Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

За отаманом на вал полізли інші козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який відчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втікали в степ.

По тому запорожці підбирали поранених, відносили в намети, оддавали в руки цилуриків. Інші брали шанцевий інструмент, спускалися в рів, зачищали, підсипали вал.

Сонце за цей час піднялося вгору на лезо шаблі.

Орда одступила недалеко: було видно, як майоріли на вітрі зелені й сині трикутні прапорці, як довкола білого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонці, бунчука гасали верхівці, як там з’їхалися докупи п’ятеро чи шестеро — радили раду. Під’їхав ще один, і всі вклонилися, обступили його кіньми.

Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози — викликали на герць. Хвилювалася під кінськими копитами ковила, виблискували шаблі, ординці рвали горла, їхня лайка летіла далі, ніж кулі та стріли: «Козак — кьопек, собака», «гяур оглу» [16], — й прикладали до ший шаблі та вимахували арканами. Не вичахлі після бою, козаки юртували також. Декотрі з них і собі поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очі, присоромлені його суворим поглядом. Сірко на герці не дав звелення ще перед початком бою. «Прийшли сюди не для грища, — сказав. — Жоден з нас не може важити головою, не стявши кількох басурманських голів». Тож запорожці косували в бік татарських джигітів, а самі надолужували лопатами. Робота рятувала подвійно: ставав вищий вал, і більшало в серці спокою. І козаки, і татари поглядали на супротивне військо в потаємній надії побачити там непоправимий погром і пригніченість, хоч знали гаразд — ті не здадуться, ті не одступлять. Це був тільки перший помах крил смерті, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом ті або ті. Декотрі з козаків тихо молились, але жоден не нарікав на долю — прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежі на захист правого діла. До Сірка, накульгуючи на ліву ногу, підійшов Брекало.

— Ти що, в заячій норі ховався, а ноги забув утягнути? — поглузував отаман.

— Сам себе вкусив за п’яту од злості, — одбився Брекало і додав без жарту, хоч і з ніяковістю: — Кат його візьми, чобіт муляє. Зараз перевзуюся.

Він сів на землю й стягнув чобіт.

— Перевзувайся швидше та візьмеш чоловік двадцять своїх, і станьте з лівого краю, біля лиману, — наказав отаман. — Вони туди вдарять. Ази ж не бачили, що там шанці води не сягають.

Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козаків побито та покалічено в першій сутичці. Правда, декотрі поранені верталися од наметів, прийшов і Кугукало, сором’язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид — рана була легка, стріла проткнула тільки шкіру на плечі, сів отоді на землю з несподіваності, страху, болю. Сірко подивився в степ, побачив, що орда погустішала з лівого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Брекала. Козакам до лиману довелося бігти. Й ледве встигли запорожці повихоплювати з рову землекопів. Орда розгорнулася враз, зірвалася з місця, немов її погнало вітром, полетіла на шанці. Од неї відокремилася ватага, помчала на лівий край, до води. Не добігаючи до Сиваша на три кидки палиці, розгорнулася в лівий бік, пішла лавою на шанці. Проте лава одразу ж поламалася, а тоді розсипалася зовсім. Коні, що бігли біля самої води, почали провалюватися, падати, ті ж, котрі скакали од води далі, домчали вершників до валу, але їх було мало, запорожці легко постинали їх кулями.

У центрі ж знову гуркотіла ломова битва. Пряжило сонце, жаром горіли шаблі, дула мушкетів нагрілися, аж пашіли. Вже козаки густо вкрили степ біля шанців ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по п’ятнадцять ординських, щербилися шаблі, й притомилися руки змахувати ними. Січа була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тільки дзвеніла сталь, бахкали постріли, іржали коні. Осідлані, без вершників, татарські коні виривалися з січі й мчали в степ. Іржало й кілька козацьких коней, поранених стрілами. Коноводи тримали їх з усіх сил, двоє чи троє добили.

Шанці були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалі більше осувалися, й нарешті татарам вдалося прорватися на лівому краї досередини. Татарські бахмати перескакували рів, басували, вривалися в табір, небавом шанці в тому місці розтовкли зовсім, татари попливли у випір плавом. Там боронилося лише з десяток запорожців, та ще з правого боку на схожому на острівець серед потоків води горбку, що лишився од шанців, манячила одинока постать. То був Кайдан. У довгій, до п’ят, киреї, з насунутою на очі кобкою, закутавши другою киреєю груди й голову, молотив важкою гаківницею майже наосліп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був обтиканий стрілами, мов їжак колючками, проте жодна не сягла глибоко тіла.

