Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
Думки Аліка немов обганяли його можливість їх перетравлювати. Шум у голові не затихав, хоча в кімнатці стало тепліше й затишніше, протягу тепер не було, пахло кавою.
«Ні, – після паузи визначився у своїх роздумах Алік. – Треба дзвонити капітанові Рябцеву. Треба йому розповісти про цього моряка!..»
І він оглядівся у пошуках своєї джинсової куртки, в кишені якої мав лежати мобільник. Куртка валялася на підлозі біля канапи. Алік дістав телефон і завмер, знову оглядаючи підлогу кімнати. Його добротні старі черевики-«гівнодави» лежали окремо: один у кутку праворуч від холодильника, другий – під стільцем біля печі. Джинси лежали на цьому ж стільці, тільки широкий шкіряний ремінь із великою пряжкою чомусь звісився і майже діставав пряжкою до підлоги. Чогось не вистачало. Алік підвівся, знову пройшов до дверей, оглядівся. Не вистачало його улюбленого крислатого капелюха, що захищав його від дощу, вітру й навіть від незрозумілих агресивних чайок, які падали з неба. Він заглянув під крісло, під канапу, відсмикнув завіску, що закривала нішу з холодильником і телевізором, який стояв на ньому. Перевірив усі кутки, яких тут було мало. Але капелюха так і не знайшов.
Спробував згадати: чи був на ньому капелюх, коли він ішов додому. Коли біг, здається, капелюх був. Але пам'ять зафіксувала його шлях додому тільки до вулиці Детька, тобто до того моменту, коли він, утомившись від бігу, зупинився. Далі він, напевно, просто йшов. Але цієї частини дороги він згадати не міг.
Настрій погіршав. Потрібно було себе пожаліти або переключити увагу.
І він набрав номер Рябцева. Розповів йому про моряка, про те, що біля нього пахло морем і над його головою кричали чайки. І ще про те, що, коли моряка явно занудило, то назовні з його рота вирвалося ще більше моря, тому що повітря стало ще солонішим і йодистішим.
– Ти впевнений, що це все було з тобою? – перепитав Рябцев.
– Так, – твердо мовив Алік. – Я йому ще сказав: «У вас усередині надто багато моря!» А потім мене ледве з ніг не збило, і серце заболіло. І я втік.
– А де це було?
– Проспект Чорновола, десь на початку. Я б упізнав!
– Ну, відпочивай, – діловито мовив колишній капітан КДБ. – Я по тебе заїду через годинку і вирушимо, пошукаємо, де живуть львівські моряки!
Алік ще хотів було розповісти Рябцеву про Винничука та його персонажа-втікача, але щось зупинило його. Ймовірно, серйозність Рябцева, який і так занадто уважно слухав його не зовсім виразну нічну історію.
Розділ 46
Під львівською мжичкою Алік і Рябцев приїхали до центру. «Piaggio» залишили за оперним театром, а самі – Рябцев під парасолькою, Алік у плащі-накидці з капюшоном – вирушили на проспект Чорновола.
Крокували повільно. Алік раз у раз зупинявся й оглядався на всі боки. Він, у принципі, знав тут кожен куток, адже саме цим маршрутом сотні або навіть тисячі разів ходив пішки на роботу і з роботи. Але знати кожен куток і пам'ятати кожен куток – це різні речі. Алік легко впізнавав магазинчики, кав'ярні, кіоски на своєму шляху, але попроси його хто-небудь указати на мапі міста, в якому будинку яка кав'ярня, він би не зміг. На занадто знайомій дорозі зникає потреба в орієнтирах. Будинки зливаються у вулицю, вулиця – в дорогу.
– А що там поблизу було? – запитав Рябцев, зупинившись.
– Поблизу?! – перепитав Алік Олисевич. – Поблизу, через дорогу, щось було. Лікарня. Точно, Центр Святої Параскеви!
– О! Молодець, – задумливо мовив колишній капітан. – Тоді ходімо до цієї Святої Параскеви! Подивимося!
Хвилин через п'ять вони зупинилися перед дивно розвернутим до вулиці триповерховим будинком. Між будинком та проспектом ліворуч стояли дитячі гойдалки, за ними дитячий дерев'яний будиночок. Праворуч, за зелено-жовтою дерев'яною огорожею навколо столика, зробленого з невеликої квадратної стільниці, прибитої до двох пеньків, стояли маленькі пеньки-табурети. Біля ближнього пенька лежала порожня пляшка з-під горілки.
Алік упевненим кроком попрямував туди. Рябцев поспішив за ним. Зупинилися біля мокрих пеньків.
