Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

І справді, в улоговині, що була ніби присінком яру, стояла кузня, з димаря якої у клубах диму вилітали снопи золотих іскор, а крізь одчинені двері та безліч дірок, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, яке час від часу заступали темні постаті, що сновигали всередині. Зокола, перед кузнею, уже в нічному мороці можна було розгледіти кілька десятків постатей, що стояли купками. Молоти в кузні били синхронно, аж луна йшла довкола, і відгомін її змішувався зі співом перед кузнею, гулом розмов і собачим гавкотом. Розгледівши усе це, пан Заглоба відразу ж звернув у яр, заграв на лірі й заспівав:

Наспівуючи собі, він підійшов до юрби людей, що стояли під кузнею, й розгледівся: це були селяни, переважно всі напідпитку. Майже кожен тримав у руках палицю. На деяких палицях стирчали понасаджувані коси і наконечники списів. Ковалі у кузні саме те й робили, що кували ці наконечники і розгинали коси.

— Гей, діду! Діду! — заволали у юрбі.

— Слава Богу! — відповів пан Заглоба.

— На віки віків!

— Скажіть, дітки, це вже Дем янівка?

— Дем’янівка. А що?

— А те, що мені дорогою люди казали, — вів далі дід, — що тут добрі люди живуть, що діда пригорнуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і грошей дадуть. Я старий, іду з далекої дороги, а хлопчина вже далі йти не може. Він, бідолаха, німий, мене, старого, веде, бо я нічого не бачу, сліпець нещасний. Бог вас благословить, люди добрі, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. В одному оці у мене трохи світла Божого лишилося, а друге темне навіки, от я з лірою і ходжу, пісень співаю і живу, як пташка, — тим, що із рук добрих людей перепаде.

— А звідкіля ви, діду?

— Ой, здалеку, здалеку! Але дозвольте мені спочити, здається, під кузнею лава є. Сідай і ти, небоже, — говорив він далі, показуючи Гелені на лаву. — Ми аж із Ладави, люди добрі. Але з дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварків, із відпусту йдемо.

— А що ви там чували доброго? — спитав старий селянин із косою в руці.

— Чувати чували, а от чи добре це, не знаємо. Людей туди понасходилося багацько. Про Хмельницького говорили, що гетьманського сина і його лицарів переміг. Чували також, що й на руському березі селяни на панів піднімаються.

Юрба враз оточила Заглобу, котрий, сидячи обіч князівни, час від часу бив по струнах ліри.

— То ви, батьку, чули, що селяни піднімаються?

— Авжеж. Нещаслива вона, наша селянська доля!

— Кажуть, що й кінець світу буде?

— У Києві на вівтарі листа Христового знайшли, що буде війна страшна й жахлива і крові багато проллється в усій Україні.

Півколо, що оточувало лаву, на якій сидів пан Заглоба, стислося ще дужче.

— Кажете, лист був?

— Був, щоб мені з цього місця не встати! Про війну, про кровопролиття… Але я не можу говорити більше, бо у мене в старого, бідного, у горлі все пересохло.

— Ось вам, батьку, мірка горілки, випийте і розказуйте, що на світі чули. Ми ж бо знаємо, що діди всюди бувають і про все знають. Бували вже й у нас, та й казали, що на панів прийде від Хмельницького чорна година. Ну, то ми коси і списи наказали собі кувати, щоб не бути останніми. Тільки от не знаємо, починати чи листа від Хмеля чекати.

Заглоба вихилив мірку, плямкнув, потім подумав хвильку і сказав:

— А хто вам каже, що час починати?

— Ми самі хочемо.

— Починати! Починати! — озвалося чимало голосів.

— Коли запорожці панів побили, треба починати!

Коси і списи затряслися у могутніх руках і видали зловісний звук.

Потім настала хвиля мовчання, тільки чути було, як у кузні б’ють молоти. Майбутні різаки чекали, що скаже дід. Дід думав, думав, нарешті спитав:

— Чиї ви люди?

— Князя Яреми.

— А кого ж ви будете різати?

Селяни глянули одне на одного.

— Його? — спитав дід.

