Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

Але це добре, що вони чесні… Бо якби у них була вдача Шагіна, то вони могли б узяти зараз у полон, побити й пов’язати його нукерів і розпочати торги з Кантемі—ром: дай нам, мовляв, стільки—то мішків з золотом, дай нам, мовляв, стільки тисяч коней, віддай нам, мовляв, увесь ясир, — а ми тобі дамо калгу Шагіна: хочеш, дамо тільки голову, а не хочеш тільки голову, то віддамо з ногами й руками, живого—живісінького…

Калга Шагін—Герай відчув, як по мокрій шиї його побігли мурашки. Поворухнув плечем, відгяняючи від себе думи боягуза і нікчеми. Бо ж у кожному — навіть най—величнішому й найхоробрішому — воїні та володареві мусить жити й боягуз або нікчема. Бо людська натура складається з доброго й лихого, високого й низького, безстрашного і боязкого, шляхетного й нікчемного. Навіть божественна суть світу складається з аллахового й шайтанового…

Темрява була густа, ледве прозора, і Амет умудрявся все в ній бачити. Він сказав півголосом, що вже бачить козацький табір, — хоч у таборі було тихо і не світилося.

Навіть коні козацькі не озивалися на форкання коней Шагінової охорони.

Світили в небі зорі, а степом їхали, скрадаючись, люди.

Козацький полковник Мізерниця стояв біля низенького намету (щоб ні татарські, ні які інші вершники, навіть ізлізши з коня й припавши до землі, не помітили його на тлі світлішого неба) і чекав на своїх розвідників. Полковникові кортіло засмалити люльку, але він цього не хотів робити — пахощі диму можуть дійти до розвідників Кантеміра чи ще до когось…

Нарешті, він побачив, що до табору наближається велика група вершників. їхали вони спокійно, але не повільно.

— Хто йде? — пошепки запитав вартовий.

Ярема Ціпурина з хлопцями, — озвався голос того, що кілька хвилин тому розмовляв з самим ханом Шагі—ном татарською мовою. — Великий володар Шагін—Герай з нами прибув на короткий час…

— Пропусти володаря та його слугу, — сказав Мізерниця. — А інші хай почекають кроків за п’ятдесят.

Шагін—Герай з Аметом спішилися і, залишивши коней та зброю при вході до табору, пішли назустріч козацькому полковникові Павлові Мізерниці…

Орта сейменів — ханських стрільців, татарських яничарів — відділилася від переслідувачів Шагіна і пішла Покутським шляхом шукати собі ясиру. Той шлях проходив у міжріччі Дністра та Пруту, тобто по землі, де жили молдавани. І хоч молдавські господарі були у васальній залежності від Османської імперії і служили туркам, для кримських татар Богданія теж була полем, на якому вони промишляли, полюючи за живим товаром. Шапн—Герай утікав на схід, за ним гналися Кантемірові воїни, гналися, мов собаки за оленем, а орта сейменів пішла на північ, вибираючи по молдавських селах жінок та дівчат.

Набравши досхочу ясиру, орта повернула на схід, перейшла Дністер і пішла по українській землі, налітаючи на села й забираючи живий товар і тут. На Сугаки сеймени не налетіли, але сестру Єфросинію разом з двома її попутницями наздогнали за кільканадцять миль від її рідного села.

— Не чіпайте нас! — вигукнула сестра Єфросинія. — Ми — служительниці господа Бога нашого християнського. Ми ніколи не станемо вашими наложницями!

Є ото слова про голос волаючого в пустелі. Так і тут. Якщо душі всіх оцих сейменів — пустеля єгипетська, кричи не кричи — все одно не почують. Бо й чути не хочуть!

Одне тільки знають: «Яхши ханим, біюк бакшиш!». [11] Людолови прокляті, та коли вже вам кінець настане?! Та що ж це за світ, де людина за скотину вважається?!

Разом з іншими нещасними, як і вони, жінками пішли в бусурманську неволю й три черниці: Єфросинія, Любов і Софія.

— Сестричко, — просила вночі, коли вони спали під рідними зорями, сестра Софія, — задуши мене, щоб я не мучилася. Задуши мотузкою, якою нас зв’язали. Я зубами перегризу тобі мотузку, а ти розв’яжися і задуши мене…

— Не гніви Бога, сестро Софіє, — шепотіла Єфросинія. — Молися — Бог почує і виручить нас. А не почує—то така, отже, його воля, таке випробування він нам післав в ім’я віри Христової…

— Я не витримаю цього випробування, сестро Єфросиніє, — благала сестра Софія.

