Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!
— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.
Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…
Потім подзвонив у Цюріх, у бюро князя; як це я зразу не здогадався, старий віслюк?! Попросив секретаря негайно подзвонити в Лондон, в «Сотбі», це на «Нью-Бонд стріт, тридцять два; будь ласка, запросіть до апарата князя; еге ж, він там; він безумовно в залі; скажіть, що Золле має намір зробити екстрену заяву; я жду біля апарата; будь ласка, поспішіть, справа надзвичайної ваги».
Секретар передзвонила через півгодини, саме тоді, коли Золле знову вирішив дзвонити їй; раніше за таку роботу гнали в шию.
— Пане професор доктор Золле, я повинна засмутити вас, торги давно скінчилися.
«Що ж робити? — Золле вже вкотре повторював це тупе безсловесне в своїй безнадії запитання. — Що ж мені робити?! Боже, поможи і навчи! Як діяти?!»
З цим він і заснув.
Розбудив його телефонний дзвінок; за вікном уже смерклось; скільки ж я спав; вічність; треба зв’язатися з камердинером князя; мабуть, він знає його телефон у «Кларіджі»; хай попросить його подзвонити мені; а може, це він дзвонить?
Золле встав, підійшов до телефону, думаючи про те, яка буде його перша фраза; я мушу вибачитися; саме так; інакше мене неправильно зрозуміють; я так і скажу: був якийсь амок, пробачте мені, князю; передайте Степанову, що я жду його дзвінків, ми й далі працюватимемо разом; з ким не буває зриву; роки; нерви не витримують; ні про які гроші не може бути й мови; продам квартиру, на борги вистачить, а собі орендую кімнату на першому поверсі, це набагато дешевше…
Він рвучко зняв трубку.
— Алло.
— Це Райхенбау.
«Будь ти проклятий, — стомлено подумав Золле. — Ростопчин мені не подзвонить. Я поводився, як істерик, а вони, ці вилощені князі, не люблять, коли поводяться щиро, вони звикли хизуватися, для них головне — зовнішня манера поведінки, що їм до того, в якому становищі я опинився?! Стривай, — він знову осадив себе. — Що з тобою? Так, усе жахливо, так, ти не зміг знайти те, що хотів знайти, але навіщо ти звинувачуєш тих, хто до тебе найближчий? Завжди в усьому звинувачують найближчих, кого ж іще? Тих, хто далі, остерігаються, бо вони чужі… Бідолашна Анна, це я винен, що її не стало! Я, тільки, я!»
Золле відкашлявся, відчуваючи, що зараз зірветься; це буде непростимо; шакали люблять падло, не можна робити їм приємність; змусив себе говорити трохи ліниво, дуже спокійно:
— Слухаю тебе, дорогий Райхенбау.
— Ні, це я тебе слухаю.
— Завтра я йду в контору, щоб якнайшвидше продати квартиру. Отже, грошей у мене вистачить з лишком, аби розплатитися з тобою й Рівом.
— Ми не дозволимо продавати квартиру Анни. Це її власність… Ти їй ніхто. Квартира належить нам.
— Звертайтеся до суду.
— Невже ти не розумієш, що суд буде на нашому боці?
— Чого ти хочеш? — закричав Золле. — Ну чого ви всі від мене хочете?!
— Продай свої матеріали. Нехай вони стануть загальним надбанням. Тут, у Німеччині. Ти чуєш мене?
— Чую, — після довгої паузи відповів Золле. — Хто тебе просив про це?
— Совість. Моя німецька совість, — і Райхенбау поклав трубку.
9
— Я дві години тому повернувся з Шотландії, — сказав Ростопчин. — От… І привіз Врубеля. Можеш летіти додому… А ще я привіз листи про Верещагіна, — він кивнув на столик; біля срібної вази з фруктами лежала папка. — Це теж тобі. Бачиш, як ми впоралися…
— Нічого не розумію, — Степанов навіть головою затряс. — Як ти зміг?
— Я тобі розповідав, яка в мене була кличка в макі?
— Ейнштейн.
— Отож! Я вичислив, що проти нас працюють, і провів свою операцію. Ні, але ти подивись, яка чудова ця картина! Поглянь в очі хлопчика! Я боюся в них довго дивитися, Митю, починається якась містика…
— Ти вручиш мені цю картину завтра в театрі, — сказав Степанов. — Це буде напрочуд дивовижно, Женю.
— Завтра вранці я відлітаю.
— Це неможливо. Ти повинен вручити цю картину привселюдно. Інакше я не зможу її вивезти, затримає таможня.
— Не затримає. Там усі документи, — Ростопчин знову кивнув на столик. — Я написав, що віднині це твоя власність, документи в повному порядку.
— Ні, буде жахливо, якщо ти не вручиш мені цю картину сам! Це твоя заслуга, це ти переміг тих, хто заважав… Ні, ні, не можна, аж ніяк не можна, щоб ти полетів. Чи ти боїшся Софі?
— Тепер я нікого не боюсь, — усміхнувся Ростопчин. — Я мов жінка: завжди боюся до; те, що сталося після, мене вже не тривожить.
— Ти мусиш лишитися. Зрозумій, це буде сенсація. Про це дізнається багато людей. І серед них знайдеться ще один чоловік чи два, які допомагатимуть нам далі.
Ростопчин сів на ліжку; Степанов, дивлячись, як важко він підводився, був страшенно вражений тією переміною, що відбулася з ним за один день.
— Подивися в очі хлопчика, — тихо сказав Ростопчин, — Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…
(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.
— Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, — сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. — Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)
10
У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.
— В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель — це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.
Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.
— Боб, у мене є для вас сюрприз…
— На шоу прийде рота російських солдатів? — розсміявся Годфрі.
— Ну, це вже не сюрприз, а захід, — у тон йому відповів Степанов. — Ні, до нас прийде князь Ростопчин.
— Той самий?
— Так.
— Чудово. Він погодився сказати кілька слів?
— Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!
— Це справді сюрприз.
— Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…
— В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.
— Так, місто казкове, — погодився Степанов. — Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.
