Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Мільйони людей лише скептично посміхаються, чуючи Його Ім’я, не розуміючи, що Вогонь може бути пізнаний лише Вогнем!
Розповім про свої зустрічі з Учителем Серця, про зустрічі набагато реальніші від феноменів довколишнього світу, в існуванні яких ніхто не сумнівається. Саме ці зустрічі поступово, крок за кроком відкривали мені Тайну Христа…
*
Є прекрасні оповіді-міфи про давніх богів: Зевса, Браму, Кроноса, Митру. Ці боги довгі віки панували над мислями й життями мільйонів людей. Проте хто чекав або чекає приходу Зевса чи Брами? Хто мріяв про зустріч з ними? Хто вірить, що вони можуть допомогти осягнути нове, радісне буття? Навпаки, нам відомо з деяких міфів, що Зевс жорстоко покарав Прометея за те, що Титан приніс людям Вогонь і допоміг оволодіти Пізнанням та Майстерністю.
В тих міфічних аналогіях боги завжди були тиранами, повелителями, диктаторами. І не збуджували в серцях любові, а лише страх.
Та настала Пора Христа. Захиталися трони давніх богів. Упали. Поміж руїн тиранічних небесних культів засяяв Образ Сина Людського — живий, близький, рідний.
Світ стрепенувся. Серце Людства відчуло подих Таємниці. Повірило в грядущий Прихід Христа і палко очікувало Його.
Але що ж сталося далі? Чому чекання здається нескінченним? І чому нема байдужого ставлення до Христа? Його або люблять або ненавидять. Він не стає літературним міфом, а владно входить у клекіт життя. Інша справа, що для більшості сучасників Він — скам’янілий ідол, духовна вісь, довкола якої крутиться догматично-теологічна машина, але для зрячих, для духовно-пробуджених Христос — Полум’яний Герой, котрий ступає по кам’янистій стежці тяжкої Землі, і з краплин Його Крові виростають найкращі квіти людського буття.
*
Мені йшов п’ятий рік, коли я став свідком дивної, ганебної, але й хвилюючої містерії.
Зближався Великдень. Сім’я наша жила тоді в невеликому селі на Київщині. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих «комунах». Приїхали з району «войовничі безбожники», зібрали комунарів, звеліли готувати атеїстичний спектакль. Комунари одягали звірячі машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячі роги. Потім рушили до церкви. Там тривало богослужіння. Одягнуті пекельними потворами комунари кружляли довкола храму, горлаючи: «Долай, долой раввинов, монахов и попов!» І не розуміли, не могли зрозуміти темні душі «войовничих безбожників», що своєю божевільною акцією вони стверджують Буття Боже, бо користуються костюмерією Божого Антипода — Батька Обману.
Священик — сивий дідок — в оточенні жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячій свідомості Правду: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і сущим у гробі життя дарував!»
Щось дивне, нетутешнє ввійшло в мою душу. Той гурт людей біля вівтаря серед мерехтіння свічок, те чортяче кільце, що верещало й плювалося, лаялося й погрожувало зібраним біля Образу Христа тремтячим душам, — все те залишило враження якогось таємничого прориву в небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти й неуцтва…
Коли мені виповнилося шість років, страшний голод почав нищити Україну. Знаю про ту жахливу подію не з переказів, не з сторінок часописів чи книг. Сам був учасником і свідком всенародного лихоліття.
Мертвяки валялися на дорогах, на городах, у хатах. Інколи з’являлася підвода, байдужі люди складали покійників штабелями на воза, одвозили до цвинтаря; там підводу перевертали, трупи гуркотіли в братську могилу, здичавілі собаки накидалися на здобич, люто скалячи зуби.
Я вже ледве тягав ноги. Ми з сестричкою Олею живилися сухими одвійками з проса і поступово згасали. Одного дня ми з матір’ю відвідали родичку, котра жила на березі Річища. В хаті — нікого, пустка. На печі мертва жінка.
Мати заголосила, когось кликала, щось робила біля покійної. А я звернув увагу на книгу, що її вітер гортав на підвіконні. Сторінки були розділені лінією пополам: зліва йшов незрозумілий текст, а праворуч — російською мовою з «ятями» та твердим знаком. Дроте я вмів читати, і в свідомість мою понад текстом, понад літерами ввірвався епізод з якогось далекого, таємничого світу:
«… віднесли Господа мого, і не відомо, де поклали Його.
Сказавши це, оглянулася і побачила Ісуса стоячого; але не впізнала, що це Ісус.
Ісус говорить їй: — Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?
Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому: — Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де поклав Його, і я візьму Його.
Ісус говорить їй: — Маріє!
Вона, повернувшись, говорить Йому: — Раввуні! що означає: Учителю!..»
Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: — Раввуні!
Оте «Раввуні», — ласкава форма слова «Учитель» — потрясло чомусь мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність далекої, а разом з тим — рідної події Містерії Христа.
Пам’ятаю достеменно, що вразив мене не текст. Слова з книги були тільки спусковим курком пострілу з далекого минулого, що пробудив мій дух в дні муки й смерті…
*
…Дні фашистської окупації під час другої світової війни наша сім’я перебувала в родинному селі Кийлів над Дніпром. Густі ліси, заплави допомогли переховатися від німців, які сотнями тисяч вивозили українців до рейху. В сорок третьому році повернулися наші війська. Я попросився добровольцем у діючу армію. В сорок четвертому році потрапив на фронт. Здобувши військовий фах підривника-мінера, часто повзав поруч зі смертю, бо ж відомо, що мінери помиляються лише один раз.
Після поранення потрапив до шпиталю, а на початку сорок шостого повернувся додому. Прислухався до голосу серця і духу — куди йти, що діяти? Хто я? Де мій шлях?
Тоді ж почав учитися в театральній студії при театрі Франка. Дуже швидко відчув, що цей фах не для мене, бо саме життя було кривавим, страшним спектаклем, де люди невпинно перевдягалися в обманливі личини, дурячи один одного, містифікуючи ближніх і самих себе. Грати спектакль у спектаклі? Це здалося мені верхом абсурду…
В кінці сорок шостого року я побачив сон…
Повзу по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго піднімався. Перешкоджали гримлячі потоки, обвали, урагани, тумани. Я обдирав руки й ноги до крові, задихався від туги й самотини.
Та ось хмари розійшлися і я на вершині побачив… Христа. Він тримав на плечах велетенську скелю, немислимий тягар, мов міфічний Атлант. Вся шкіра на ньому була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою й надією глянули в мої зіниці.
Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся…
Сон вразив мене. Нагадав осяйне видіння з дитячих літ. Реальність Христа ввійшла в моє серце, ніби огненний меч, якимись поза інтелектуальними каналами — крізь світи тайни…
В сорок дев’ятому році при закінченні студії я був присутній на відкритих партійних зборах. В ту пору переслідували так званих космополітів. Я виступив на захист скривджених і без належної поваги висловився про Кагановича та Сталіна. За півгодини про мій виступ знали в органах безпеки. Друзі попередили, щоб я виїхав з Києва. Так я опинився в древньому Галичі, де працював відповідальним секретарем міської газети.
Того ж таки року Христос знову з’явився мені у сновидінні.
Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На ньому був багряний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в Його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як батько, побратим, брат…
І я несподівано запитав: — Чому з’явився мені, брате Ісусе?
