Код Да Вінчі - Браун Дэн (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Ви знаєте, по що я прийшов, — промовив монах глухим голосом.
Софі й Тібінґ сиділи на канапі, піднявши руки, як наказав непроханий гість. Ленґдон лежав на підлозі й стогнав. Монах подивився на наріжний камінь у Тібінґа на колінах.
— Все одно його не відкрити, — сміливо сказав Тібінґ.
— Мій Учитель дуже мудрий, — відповів монах. Він наблизився, цілячись то в Тібінґа, то в Софі.
Софі не розуміла, куди подівся слуга Тібінґа. Він що, не чув, як Роберт упав?
— А хто ваш учитель? — запитав Тібінґ. — Може, ми з ним домовимось... за певну суму.
— Ґрааль безцінний. — Монах підійшов ще ближче.
— У вас кров, — спокійно зауважив Тібінґ, показавши кивком на закривавлену праву ногу монаха. — І ви шкутильгаєте.
— Так само, як і ви, — відповів той і показав на металеві милиці, сперті на канапу поряд із Тібінґом. — А тепер дайте мені наріжний камінь.
— Ви знаєте про наріжний камінь? — здивувався Тібінґ.
— Не ваша справа, що я знаю. Встаньте повільно і віддайте його мені.
— Мені нелегко встати.
— От і добре. Краще, щоб ніхто не робив різких рухів.
Тібінґ узявся правою рукою за милицю, а лівою вхопив криптекс. Тоді із зусиллям підвівся, випростався і, не випускаючи з руки циліндра, сперся на милицю.
Монах підійшов зовсім близько, тепер він цілився Тібінґові в голову. Софі з відчаєм дивилась, як біла рука монаха потяглася за циліндром.
— У вас нічого не вийде, — сказав Тібінґ. — Лише достойний може відімкнути цей камінь.
«Бог один визначає, хто достойний, а хто ні», — подумав Сайлас.
— Він доволі важкий, — сказав чоловік на милицях, рука з циліндром затремтіла. — Беріть швидше, бо я можу впустити! — він небезпечно хитнувся.
Сайлас ступив уперед, щоб узяти камінь, але в цю мить чоловік із криптексом утратив рівновагу. Єдина милиця під ним ковзнула, і він почав хилитися на правий бік. Ні! Сайлас кинувся вперед, щоб урятувати камінь, і мимоволі опустив пістолет. Але камінь від нього віддалявся. Чоловік падав управо, а його ліва рука тим часом хитнулась назад, і камінь з долоні випав на канапу. Тієї ж миті металева милиця, що висковзала в нього з-під руки, описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа в ногу.
Дикий біль пронизав його тіло, бо милиця влучила точно у волосяницю. Гострі шипи вп’ялися в свіжу рану. Скорчившись від болю, Сайлас упав на коліна, від чого пасок врізався в ногу ще сильніше. Падаючи, він ненароком натиснув на курок. Гримнув постріл; на щастя, куля влучила в підлогу. Він уже збирався було вистрелити вдруге, але тут жінка із силою вдарила його ногою в щелепу.
Колле, що чатував біля брами, почув постріл і не на жарт стривожився. Після останньої розмови з Фашем він уже облишив усяку надію на те, що арешт Ленґдона визнають його заслугою. Але ж не можна допустити, щоб через Фаша і його марнославство він, Колле, постав перед міністерським наглядовим комітетом за невиконання прямих обов’язків поліцейського.
«У приватному будинку вистрелили з вогнепальної зброї! А ви собі стояли й чекали біля брами?»
Колле знав, що можливість підкрастися потайки й захопити усіх зненацька давно минула. А крім того, він знав, що коли зволікатиме ще бодай секунду, то його кар’єрі кінець. І, дивлячись на важку залізну браму, він зважився.
— Зламайте її.
Крізь туман, що огортав свідомість, Роберт Ленґдон теж невиразно почув постріл. Потім хтось закричав від болю. Чи це він сам?.. У потилиці неначе стукав молоток. Десь поряд говорили люди.
— Де ти був, чорт тебе забирай? — кричав Тібінґ.
Слуга вбіг до кімнати.
— Що трапилось? О Боже! Хто це? Я викличу поліцію!
— Прокляття! Ніякої поліції. Краще принеси щось, чим зв’язати це чудовисько.
— І льоду! — крикнула наздогін Софі.
