Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

— Знаю, — мовив Цинна, перш ніж я встигла щось сказати. — Але продюсери хотіли виправити цей недолік хірургічним методом. Геймітч довго сперечався з ними. Зрештою ми вирішили піти на компроміс.

Я вже збиралася поглянути на своє віддзеркалення, та він зупинив мене:

— Зажди! Не забудь узутися.

Вінія допомогла мені одягнути шкіряні сандалії без каблуків, і я обернулася до дзеркала.

Дівчина у вогні. Легка прозора тканина перелива­ється золотавою барвою. Навіть незначний рух змушує її виблискувати. У порівнянні з цією сукнею мій костюм для виїзду на колісниці був занадто крикливим, а сукня для інтерв’ю — мало не вульгарною. У сьогоднішній же сукні я була схожа на свічечку.

— Що скажеш? — запитав Цинна.

— Ця сукня краща за всі попередні, — мовила я.

Коли я нарешті спромоглася відірвати погляд від блискучої тканини, мене підстерігало потрясіння. Во­лосся було розпущене, а на голові красувалася звичайна стрічка. Макіяж зовсім не показний, він тільки заокруг­лював гострі риси мого обличчя. На нігтях — прозорий лак. Простенька сукня, зібрана на ребрах, а не на талії, спадала тільки до колін. Сандалії без каблуків. Я була схожа на саму себе. Проста, скромна, як дівчинка. Дів­чинка, якій заледве виповнилося чотирнадцять. Без­невинна. Незагрозлива. Так, трохи дивно, що Цинна вирішив показати мене у такому світлі, особливо якщо брати до уваги, що я тільки-но виграла Голодні ігри.

Це все не просто так. Цинна ніколи нічого не робить випадково. Я вкусила себе за губу, намагаючись зрозу­міти, що у нього на меті.

— Я думала, це буде щось... серйозніше, — сказала я.

— Гадаю, Піті більше сподобається так, як є, — від­повів він обережно.

Піті? Ні, це не для Піти. Це для Капітолія, і для про­дюсерів, і для публіки. Хоча я досі не могла зрозуміти, що має Цинна на меті, та знала, що Ігри ще не закінчені. В ухильній відповіді Цинни я вловила застереження. Сталося щось таке, про що він не може говорити в при­сутності своєї команди.

Ми спустилися ліфтом до спортзалу. Зазвичай пере­можець Ігор і його команда з’являються перед публікою з-під сцени. Спочатку підготовча команда, а тоді куратор, стиліст, ментор і нарешті переможець. Тільки цього року все трохи змінили, адже було два переможці, які мали одного куратора й ментора. Я опинилася в погано освіт­леному залі, що містився під сценою. Тут уже вмонтували новенький металевий люк, який повинен доправити мене нагору. На підлозі ще були залишки тирси, а в повітрі витав запах свіжої фарби. Цинна і його команда залишили мене саму, щоб підготуватися до виходу й зайняти свої місця. В темряві я помітила тимчасову стіну приблизно за десять кроків од мене. Гадаю, за нею стоїть Піта.

Через гучне завивання натовпу я не почула, як до мене наблизився Геймітч і торкнувся плеча. Я підскочила й інстинктивно приготувалася до захисту.

— Спокійно, це я. Дай-но подивлюся на тебе, — мовив Геймітч. Я витягнула руки й покрутилася. — Нор­мально.

Не зовсім схоже на комплімент.

— Але? — мовила я.

Геймітч зміряв мене поглядом і, здається, прийняв рішення.

— Без жодних «але». Може, обнімемося на щастя?

Що ж, дивно чути таке від Геймітча, але зрештою, ми ж перемогли. Можливо, немає нічого незвичного в тому, що ми обнімемося. Тільки коли мої руки опини­лися на його плечах, я зрозуміла, що потрапила в пастку. Він заговорив, дуже швидко і тихо, моє розпущене во­лосся затуляло його губи.

— Слухай. У вас неприємності. Подейкують, Капі­толій біситься через те, що ви витворили на арені. Влада не терпить, коли над нею потішаються, а через вас із Ка­пітолія глузує весь Панем, — мовив Геймітч.

Моїм тілом прокотилася хвиля страху, але я усміха­лася, так ніби Геймітч говорить щось приємне, позаяк зараз усі камери спостерігають за моєю реакцією.

— І що?

— Єдиний ваш порятунок у тому, що ви без тями закохані одне в одного і діяли в стані афекту, а отже, не відповідаєте за свої вчинки, — з цими словами Геймітч відсторонив мене і поправив мою стрічку. — Зрозуміло, люба? — це могло стосуватися чого завгодно.

— Зрозуміло, — відповіла я. — Ви сказали Піті?

— Немає потреби, — мовив Геймітч. — Він у цьому по вуха.