– Тут, – твердо мовив Алік, нахилився, підняв із землі горілчану пляшку, понюхав.
Обличчя його змінилося. Він підніс пляшку шийкою до вуха, послухав, передав Рябцеву.
Рябцев теж понюхав, підніс до вуха і застиг. Обличчя його виявило подив.
– Море шумить, – сказав він і оглядівся на всі боки, немов у пошуку цього моря. – Тут ми його вдень не знайдемо. Хіба що перевірити підвали цього будинку. Ні, краще сюди вночі прийти. Щоб зараз часу не марнувати.
– Вночі? – без ентузіазму в голосі перепитав Алік.
– Коли нормальні люди ходять по місту, бомжі ховаються в підвалах. Коли люди повертаються додому, бомжі виходять у місто. Це ж зрозуміло, – мовив Рябцев. – А ніхто, окрім бомжів, нам про цього моремана не розповість. Я так думаю. До речі, ти по телефону сказав, що тобі погано стало, коли біля нього сидів?
– Не відразу, поки був п'яним, як і він, було погано, але в іншому розумінні. Тобто було майже добре. А потім, коли став тверезіти, то скаламутило.
– Сильно?
– Так, сильно. Я ж спочатку абсолютно п'яний був! Тому, напевно, і не мутило. І він теж п'яний був. А потім і серце заболіло.
Рябцев важко зітхнув. Замислився. Сів на мокрий пеньок і запропонував Аліку сісти поруч. Алік підтягнув накидку, щоб не намочити джинси. Сів. Задер голову догори, і зараз же дрібні краплі дощу освіжили його обличчя своїми холодними уколами.
– Нумо, проаналізуймо! – запропонував Рябцев, обернувшись до Аліка. – Все, що ми знаємо про ці дивні випадки, відбувалося вночі. Тобто тоді, коли бомжі п'яні, якщо назбирають удень на пляшку… А ти ж, коли на аномалії натикався, був тверезим. Так?
– Так, – підтвердив Алік, розмазуючи долонею краплі дощу по обличчі.
– А вчора ти був п'яний і нічого не відчув, поки не почав тверезіти. Так?
– Так.
– І ти йому чомусь сказав, що у нього всередині багато моря. Це дуже цікаво.
– Це він сам говорив. Говорив, що моряк далеко від моря мучиться, і тоді море знаходить його і ніби захищає. Тобто він потім носить море в собі, аж поки до моря повернеться!
– Та-а-ак… – мовив спроквола, задумливо Рябцев. – Я, здається, про один схожий випадок знаю! Ще в радянські часи тут, у Львові…
– Що, теж із моряком?
– Ні, прийшов один хлопчина з армії, в Афгані воював. І так звик до війни, що мучився і бродив ночами по місту, лякав усіх. Не навмисно, а просто від нього щось ішло. Якесь страждання. Психіка, звичайно, була ні к бісу! Він мовби носив війну із собою, як цей моряк море в собі носить. І війна з нього час від часу виривалася назовні. Думали спочатку, що маніяк якийсь, адже декілька людей так його вночі злякалися, що інфаркт схопили. Психологи його вираховували, мілщія вистежувала. Нарешті взяли його. Він психологам, як рідній матері, всю душу відкрив. Пояснив, як тяжко йому без війни…
– І що з ним зробили? До психлікарні забрали? – зацікавився розповіддю Алік.
– Ні, відправили назад, в Афган, і він там, слава Богу, швидко загинув.
– Чому «слава Богу»?
– Якщо людина без війни не може, то треба її на війну відправити. Ну, а на війні вічно живим не будеш. Я маю на увазі, що він заспокоївся в смерті. Взагалі, він сам її шукав, смерть. Напевно, тому і бродив тоді вночі по місту. А у Львові вночі так швидко смерть не знайдеш, як на війні!
– То, може, нам треба цього бомжа назад до моря відправити? – припустив Алік.
У Рябцева спалахнули очі.
– Молодець! Я сам майже дійшов до цього, але ти швидше! Так, це правильна думка! Потрібно від нього місто позбавити. Може, дійсно, через нього всі ці аномалії!
– Винничук, до речі, мені сказав, що він тоді вночі теж моряка шукав. Ніби він цього моряка зі свого роману викреслив, а той матеріалізувався.
Рябцев обернувся, подививсь у вічі Аліку важким, металевим поглядом.
– Твій Винничук – сам аномалія! – вирвалося роздратовано в колишнього капітана. – Ти б краще його стороною обходив! Та і взагалі, було б у нас у країні менше письменників, може, і жили б краще, нормальніше! Як у Європі!