І знову все попливло. Гучніші голоси. Якийсь рух. Тепер він був на канапі. Софі прикладала йому до голови пакет із льодом. Голова розколювалась від болю. Коли в очах у Ленґдона розвиднілось, він побачив, що на підлозі хтось лежить. Це що, галюцинація? Здоровенний монах-альбінос був зв’язаний, рот заклеєно скотчем. Щелепа розбита, на правій нозі ряса просякла кров’ю. Він, схоже, теж саме приходив до тями.
Ленґдон повернувся до Софі.
— Хто це? Що... сталося?
Підійшов Тібінґ на милицях.
— Вас урятував рицар із чудодійним мечем, який виготовив Акме Ортопедик.
Що? Ленґдон спробував сісти.
Софі втримала його.
— Роберте, ти мусиш хвильку полежати.
— Я був вимушений, — сказав Тібінґ, — продемонструвати вашій подрузі перевагу свого жалюгідного становища. А то кожен мене недооцінює.
Ленґдон дивився з канапи на зв’язаного монаха й намагався збагнути, що тут відбулося.
— Він носив волосяницю, — пояснив Тібінґ.
— Що?
Тібінґ показав на закривавлений шкіряний пасок із шипами, що лежав на підлозі.
— Пасок для самобичування. Він носив його на нозі. Я знав, куди цілитись.
Ленґдон потер чоло. Він чув про паски для самобичування.
— Але звідки... ви знали?
Тібінґ усміхнувся.
— Я багато років вивчаю християнство, Роберте. Представники деяких сект виставляють свої переконання напоказ. — Він показав милицею на закривавлену рясу монаха. — Як, приміром, оцей.
— «Опус Деї»... — прошепотів Ленґдон. Він пригадав недавню статтю в газеті про кількох відомих бостонських бізнесменів, які належали до «Опус Деї». Перестрашені співробітники вголос заявили, що ці чоловіки під костюмами-трійками носять паски-волосяниці. Однак це звинувачення виявилось помилковим. Троє бізнесменів, як багато інших членів «Опус Деї», мали вищий статус в організації і взагалі не займалися самобичуванням. Це були щирі католики, турботливі батьки і віддані члени громади. Тож і не дивно, що їхні релігійні погляди висвітлювались у статті дуже коротко, а основна увага приділялась незвичній традиції більш ревних членів цієї секти... таких, як оцей монах, що лежав на підлозі перед Ленґдоном.
Тібінґ уважно розглядав закривавлений пасок.
— Але чого б це «Опус Деї» почало шукати Святий Ґрааль?
Ленґдон ще не зовсім отямився і тому нічого не відповів.
— Роберте, — звернулась Софі, підійшовши до дерев'яної скриньки, — що це? — Вона тримала в руці маленьку троянді яку він відірвав від кришки.
— Вона закривала текст на скриньці. Думаю, цей текст допоможе нам відкрити криптекс.
Не встигли Софі й Тібінґ якось зреагувати на це повідомлення, як десь зовсім близько завили поліцейські сирени, біля підніжжя пагорба з’явилося ціле море синіх вогників, і вони поповзли звивистою алеєю до будинку.
Тібінґ наморщив чоло.
— Друзі, здається, ми мусимо щось вирішувати. І якнайшвидше!
Розділ 66
Вибивши парадні двері, Колле з агентами зі зброєю наготові ввірвалися до будинку сера Лі Тібінґа. Поліцейські розсипалися по першому поверсі, обшукуючи всі кімнати. На підлозі у вітальні виявили дірку від кулі, сліди боротьби, плями крові, якийсь дивний шкіряний пасок із шипами і частково використаний моток скотчу. І ніде ні душі.
Колле вже хотів було розділити агентів на дві групи, щоб обшукати льох і територію за будинком, як раптом почув на другому поверсі голоси.
— Вони нагорі!
Колле та його люди вибігли широкими сходами нагору і кинулись оглядати кімнату за кімнатою на другому поверсі величезного особняка, залишаючи позаду темні спальні та коридори й пересуваючись туди, звідки долинали голоси. Здавалося, звук виходить зі спальні в самому кінці довжелезного коридору. Агенти повільно йшли туди, відрізаючи всі можливі шляхи до втечі.
Коли вони наблизилися до останньої спальні, Колле побачив, що її двері відчинені настіж. Голоси враз змовкли, а замість них щось загуркотіло, наче двигун.
Колле підняв пістолет і дав іншим знак. Обережно простягнув руку за дверну раму і налапав умикач. Тоді різко ввімкнув світло і з криком: «Стояти! Поліція!» — увірвався разом з іншими агентами до кімнати, цілячись у... ніщо.
