Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– Ні, Красю, ти. І це не мої слова, а слова Непийпива, які він сказав на Січовому Суді.
– Був суд?
– Так. На ньому я була виправдана. Яроша розпаничили і стратили, а Соколу, який порушив наказ і відправив тебе на Торжище, дозволили виїхати.
– І що далі?
– Подивишся! – Понамка підморгнула мені. В неї був піднесений вигляд, вона наче на крилах літала. Таке з нею бувало, коли вона закохувалася.
– У тебе що, роман? – здогадався я. Понамка щасливо посміхнулася. – З Непийпивом?
– Ні, що ти! – аж махнула руками. – З Непийпивом ми просто побратими, ти ж знаєш, що я не люблю кремезних чоловіків.
Я кивнув. Дійсно, всі коханці Понамки, яких я знав, були худенькими хлопчиками. Непийпиво ж був дебелий мужик.
– Тоді хто?
– Та один джура, приємний хлопчик, – вона солодко посміхнулася.
– Вас хоч не стратять за це?
– Ні, що ти, паничі часто сплять з джурами.
– Сплять? Вони що, підораси? – здивувався я.
– Красю, ну ти дикий якийсь. Тут на це не звертають уваги. Головне бути хорошим бійцем, а також запліднювати жінок, все інше: з ким ти товаришуєш і в якій спосіб, нікого не обходить. То не хвилюйся. Красю, а ти знаєш, що посивів?
– Посивів? – здивувався я.
Понамка вихопила шаблю і піднесла мені до обличчя. У шаблі я побачив себе і справді посивілого. Закрутив головою.
– Мені треба поголитися.
– Не треба. Ходімо!
Я пішов. У дворі фортеці нас вже чекав великий загін вершників. Мені підвели дебелого мула зі зручним сідлом. Понамка махнула рукою, і загін вирушив. Спочатку кілька кілометрів по перешийку між болотами їхали тихо, бо боялися Мари. Коли ж виїхали на Велику землю, то почалися розмови і сміх. У всіх було якесь передчуття свята, я не розумів якого саме, але бачив, що на мене дивилися з неабиякою повагою.
Їхали досить швидко, я заморився у сідлі, але потім згадав, як біг днями з ярмом на шиї, і заспокоївся. Почалися поля куреня Кривоноса. Нам зустрілися перші загони слуг, що наглядали за рабами. Слуги вклонялися і жадібно роздивлялися мене, ледь не пальцями показували. Потім до нас приєднався досить великий загін вершників з куреня Кривоноса. Виключно паничі та джури. Їхали далі, пару разів зупинялися, але лише для того, щоб попити води з придорожніх колодязів. По обіді в’їхали на територію куреня Мухи. Нас знову зустрічали слуги, що спостерігали за сотнями рабів на полях. Нарешті стало видно стіни куреня Мухи. Понамка прискорила рух, і ми невдовзі вже були біля куреня, що виявився переповненим людьми. Дуже багато паничів та джур, менше слуг. Народу було стільки, що слуг всередину куреня не пускали. Тільки джур і паничів. Я залишився ззовні, приліг у тіні одного з великих наметів, розвернутого біля куреня. Відпочивав. Чув, як про мене шепочуться слуги. Але підійти до мене вони не наважилися. Потім я заснув і прокинувся від поцілунку. Здивовано відкрив очі і побачив Явдошку.
– Що ти тут робиш? – спитав я.
– Розсказано мені служити тобі! Може, щось принести? – вона вклонилася мені, наче я був не простий слуга.
– Чаю, трав’яного чаю.
– Зараз!
Вона побігла кудись і невдовзі притягла мені глечик з чаєм. Розповідала, що її відправили в степовий табір, а потім терміново повернули і відправили сюди, щоб вона прислуговувала мені.
– Тут добре! Годують досхочу і не примушують плужити важко. Дякую тобі! – вона вклонилася мені. Я тільки кивнув, попивав смачний чай. – Слухай, а то є правда, що ти був у чорних чаклунів?
– Ще раз спитаєш це, вирушиш у степ, – строго сказав я, бо не хотів згадувати те, що було.
– Вибач, вибач! – вона помітно злякалася.
Не встиг я допити чай, як за мною прибігли два джури. Не давали стусанів, не кричали, не погрожували, а ввічливо попросили піти до куреня. Нічого не розумів, пішов. Уже вечоріло. У курені було повно паничів та джур, мабуть, сюди з’їхалися загони з усієї Січі. Побачив, як на одну з башт піднімають великий дзвін. Усюди палали смолоскипи, паничі та джури стояли при зброї, якихось столів для свята не було видно. Що відбувалося?
