ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Слава в вишніх Богу і мир на землі! Якого немає і якого ви не хочете. З'єдную скорботи ваші, якщо вони у вас істинні, з своїми молитвами й молю Господа, щоб він простив вас дурних. Скажіть, кого недостойного я зневажив, кого образив? Кому приніс зло, за кого не молився щиро? Кому, в чому, що в моїх силах, відмовив? Моя душа опечалена, моє серце оповите скорботою. Ви не християни, а люті собаки, які кусають руку, котра несе їм їсти. Де ваш розум? Де ваша совість? Я не буду накликати на ваші дурні голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби він помилував вас і замінив у ваших головах трухлі клепки на цілі, вибрав з ваших сердець злобу й впустив туди хоч трохи світла. Багато я міг би ще сказати вам, але ви ще не здатні всього збагнути. Коли ж прийде дух істини, він не лише звістує вам про майбутність, а й відкриє вам правду у всій повноті, й тим уславить мене, бо звістує вам те, що сприйме від мене.

Миряни слухали понуро і так само понуро розійшлися по домівках. Вони не розкаювалися в своїй ярості проти отця Єлисея, не приймали його казання. Я бачив це по їхніх очах і розумів, що вони не втихомиряться, що лемішка заварюється крута. В четверту по Великодню неділю, на святого Георгія Побідоносця, отець Єлисей був битий знову. Відправивши утреню та прочитавши проповідь"Про розслаблення", належну цьому дневі, запросив до себе на братську учту кілька значних глухівських козаків, і випили всі по чарці, й виникла поміж отцем Єлисеєм та сотником Скафарієм свара, свара — нізащо. Скафарій розповів, як він сотникував ще в Старих Санжарах, то сталося там таке чудо–лихо, зайшлий маляр намалював нечистого, та так намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото — нечистий його забрав. Отець Єлисей мовив, що ніякий намальований дідько забрати золото не може, забрав його маляр, Скафарій не погодився, стояв на своєму, отець Єлисей пішов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв.

— Ти сучий сину, попе, — гукнув він. — Ти сам чортом ставлений у попи. А мене сам цар настановив на уряд.

— Я не бачив ні того, ні того, вони мені однакові, — відказав піп. — У мене свої владики, а над усіма ними владики небесні, тебе цар настановив, а в нас свої звичаї, закони та права, й папери у нас на те є.

— А куди ти подів папери на городнянську землю? — в'їдливо запитав Скафарій. — І це ти царя з чортом зрівняв. — І вхопив отця Єлисея за бороду, почав тузувати, товкти головою об стіл, наледве його відняли в роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко та Носко Парасченко. Вони вивели сотника на вулицю, а отець Єлисей кричав з ґанку, що він завдасть до секвестру Скафарія, є в нього такі папери, що тільки він їх покаже, й того візьмуть в тюремне в'язання.

Скафарій вирвався й побіг назад, але отець Єлисей устиг замкнути двері.

— Ти верни громаді папери на землю, — ревів Скафарій. Отець Єлисей відтулив сінешні двері і зсукав дулю:

— Ось тобі і твоїй громаді.

То був вельми необачний вчинок, який незабаром призвів до великого лиха.

Наступного дня з Бутівки охляп на коні прибіг хлопець і передав мені Семенове прохання приїхати до нього. Я трохи повагався, бо ж розумів, що якшання з бутівчанами може викликати в городнян підозру й до мене (що й справдилося), але згадав усе добро, що зробив мені Семен, вибрався на коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутівку.

— Я оце вдався до тебе, — сказав Семен, — бо пані папір прислала, але писано так, що важко розібрати. Спробуй прочитати.

Я знав, що Семен має малу грамоту, але ж листи читати вміє, і здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.

— "Семене, слуго наш, вістимо стало мені, що городняни дуже потискують наших бутівських людей на їхніх полях, потому кріпко тобі наказую не вступати городнянам і по возможності одбиваться од них. Якщо трапиться, що наші застануть на своїх полях городнян, наказую грабувати їхніх коней і волів, при тому роби так: якщо городняни заграблять у бутівчан десять коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарстві кукібніше, греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрівля не протікала. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало осталося, й то, конєшно, од твоєї недбайливості: як приженуть їх з поля, то ви зганяєте їх в одну кучу й при тому свині їдять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар попався, так накажи війту, аби знайшов хорошого за ціну, яку й люди платять".

