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде…
А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської палати. Там тепер біла паня по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне… Може, та біла паня — то вона, Мотря?»
Замикає очі. Дивитися не може на тих дві пари зіниць, що за нею стежать. Заснути і збудитися в келії чернечій. Там спокій. Дзвін на всенощну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід на білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде.
Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п'ють. Запах алкоголю Мотрю п'янить. Вона стерпіти його не може. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла… Сиди!
Мотря вдивляється у сніг. Її гадки заспокоюються дещо. Що вона зробила? Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Що вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. І для кого і пощо воно? Для батька? Батько обіцяв добути її на світ. А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Поволічеться Мотря по болотнистій дорозі, в осінню сльоту з нудьгою в душі. Минатимуть літа, як придорожнє каміння…
Краще зробити собі кінець… У неї за поясом стилет.
Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього…
Її думки перервав крик.
Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, — стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться.
— А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки…
Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися?
Монастир страшніший.
Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя.
— Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди.
Вхопили її і посадили на коня.
Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, — женуть.
Мотрю обвіяв свіжий зимний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п'яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили.
Їде. Куди? Все одно — не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що, скорше, в Бахмач.
Як рано тішилася сонцем, так тепер волі рада. Яка це воля? Все одно — воля. Якщо не те — стилет. В перстені є отруя. Вона панею свого життя і смерті. Коли закличе — послушна смерть прийде.
Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сні бо їдуть навмання…
Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама… Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!..