– А ось і він! – почув я голос Непийпива. Панич помітно схуд, був ще блідий і рухався неквапливо, але видно було, що поступово одужував. Я вклонився йому. Непийпиво стояв у центрі кола з паничів, за паничами стояли джури. – Привіт, Красю. Радий зочити тебе живим!
– Радий, що ви одужали, пане! – я вклонився же нижче. Може, треба було стати на коліна?
– Красю, повєдав я всьому панству про те, як добре валчив ти у борні з чужинцями.
– Я виконував ваш наказ, пане.
– Дуже добре виконував. Так добре, як не може виконувати слуга. Я замислився, чи не змилилися ми, коли записали тебе в слуги?
Я мовчав, не розумів, до чого він вів.
– Красю, ми ферували, що Січі потрібні такі бійці. Ти сміливо бився з дикими, ти рачив звитяжство над чужинцями. Ти вижив у чорних чаклунів. Ти валив трупаків і їх теж звитяжив! Хіба звичайний слуга здатний на таке? Ні! То, Красю, ми вирішили вивести тебе у джури! – пояснила Понамка.
– Дякую, пане! – я впав на коліна.
– Не голи своє волосся. Три роки будеш джурою. Служитимеш у куренях і на кордоні, коли вислужиш, то паничем станеш!
– Дякую, пане!
– Імай зброю джурську! – наказав Непийпиво. Мені піднесли шаблю, коротшу, аніж у паничів, але шаблю, а також кольчугу та шолом. Непийпиво вихопив свою шаблю і підніс мені до губ. – Чи присягаєшся ти бути вірним Січі та покласти за неї живіт свій?
– Присягаюся! – сказав я і поцілував шаблю. Непийпиво поклав її мені на голову.
– Ось у нас стало на джуру більше! Слава Ісусу Кривавому! – натовп дружньо відгукнувся на цей крик. – Підводься. Джурі не личить збивати коліна! – наказав Непийпиво.
Я підвівся. Ноги тремтіли, я намагався заспокоїтися.
– Відтепер ти будеш їздити на коні і їсти свинину! Якщо будеш буий та ярий, то станеш одним із братів! Нагода показати себе буде в тебе вже сьогодні! – крикнув Непийпиво. – Багато братів загинуло! А бидло плодиться швидко! То бути сьогодні Великій крові!
Натовп захоплено загудів. Джури схопилися за шаблі.
– Запалити вогні! – наказав Непийпиво. І на баштах куреня загорілися вогні сигнальних багать. – Джури, до бою!
Джури кинулися до своїх коней. Мені вказали, де мій. Паничі залишалися у фортеці, не збиралися їхати. Я нічого не розумів.
– Треба імати побільше вух, – сказав мені якийсь джура, що гарцював на коні поруч. – Не зупиняйся біля перших сараїв, їдь далі, там буде багатша користь!
Він посміхався, його ще дитяче обличчя у виблисках смолоскипів набувало страшного виразу. Бачив, що джури перевіряють зброю. Ніхто з них не одяг шолом чи обладунки, не узяв списи чи щити. Лише шаблі.
– Бийте у дзвін! – закричав Непийпиво. І дзвін на стіні ожив. Удар, другий, третій. Звук летів у височині, його було чутно далеко звідси. Джури ледь стримували коней, всі були напружені, готові до гонитви. Непийпиво чогось чекав, а потім крикнув: – Напрод!
Ворота з куреня відкрилися, і натовп джур зірвався з місця. Їх було кілька сотень, вони вискочили з фортеці і розлетілися у різні боки по дорогах. Я мчав разом з ними, не знав, куди і навіщо. Побачив, як джури вихопили шаблі, що стали тривожно виблискувати у світлі місяця.
Ми, кілька десятків джур, летіли дорогою, побачили попереду сарай рабів. Двері були відчинені, звідти ще хтось вибігав, якісь тіні кидалися врозтіч полем. Частина джур помчала далі, а частина розсипалася услід тіням. Легко наздоганяли їх і рубали шаблями. Крик, терпкий запах крові. Тіні, великі і малі, бігли, джури наздоганяли і рубали. Дорослих і дітей. Раби навіть не робили спроб спротиву. Просто бігли, намагалися втекти. Але як ти втечеш у полі від прудконогих коней джур? Помітив рух у кущах. Автоматично спрямував коня туди. Дуже хотів, щоб звідти вистрибнув раб, а краще два, щоб вони напали на мене, атакували, примусили захищатися! Але з кущів кинулися врозтіч дрібні тіні. Діти! Рабські діти! Вони тікали, коли назустріч їм кинувся джура. Хвацько та легко рубив тих діточок, наче косив траву. Потім стрибнув з коня, почав возитися з трупами. Я не розумів, що він робив, а потім побачив, що джура відрізав у вбитих праві вуха.