— Не вдержимо…

— Ой, не вдержите, дітки, не вдержите. Бував я і в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Як крикне — дерева у лісі тремтять, а ногою тупне — яр робиться. Його й король боїться, і гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська у нього більше, ніж у хана й султана. Не вдержите, дітки, не вдержите. Не ви його обшарите, а він вас. А ще ви того не знаєте, що я знаю: йому всі ляхи на поміч прийдуть, а воно що лях, то шабля!

Понуре мовчання запанувало в юрбі. Дід знову бренькнув струнами ліри і говорив далі, піднявши обличчя до місяця:

— Іде князь, іде, а при ньому стільки червоних китиць і хоругов, як зірок у небі й будяків у степу. Летить перед ним вітер і стогне, а знаєте, дітки, чому він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смерть-матінка з косою і дзвонить, а знаєте, чому дзвонить? На вашу погибель вона дзвонить.

— Господи помилуй! — озвалися тихі, перелякані голоси.

І знову чути було тільки, як гупають молоти.

— Хто тут комісар князівський? — спитав дід.

— Пан Гдешинський.

— А де він?

— Утік.

— А чому він утік?

— Бо почув, що для нас списи та й коси кують. От злякався і втік.

— Тим гірше, бо він князеві про вас донесе.

— Що ти, діду, каркаєш, як крук! — мовив старий селянин. — А от ми віримо, що на панів чорна година надходить. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Тільки козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні чопового [102], ні млинового, ні перевізного, і жидів не буде, бо так написано у Христовому листі, про який ти сам казав. А Хмель такий, як і князь, міцний. Най ся попробують.

— Дай же йому Боже! — мовив дід. — Тяжка наша селянська доля, а колись не так бувало.

— Чия земля? Князева. Чий степ? Князів. Чий ліс? Чиї стада? Князеві. А колись був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого не був винен. Тепер усе панів і князів…

— Ваша правда, дітки, — притакнув дід. — Але я вам ось що скажу. Самі ж бо знаєте, що князя вам не вдержати, тож слухайте: хто хоче панів різати, нехай тут не жде, поки Хмель із князем зітнуться, хай до Хмеля втікає — негайно ж, завтра, бо князь уже в дорозі. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем’янівку піти, то не буде він, князь, вас тут жаліти, переб’є всіх до останнього — тож тікайте ви до Хмеля. Що більше вас там буде, то Хмель легше впорається. О! А важка йому робота випала. Спершу гетьмани і коронних» військ без ліку, а потім князь, сильніший за гетьманів. Летіть же ви, дітки, пособляти Хмелеві і запорожцям, бо вони, сердешні, не витримають. А вони ж за вашу волю і за ваше добро з панами б’ються. Летіть! І від князя врятуєтесь, і Хмелеві допоможете.

— Вже правду каже! — озвалися голоси в юрбі.

— Добре каже.

— Мудрий дід.

— Так ти бачив князя у дорозі?

— Бачити не бачив, але у Броварках чув, що він уже із Лубен вирушив. Усе палить і рубає, де хоч один спис знайде, землю і небо тільки лишає.

— Господи помилуй!

— А де нам Хмеля шукати?

— Для цього я сюди, дітки у й прийшов, щоб вам сказати, де Хмеля шукати. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете і там уже Хмель на вас чекатиме, там з усіх сіл, садиб і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, бо інакше князь вам усім по землі-матінці ходити не дасть.

— А ви, батьку, підете з нами?

— Піти не піду, бо старі ноги земля вже тягне. А якщо воза запряжете, поїду з вами. А перед Золотоношею піду вперед глянути, чи немає там панських жовнірів. Якщо будуть, ми в обхід просто на Трахтемирів подамося. А там уже козацький край. Тепер же мені їсти і пити дайте, бо я, старий, голодний і поводир мій голодний. Завтра вранці вирушимо, а дорогою я вам про пана Потоцького і про князя Ярему заспіваю. Ой, люті це леви! Велике буде кровопролиття в Україні, небо жахливо червоніє, та й місяць он ніби у крові плаває. Просіть же ви, дітки, милості Божої, бо ні одному із вас скоро вже не ходити по білому світу. Чув я також, що упирі із могил устають і виють.