Семен почухав бороду й сказав чи то мені, чи то сам собі:

— "Чутно тут нам…"За триста верст чутно. Хто ж це так голосно гомонить пані у вуха? Ну, було таке один раз, з'їли четверо поросят… Й ще одне задавили. Ти тієї чутки не ширив?

— Бог з вами. — Я перехрестився.

— Вірю. Ти хлопець щирий. А що там у Городні? Яким духом городняни дишуть?

"То ось для чого прикликав мене Семен", — подумав і сказав, що соромив їх у церкві батюшка Єлисей в своєму казанні, а більше нічого не знаю.

— Той Єлисей сам така зараза… — буркнув Семен і знову в роздум самому собі: — Не вгомоняться вони. А ти, — вже до мене, — якщо почуєш чи побачиш щось таке — одразу до мене… Або шепни Скафарію…

Семен ладнав мене в нашіптувачі, й мені стало прикро. Ніколи не був довідником — ні в семінарії, ні в колегії, не буду й тепер. Мав би залишити свої думки при собі, одначе не стримався:

— Так вони й скажуть мені. Та й теє… Негарно це…

— А в моїх санях їздити гарно? І хліб мій кутуляти?

— Я відпрацьовував.

— Хиндю ти відпрацьовував.

Я повернувся й вийшов з хати. Не збирався ставати Семеновим нашіптувачем і брав до серця клопоти городнян. Лежало містечко Городня на московськім шляху, й общіпували його всі, хто хотів, ще й всім воно чомусь здавалося нічиїм, полишеним Господом і державцями. Містечко справді розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих людей, серед них чимало до ката спритних, які почали підгинати інших, оббирати їх, і врешті старожитні городняни, колишні реєстровики, залишилися без землі, деякі з них самі опинилися в підсусідках і тепер охкали, та було пізно. Кинулися відвойовувати землю у бутівчан, на яку були так необачно махнули рукою — самі супіски та болото, — а ті тепер не поступалися. Семен боявся, що гнів городнянської громади справується на Бутівку, й зокрема на нього, але він несподівано справувався в інший бік.

Мене мучили темні сни, наснилася Уляся в труні, і я пробудився в сльозах, а пробудившись, вже не міг заснути, й ледве засіріло, пішов до церкви прибирати, й поприбирав скрізь та приготував усе до служби, а потім сів біля дверей у лівому притворі, кріпко задумався над своїм життям.

Все мені було байдуже, якби міг, заліз би в якусь шпарину і вже не виліз з неї, не хотілося навіть молитися, темні лики святих були похмурі і здавалися мені втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбі з стихіями життя, згубив надію на Нього, адже вважав, що в найбільшій скруті Він мені завжди прийде на поміч, бо ж вірую щиро й нічого лихого не вчинив, а все, що роблю, тільки во славу Його. Він на поміч не прийшов. Я не маю права дорікати Йому, але й життя мені остирилося.

І раптом я зауважив, що в церкві стоїть якийсь гомін. Служба ж мала розпочатися тільки увечері. Я здивувався, став вглядатися в сутінь, яка завжди стояла в церкві, й побачив людей, які йшли до вівтаря й щось гукали та вимахували руками.

Я поволі підвівся, обтрусився, якусь мить постояв біля стіни й наблизився до натовпу. Одначе спершу роззирнувся, подивився в темні, захвойдані дощами, запилені вузенькі віконця церквиці, й по тому, звідки падало світло, визначив, що вже полудень. Отак довго я спав! Мимоволі почав прислухатися та приглядатися. Довго не міг нічого второпати. Натовп вирував — самі чоловіки, — посередині стояв отець Єлисей, зяпав ротом, щось говорив, але його не слухали. До його блідого, якось дивно, вниз і вбік, витягненого обличчя тяглися вузлуваті чорні руки, гачкасті пальці були схожі на кігті, деякі діткалися попової голови, деякі шарпали одяг. Отець Єлисей був одягнений у домашнє, стояв зігнутий, розгублений і знічений.