Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Єще єден!
Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Арсен мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:
— Тепер — добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити кого–небудь!
Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.
Арсен з Романом і Спихальським зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває — пото–не!» — майнула думка. Та він її одразу ж прогнав — потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз’їдала рани, хотілося аж криком кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.
Нарешті відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами — галька і зернистий пісок.
Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.
Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.
— Ждати не будемо, — сказав Арсен. — Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій землі таким гуртом небезпечно. Судячи з усього, ми, мабуть, знаходимося в Болгарії, бо до Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках — тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?
— Так, так, — погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртками розтікатися по узбережжю.
З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, пішли геть від моря. Його грізний важкий шум поволі згасав, стихав і незабаром зовсім заглух.
Починало світати. З–за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Арсен надів каптан і шаровари яничара–вартового, за пояс застромив пістоль, який не міг стріляти, бо порох підмок, до боку причепив шаблю, а за пояс застромив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса — і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани по спині роз’ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.
— Вставайте, шайтанові діти! — весело підморгнув товаришам. — Вперед! Вперед! Наш порятунок — довгі ноги!
6
В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, дізналися, що потрапили знову в Болгарію.
Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв, Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Арсен — яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, — все це викликало у добросердих балканджіїв співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, кисле молоко, овечий сир і сушений виноград.
Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.
За перші два дні пройшли в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Арсен вів товаришів до Чернаводи, бо сподівався знайти десь там гайдуцьку дружину воєводи Младена і Златку.
Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. і чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдуцького краю, тим більше поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його було розгромлено в тому нещасливому бою… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар–бея або спагіїв Гаміда?
Ішли найчастіше манівцями, вряди–годи розпитуючи дорогу у пастухів. Пересічена відрогами Старо–Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.
Перебрівши бурхливу Луду–Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.
Дорога круто піднімалася вгору.
Вечоріло.
Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.
Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до уст:
— Тс–с–с!
— На Бога, що там? — спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.
— Хатина! і в ній хтось є… Бачите — з димаря димок в’ється.
Втікачі зупинилися, визирнули з–за кущів.
Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев’яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.
Навколо — ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.
Друзі переглянулись.
— Обминемо чи зайдемо? — спитав Арсен.
Всі помовчали. Потім Роман сказав:
— Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби — перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що–небудь поганого?
— Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! — підтримав Романа Спихальський. — До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена — зброя… Чи ж нам кого боятись, панство?
— Тоді ходімо, — погодився Арсен.
Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх — заглянув усередину.
— Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?
Ніхто не відповів.
Арсен відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби… Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп’яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски — дві дерев’яні ложки. Хліб. В кутку — лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.
— Гм, здається, ми тут непрохані гості, — сказав Грива. — З усього видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!
— Але тутай ще є одні двері, прошу вас, — показав Спихальський на темну дерев’яну стіну, що перегороджувала колибу навпіл. — Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймі один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче ніздрі своїм душком, холера!
