1Q84. Книга І - Мураками Харуки (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Коли господиня підійшла до вівчарки, вона відразу стихла й, заметлявши хвостом, радісно засопіла носом. Стара пані, нахилившись, кілька разів легенько поплескала її по голові. Аомаме також пошкребла її пальцями за вухом. Вівчарка пам'ятала обличчя Аомаме. Була розумною, але чомусь любила їсти сирий шпинат. Після того господиня відімкнула вхідні двері.
— Цю дівчину доглядає одна жінка, — сказала господиня. — Живе з нею разом і на моє прохання, як тільки може, не спускає з неї очей. Бо я все ще боюся залишати її наодинці.
У притулку жінки щодня навзаєм піклувалися, розповідали одна одній про пережиті злигодні, ділилися болями від завданих душевних ран і тим самим мимоволі підтримували одна одну. Завдяки цьому вони часто поволі, природним чином, одужували. Ті, що раніше тут оселилися, навчали нових пожильців правил співжиття у притулку й передавали найпотрібніші речі. Прибирали й куховарили почергово. Звісно, серед них траплялися й такі, що віддавали перевагу самотності й не хотіли розповідати про себе. Самотність і мовчання таких інші жінки поважали. Однак більша половина жінок щиро розказували своїм сусідкам, що потрапляли в подібне становище, свою історію і прагнули спілкуватися. Крім пиятики, куріння й приходу сторонніх людей без дозволу, ніщо інше не заборонялося.
У будинку був один телефон і телевізор. Вони стояли у спільному холі, поряд з передпокоєм, де також зберігся старий диван, стільці й обідній стіл. Більшість жінок майже цілий день проводили в цій кімнаті. Але телевізор вмикали рідко. І якщо вмикали, то негучно. Жінки більше любили читати книжку, перегортати газету, сидіти над рукоділлям або, наблизившись впритул одна до одної, тихо про щось перемовлятися. Траплялись і такі, що цілий день малювали. Це був дивовижний простір. Ніби тимчасове місце перебування між реальним і потойбічним світом з тьмяним освітленням. І в погоду, і в негоду, серед дня і вночі воно було однаковим. Щоразу, заходячи сюди, Аомаме почувалася недоречною істотою, байдужим чужинцем. Бо цей притулок скидався на своєрідний клуб, куди не кожного приймали. Щоправда, самотність цих жінок мала інше походження, ніж самотність, яку відчувала Аомаме.
Коли з'явилася стара пані, троє жінок у холі підвелися. З першого погляду було видно, що вони ставляться до неї з глибокою повагою. Господиня веліла їм сісти.
— Не треба вставати. Бо я хочу поговорити лише з Цубаса-тян.
— Цубаса-тян у своїй кімнаті, — сказала жінка з довгим прямим волоссям, що здавалася одного віку з Аомаме.
— Вона з Саеко-сан. Начебто ще не може спускатися вниз, — додала трохи старша жінка.
— Мабуть, доведеться ще трохи почекати, — з легкою усмішкою на губах сказала господиня.
Всі троє мовчки кивнули. Вони добре розуміли, що означає «доведеться ще трохи почекати».
Піднявшись у кімнату на другому поверсі, господиня веліла маленькій, непомітній, мов тінь, жінці на якийсь час вийти з кімнати. Жінка на ім'я Саеко, ледь-ледь усміхнувшись, покинула кімнату, зачинила за собою двері й спустилася вниз сходами. У кімнаті залишилася десятирічна дівчина на ім'я Цубаса. Дівчина, господиня та Аомаме сіли за невеличкий обідній стіл. Вікно заслоняли товсті штори.
— Цю гостю звати Аомаме-сан, — звернулася господиня до дівчини. — Вона працює зі мною. Тому можеш не хвилюватися.
Дівчина зиркнула на Аомаме, а тоді легенько, майже непомітно, кивнула.
— А це — Цубаса-тян, — відрекомендувала її господиня. І запитала: — Цубаса-тян, коли ти сюди прибула?
Дівчина ледь-ледь, на один сантиметр, хитнула головою — мовляв, не знаю.
— Шість тижнів і три дні тому, — сказала господиня. — Можливо, ти не рахуєш днів, а от я роблю це акуратно. Знаєш, чому?
Дівчина знову легенько хитнула головою.
— Бо іноді час особливо важливий, — пояснила стара пані. — Його підрахунок набуває тоді великого значення.