— Ти не знаєш меж силі свого духу, — відповідала Галя—Єфросинія. — Ісус не таке витерпів, і ми, отже, терпіти мусимо. Терпи, сестро, додавай духу тим, що нині поряд з тобою страждуть. їм потрібне твоє слово, твоє терпіння, твій приклад!

— В ім’я чого? — вигукнула Софія, аж кілька вартових сейменів підійшло ближче: поглянути, про що там оті ханим між собою сперечаються! Нічого, опиняться на благословенній кримській землі — затулять обличчя яшмаками [12] — та й угамуються! Не такі вгамовувалися — ого—го!

— В ім’я Бога! — промовила сестра Єфросинія.

— Єфросиніє, — знову зашепотіла Софія. — Може, в тебе є трута хоч яка — дай мені, я не хочу жити…

— Не дам, хоч би й була…

— То, може, в тебе, Любове?

Люба мовчала. Вона подумки молилася Богові. Молилася без кінця, молилася, забувши про весь світ, молилася, не чуючи ні благань подруги по нещастю, ні її сліз…

Шагін—Герай разом з рештками свого війська помчав на схід, а небавом перед розташуванням полку Мізерниці появилася орда Кантеміра.

Був ранок, трави були в росі, сонце світило косооко, по—татарськи, а Мізерниця сидів верхи і загадково ворушив своїм тонким вусом.

Ось під’їхали кантемірівці до Мізерниці. Сам Кантемір—мурза — здоровий, опасистий, лихоокий — підскочив на своєму коні до козацького полковника. А з ним — його сеймени, а за ним — турки. Еге—ге, та чимало турків у Кантеміра — прислали йому підмогу зі Стамбула. Не було б цієї підмоги — дідька лисого б переміх він Шагіна!

Як ото й годиться, почав Кантемір чемно вітатися, подарунки вручати козацькому полковникові. Вручає, а сам лихим оком дивиться. Шагін—Герай не вручав, йому було не до церемоній. А цей вручає…

Яремко Ціпурина — серед тих, хто стоїть неподалік від Мізерниці, полковника козацького. Павло Мізерниця — тонкий, стрункий, гарний, обличчям красивий, очима лукавий, — Кантемір одразу ж це запримітив. А лукавий очима Мізерниця мовби й не здогадується, що ж саме може цікавити Кантеміра. Та це ж і Яремкові ясно: чи післав своїх родичів до гетьмана Дорошенка Шагін—Герай? Якщо післав — то треба негайно мчати на Ор—Капу, [13] увірватися на плечах розгромленого Шагіна у Крим, захопити Бахчисарай. Що далі планував Кантемір, Яремкові не було відомо. Не було відомо йому, що на західному березі Чорного моря уже стоять галери з великою кількістю турецьких воїнів, що на одній з галер — колишній кримський хан Джанібек. Стамбул знову хоче його посадити на кримський престол. Не знав Яремко, що як тільки підійде Кантемір до Бахчисарая, то з західного берега Криму має відплисти швидкохідна галера з цією вістю — і тоді турецька ескадра, яка має на борту двадцять тисяч озброєних турків і хана Джанібека, рушить на Крим. Не знав про це Яремко, не здогадувався навіть про це. Йому здавалося, що тут усе простіше: Кантемір—мурза не поділив чогось із Шагіном; посварилися між собою двоє кримських можновладців…

Мізерниця про щось незначне говорить із Кантеміром, лукаво позирає туди—сюди, а правди татаринові не каже.

Сонце піднялося трохи вище, вже не так косооко, вже не так по—татарськи дивиться на землю. Мізерниця післав Яремка та інших молодих козаків — перевірити, чи стоять запорожці на своїх місцях, по своїх засіках та шанцях…

Метнулися молоді козаки та джури туди—сюди. За півгодини все перевірили, геть усе було, як і належиться. А Мізерниці на колишньому своєму місці вже не було: перебрався в намет вести переговори з Кантеміром. Не сам на сам, а ще з якимось третім чоловіком, який під’їхав з татарсько—турецьких лав уже після того, як Яремко та інші козаки поїхали виконувати дивне розпорядження пана полковника Мізерниці. Бачив того чоловіка звіддаля й Дери кіт. Ще й запитав у Яремка: а що, мовляв, Кантемір не вміє по—нашому чи Мізерниця не може по—їхньому, що їм іще й тлумач знадобився? А що Яремко міг відповісти? Нічого особливого, крім того, що Кантемір добре вміє руською мовою говорити, а Мізерниця непогано по—турецьки…