Сірко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до земляного городка, та запорожці, котрі стояли на ньому, вже й самі поспішали до місця скрути. Попереду швидко біг Брекало, вимахував шаблею, лице йому було перекошене, він щось кричав, але не розібрати що. Сірко забіг навперейми, помахом шаблі зупинив передніх («Пропадуть, по одному порубають татари»), шикував у стрій. З ним була і вся його друга команда — тридцять січовиків, вони несли караульну і підпомічну службу при кошовому і біля наметів. Козаки стали батовою — трьома лавами, пішли, виставивши вперед списи. Штрикали коней, стріляли з пістолів. І таки потисли, погнали ординців назад. Сірко йшов у першій лаві, в одній руці тримав пістоля, в другій — шаблю. Пістоля — на крайній припадок, рубався шаблею. Вже весь умився потом, вже спітніла й рука, але черен шаблі, обвитий дротом, мовби прикипів до долоні. Крива козацька шабля захищала від ударів зверху, як щит.

— Коней, коней жигайте! — гукав він.

Одурілі од болю, крові та диму, дикі татарські коні харапудилися, гризли одне одного, кидалися наосліп, скидали вершників, татарам було важко в отакій веремії щільно спрямувати удар. Сірко йшов попереду козаків, шабля миготіла над його головою, й миготів червоний шлик шапки: і для козаків, і для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сірко відчував себе неначе в човні над порогами. Під ногами — безодня, а він летить, і душа його легка, й тіло легке — душа звільнилася від оболонки страху, весь він спрямований на одне — досягти мети.

Раптом Сірко відчув, як йому мовби вогнем пропекло ліву ногу. Проте не зупинився — боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсім недалеко. Вони тисли татар з усіх боків; збиті в купу, ординці вже не мали змоги рвонутися, розсипатися по табору — втікали. Утікали і всі інші вподовж шанців. Даремно ревли алай — чауші, періщили тих, що втікали, ремінням по плечах, даремно вимахував білим бунчуком солтан на вороному коні, — татари мчали в степ.

Горіла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгі зуби; в чобіт цебеніла кров. Коротка стріла в чорнім оперенні провисла, здавалося, її гнула до землі невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в литку. Сірко оглянувся, чи ніхто не дивиться, швидко застромив у землю шаблю, дістав з піховців ножа на срібнім ланцюжку, розрізав чобіт. Рана була не важка, але болюча. Вістря пробило шкіру й м’яз. Ще трохи — й вийшло б навиліт. Зціпивши зуби, штовхав стрілу вперед, аж почервоніло в очах, доки чорне закривавлене вістря не виткнулося з того боку. Тоді вийняв стрілу з рани. Кров зацебеніла дужче, він вийняв із загортка в поясі жмут павутиння, затоптав у рану. Відтак перевзувся, зняв з пояса гаман з кресалом та люлькою, пістольну кобуру — все це висіло з лівого боку, — гаман засунув до кишені, кобуру викинув, важко пішов до шанців. Сумне видовисько одкрилося його очам: скрізь по валу та біля нього лежали порубані та постріляні козаки, вже нікому було носити поранених, вони повзли самі, кривавлячи ковилу і євшан, чулися стогони, прокляття, молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак із закривавленим лицем — стріла пронизала обидві щоки, але отаман не зупинився: не мав чим допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули розставили решту козаків, та подивитися, чи скрізь зарівняли осипи на шанцях. Випори закладали кінським трупом та землею. До отамана підійшов Ніс, спокійний і розважливий, як завжди, тільки зрошене потом чоло та бліді рум’янці на вже немолодому обличчі свідчили, що також побував у бою. Він пораяв перенести на середину шанців хоч одну ручницю з могили: мовляв, козаки на могилі одіб’ються й самі. Сірко наказав учинити так і пішов до городка, звідки його гукали козаки. Поруч Сірка просто з барильця пив воду Охрім Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя січовика аж пашіло задоволенням, вода збігала по гострій бороді і текла за пазуху. Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича кавкав, Сірко й собі потягнувся до барильця, та й опустив руку. Йому махали руками, вигукували його ймення одразу троє запорожців: щось їх розтривожило вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевівши подиху, окинув зором табір. На недосвідчене око то була повна руйнація, майже погром, але отаман одразу побачив, що всі козаки пильнують свого місця, що підпомічники носять з ям у невисокім обриві над Сивашем порох та кулі, й подумав, що відходити за вал гуляй — городка рано. Крутилася ще якась думка, либонь, про ті ж ручниці, але козаки вибили її криком: