Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
А сам подумав, що заради спасіння Ольвії він ладен рятувати навіть Тапура, свого найлютішого ворога. Аби лише Ольвія жила, аби він знав, що вона є у світі…
— Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсім обмаль.
Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тиші, а коли повернувся, то в юрті стояв перед ним у плащі й шоломі молодий і гарний воїн… Тенькнуло в Ясона серце, але він стримав себе і сказав нарочито безбарвним голосом, навіть дещо аж сердитим.
— Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за німого. І ще одне: на виході з табору нас зустріне дозор. Нічим себе не видавай. Я знаю таємне слово… Ну, а решта… решта — як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити — поживемо.
Розділ сімнадцятий
Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє!
Ясон виглянув з юрти.
Впевнившись, що сполоху немає, міцно взяв Ольвію за руку, відзначивши про себе, що рука її дуже холодна, наче нежива.
— Ти будеш жити, — палко прошепотів він. — Я роздмухаю в тобі вогонь життя!..
Дві постаті вислизнули з юрти і наче розтанули у темряві. Над перським табором висіла темна, задушлива ніч, тільки десь далеко, напевне, на сході, краяли чорну завісу ночі швидкі темно-сині блискавиці, і тоді здавалося, що на небі виростають велетенські дерева з корінням. Приглушене віддаллю, ледве долинало відлуння далеких громів.
— Над Скіфією гроза… — прошепотів Ясон.
Ольвія стрепенулась, вчувши оте: «Над Скіфією гроза», і мовби аж ожила. Глянула на небо, і здалось їй, що в обрисах блискавиць, котрі одна одну змінювали на небі, бачить вона образи воїнів, що встають над Скіфією.
— Квапся, — смикнув Ясон її за рукав. — Кожна згаяна мить обернеться проти нас.
Перебігли до сусідньої юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколів. Ясон відв'язав двох коней, накинув їм на спини чепраки, допоміг Ольвії сісти, сам сів. Хвилю чи дві обоє сторожко прислухалися, а далі рушили вже спокійніше. У таборі на них ніхто не зверне уваги, їдуть серед ночі вершники, значить, так і треба. Може, міняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропіння, пирхання коней, якісь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив і не міг задушити… Іноді лунали крики, якісь різкі команди, і знову все стихало й хрипіло та пирхало в пітьмі.
їхали вузькою вуличкою поміж наметами і юртами воєначальників, раз у раз обминали сонних вояків, котрі спали просто неба, петляли то праворуч, то ліворуч поміж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виїхали на ширшу вуличку. Невдовзі почулися людські голоси. Ясон глянув на Ольвію, приклав пальця до губ, посміхнувся заспокійливо.
З-за намету вийшли три постаті в панцирах і загородили списами дорогу.
— Хто? — почувся різкий окрик. — Куди серед ночі зібралися? Тікаєте? А хто буде із скіфами битися?
— Дозор, — коротко відповів Ясон. — Послані для підсилення зовнішніх засад.
— Таємне слово?
— Веретрагна — бог грому, — одказав Ясон.
— Мітра — бог сонця, — відгукнулися дозорці. — Проїжджай!
Ясон полегшено зітхнув, коли варта лишилась позаду.
Але ще довго петляли поміж купками сонних вояків, котрі, як рухались похідними колонами, так і спали, — сотнями. Десять великих купок — тисяча, за нею коні, повозки, верблюди, бики, шатра сотників та тисячника, і знову десять купок сонних — тисяча, і за нею коні, повозки, худоба, шатра…
Довго петляли поміж сонними тисячами, і здавалося, що їм не буде кінця-краю, а на сході все дужче й дужче гриміло, цвіркали блискавиці, освітлюючи на мить табір… Іноді хто-небудь з вояків зводив голову із щита, сонно дивився на двох вершників, потім на грозу і вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже під'їхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возів. Обабіч вузького проходу горіли сторожові багаття, і відблиски вогню танцювали на широких наконечниках списів. Тут варта була численніша і добре озброєна. Ольвія відчула, як їй враз стало жарко. Дозорці витягували з піхов мечі. Троє з них скочило на коней і кіньми загородили прохід.
— Стій!! Хто такі?!! — наче тріснуло в темряві ночі. — Люди чи злі духи?
— Воїни великого царя царів!
— Тут усі воїни царя царів! — буркнув дозорний. — Куди?
— Перевірка дозорів на березі Істру, — відказав Ясон і хотів було рушити, але почувся крик:
— Стій, ач який швидкий!
Високий і довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогняні відблиски, придивлявся до них підозріло і поволі підносив Ясону спис до обличчя.
— Яка ще перевірка? — роздратовано вигукнув він. — Ось проштрикну твою башку, і буде тобі вся перевірка. Кажи, куди зібрався серед ночі?
— Облиш, Кір, — озвався другий дозорець і смачно, з виляском позіхнув. — Хай вони скажуть таємне слово, а там — побачимо.
— Вайю — бог вітру, — сказав Ясон.
— Диви-и… Знає… — здивувався високий і прийняв списа. — Атар — бог вогню. Провалюй!
Ясон і Ольвія, аби не викликати підозри, повільно проїхали в тісному проході і, лише опинившись по той бік табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того місця, де йшло будівництво мосту.
— Чому вони такі підозрілі? — вперше за всю дорогу озвалася Ольвія. — Он скільки їх багато, сотні тисяч, а ніби когось бояться.
— У чужому краї, коли десь попереду ворог, у війську мусить бути порядок. Перси певні, що скіфи слідкують за ними і навіть зроблять спробу заслати своїх вивідників. Та й взагалі: похід є похід, а військо завжди сильне порядком і дисципліною.
І вони надовго вмовкни.
За табором було трохи видніше і не так душно. Від ріки повівав легенький вітер, де-не-де блимали зорі, але по той бік ріки, у скіфських степах, як і перше, гриміло й блискало. Біля мосту горіли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.
— Спішать перси із мостом, — сам до себе промовив Ясон. — Навіть вночі настилають колоди і носять землю… Почекай, — спинив він Ольвію. — Чи є дозори біля мосту, я не знаю. Але старших там, напевне, багато. Десятники, сотники або й тисячник… Можемо викликати в них підозріння, як будемо прохати човнярів перевезти нас у такий час на той бік. Ще затримають нас до ранку… — Подумав і твердо вирішив: — Ні, ризикувати не будемо, повернемо ліворуч і поїдемо долиною понад берегом. Десь спробуємо переправитись на той берег плавом. Іншого виходу в нас немає. Здається, там, за поворотом, ріка трохи вужча. Ще й острів посередині, коли що — переднюємо на нім.
Далі помчали трав'янистою м'якою низинкою, де пітьма була особливо густою.
— Ми вже… на волі? — озвалася Ольвія.
– І так, і… ні, — відповів Ясон досить бадьоро. — Де саме понад рікою дозори, я не знаю, але чув, що вони є. Чув краєм вуха, тому й сказати нічого певного не можу. Очевидно, вони сидять у засадах ще звечора. На випадок, якщо скіфи спробують послати розвідувальні загони на фракійський берег.
— А я думала, що ми вже на волі, — зітхнула Ольвія. — А хіба таємне слово нам не допоможе?
— В тім-то й лихо, що таємного слова поза табором я не знаю. Це велика таємниця, і не кожному її дано знати.
— А може, якось обминемо ті засади?
— Може, — згодився Ясон, але впевненості у його голосі не було. — Можливо, пощастить прошмигнути непоміченими… А коли що… будемо тікати. Коні швидкі, а ніч темна.
Шуміла ковила, тихо, одноманітно, сумно: шшу-у-у, шшу-у-у-у… Ольвії вчувалося, що в ковилі плаче дитина… Іноді дитячий плач так ясно до неї долинав, що вона поривалася зіскочити з коня.
— Ясоне, хтось плаче… Ось послухай… пла-аче… дитина.
— То вітер завиває. Із Скіфії жене до нас чорні хмари.
— Вітер?.. Ой, ні…
— Вітер, Ольвіє, вітер. Він несе грозу із Скіфії.
— Але чому він плаче, як моя дочка?..
— А ти сама… поплач… Я чув, що жінкам легше від сліз. Бо слова утіхи тут зайві, та й чим вони тобі зарадять? Я розумію, горе у тебе… Та що вдієш, людина для того й живе, щоб радіти й страждати, сміятись і плакати. Жаль тільки, що одним людям чомусь страждань випадає більше, а іншим — радощів.