В очах Аомаме Цубаса видавалася звичайною десятирічною дівчиною, яку будь-де можна зустріти. Як на свій вік була досить високою, але без опуклостей на худих грудях. Очевидно, потерпала від хронічного недоїдання. Риси обличчя — непогані, але враження від нього — страшно бліде. Очі — немов запітніле скло, за яким нічого не видно. Висохлі губи раз у раз нервово ворушилися — здавалося, намагалися щось сказати, але не знаходили слів.
Господиня вийняла коробку шоколаду з принесеного паперового пакета. На коробці — зображення гірської ущелини в Швейцарії. А всередині — десяток гарних шоколадок різної форми. Стара пані дала одну дівчині, одну — Аомаме, а ще одну поклала собі в рот. Те ж саме зробила Аомаме. Тільки після цього Цубаса й собі взялася смоктати шоколадку. Якийсь час усі троє зосередилися на шоколаді.
— Ви пам'ятаєте, якими самі були в десятирічному віці? — запитала господиня Аомаме.
— Добре пам'ятаю, — відповіла Аомаме. У такому віці вона потиснула руку одному хлопцеві й поклялася кохати його все життя. Через кілька місяців у неї почалося перше місячне. У той час у житті Аомаме сталося чимало змін. Вона вирішила віддалитися від віри й порвати зв'язок з батьками.
— І я добре пам'ятаю, — сказала господиня. — У такому віці батько забрав мене до Парижа, де я пробула цілий рік. Він працював тоді дипломатом. Ми мешкали у старих апартаментах поблизу Люксембурзького парку. Був кінець Першої світової війни, і залізничні станції кишіли пораненими солдатами — молодими, немов діти, і старими. Париж у будь-яку пору чарує своєю красою, але в мене залишилося тільки враження від кривавих наслідків війни. Люди, які втратили очі, руки й ноги в жорстоких боях на передовій лінії, блукали вулицями, немов покинуті душі. В очі мені впадали лише білі бинти на поранених чоловіках і чорні жалобні стрічки на жіночих руках. Багато нових домовин тягли коні на возах до кладовища. Зустрічаючись з ними, люди на вулицях відвертали очі й замовкали.
Стара пані простягла через стіл руку. Дівчина, після короткого роздуму, підняла свою руку з коліна й поклала на руку господині. А та потиснула її. Мабуть, так само стискали її руку батько або мати, коли в дитинстві вона розминалася з катафалком на розі паризької вулиці. І підбадьорювали — мовляв, не бійся, ти в безпеці.
— Чоловіки щодня виробляють кілька мільйонів сперматозоїдів, — сказала стара пані. — Ви це знали?
— Приблизно, — відповіла Аомаме.
— І я, звичайно, точно не знаю. В усякому разі, безліч. І все це вони випускають за одним разом. А от кількість дозрілих жіночих яйцеклітин обмежена. Знаєте, скільки їх?
— Точно не знаю.
— Протягом життя їхня кількість не перевищує приблизно чотирьохсот штук, — сказала господиня. — Вони не утворюються щомісяця, а зберігаються в жіночому організмі від самого народження. Після того як у жінки почалося перше місячне, вони щомісяця дозрівають і виходять назовні. У цій дівчині вони також зберігаються. Оскільки в неї ще не почалося місячне, вони залишаються неторканими. Наче в якійсь шухляді. Безперечно, їхнє завдання полягає в тому, щоб зустріти сперматозоїда й запліднитися.
Аомаме кивнула.
— Головна відмінність у ментальності чоловіків і жінок спричинена різницею в системі розмноження. Ми, жінки, з фізіологічного погляду, живемо заради того, щоб захистити обмежену кількість наших яйцеклітин. І ви, і я, і ця дівчина, — сказала стара пані з легкою усмішкою на губах. — Щоправда, в моєму випадку треба сказати «жила», в минулому часі.
«Я досі вже витратила двісті яйцеклітин, — швидко прикинула подумки Аомаме. — Залишилася половина. Можливо, з оголошенням: „Заброньовано“».
— Однак її яйцеклітини не заплідняться, — сказала господиня. — Минулого тижня знайомий лікар провів обстеження і сказав, що її матка порвана.
Скривившись, Аомаме глянула на господиню. Потім, злегка повернувши голову, зиркнула на дівчину. Слів не знаходила.
— Порвана?
— Так, порвана, — відповіла господиня. — І ніяка операція вже не допоможе.
— Власне, хто вчинив таке? — спитала Аомаме.
— Ще точно невідомо, — відповіла стара пані.