— А я, ви думаєте, ні? — запитала я, поправляючи на шиї Геймітча яскраво-червоний метелик — понад усякий сумнів, це справа рук Цинни.

— Відколи для тебе має значення, що я думаю? — мовив Геймітч. — Краще займімо свої місця, — він підвів мене до металевого люка. — Сьогодні твій вечір, люба. Насолоджуйся, — він поцілував мене в чоло і зник у тем­ряві.

Я обсмикнула сукню: була б вона довшою — при­крила б мої тремтячі коліна. Але одразу ж зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Все моє тіло тремтіло, немов оси­ковий листок. Я сподівалася, що глядачі спишуть це на збудження. Зрештою, це ж мій вечір!

Я задихалася від, вологого запаху цвілі, який витав під сценою. На тілі виступив холодний липкий піт, і я не могла позбутися відчуття, що важкі дошки от-от упа­дуть мені на голову й поховають заживо під уламками сцени. В ту мить, коли я покинула арену, коли засурмили сурми, я начебто мала опинитися в цілковитій безпеці. Назавжди. На решту свого життя. Але якщо вірити Геймітчу, — а у мене не було жодних підстав йому не вірити, — я ще ніколи не була в більшій небезпеці, ніж зараз.

А це набагато гірше, ніж знати, що хтось полює на тебе на арені. Там би я просто померла. Все, кінець іс­торії. Але тут, якщо я не впораюся з роллю закоханої дівчинки — роллю, яку щойно запропонував мені Гей­мітч, — крім мене, можуть постраждати ще й Прим, мама, Гейл і всі жителі Округу 12.

Але в мене ще є шанс. Смішно, але на арені, коли я збиралася з’їсти отруйні ягоди, то думала тільки про те, як перехитрити продюсерів, а не про те, як мої дії тлумачитимуть у Капітолії. Але Голодні ігри — це їхня зброя, і ніхто не сміє її здолати. Тож тепер Капітолій поводитиметься так, ніби все було у них під контролем. Так ніби вони самі підштовхнули нас до подвійного суїциду. Але це спрацює тільки в тому разі, якщо ми їм підігруватимемо.

А Піта... Якщо щось піде не так, Піта також по­страждає. Але що відповів Геймітч, коли я запитала, чи знає Піта про ситуацію? Про те, що йому й надалі до­ведеться вдавати без тями закоханого в мене? «Немає потреби. Він у цьому по вуха».

Невже Піта на крок попереду мене — «по вуха» у ситуації, здогадався про небезпеку? Чи... може, він справді «по вуха» закоханий? Не знаю. Я ще навіть не пробувала розібратися зі своїми почуттями до Піти. Все так складно! В чомусь мною керували вимоги Ігор. У чомусь — лють до Капітолія. У чомусь я зважала на те, як це сприймуть в Окрузі 12. Можливо, я поводилася так, бо це був єдиний правильний вихід. А може, Піта й справді був мені небайдужий.

Поміркую над цим удома, в тиші та спокої, заховав­шись у лісах, де ніхто не спостерігатиме за мною. Не тут, під пильним поглядом усього Капітолія. Та коли я на­решті опинюся в своєму лісі? Хтозна. А зараз почнеться останній, найнебезпечніший тайм Голодних ігор.

РОЗДІЛ 9

Залунав урочистий гімн, і Цезар Флікермен привітав публіку. Чи відомо йому, як багато важить тепер кожне слово? Мабуть, що так. Він обов’язково спробує нам допомогти. Судячи з бурхливих оплесків публіки, на сцені з’явилися наші підготовчі команди. Я уявила, як Флавій, Вінія і Октавія поважно виходять на сцену, без упину кланяючись і посилаючи повітряні поцілунки вируючому натовпу. Понад усякий сумнів, вони пи­шаються собою. Тоді оголосили вихід Еффі. Як довго вона чекала на цю мить! Сподіваюся, вона таки насо­лодиться нею, адже Еффі, хай яка недалека, завжди ви­різнялася інтуїцією і, мабуть, уже здогадалася, що в нас неприємності. Порцію та Цинну зустріли ще більшим шквалом аплодисментів: ну звісно, це був просто не перевершений дебют. Тільки тепер я збагнула, чому Цинна вибрав для мене саме цю сукню. Сьогодні я по­винна здаватися маленькою невинною дівчинкою. Поява Геймітча викликала бурхливу реакцію з боку глядачів, і оплески не вщухали щонайменше хвилин п’ять. Що ж, він упорався зі своїми обов’язками просто на відмінно. Він уберіг не одного, а аж двох трибутів! А що як він не попередив би мене? Як би я поводи­лася тоді? Чи хизувалася б своєю вигадкою з ягодами перед усім Капітолієм? Ні, гадаю, що ні. Але все одно я б поводилася не так, як зараз. Просто зараз. Адже я вже відчуваю, як металевий люк поволі піднімає мене нагору.