Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗

XIX

Слідчий Фліт зробив два проколи кишеньковим ножиком у банці із згущеним молоком і перекинув її над великою чашкою з гарячим какао. Густе молоко, схоже на зубну пасту, товстим тягучим струменем полилося в чашку.

Фліт старанно розмішав какао, попробував його і, як видно, задоволений, вийняв зі столу бісквіти, загорнуті в целофановий папір.

Відкушуючи маленькі шматочки бісквіта, він повільно запивав їх гарячим какао, не звертаючи уваги на людину, яка сиділа напроти нього.

Фліт любив попоїсти. Він був гурманом і мав такі роки, коли їжа – для людей, подібних до нього, – є найвищою насолодою. Після обіду або вечері, він не був схильний ні до справ, ні до розмов.

Чоловік, який сидів навпроти слідчого, був до того худий, що нагадував скелет, обтягнутий шкірою.

Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

– Я не розумію, що примусило вас голодувати…

– Ви питаєте про це вже вдруге, – тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, – і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

– Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма – не одне і те ж.

– За що? За що? Дайте мені відповідь! – Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

– Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? – спитав наче випадково Фліт.

– Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

– Добре, ідіть. – І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:

– Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи – двадцяти восьми.

– Ви офіцер? – спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

– Так.

– Капітан?

– Так.

– Артилерист?

– Цілком вірно.

– Командували дивізіоном гвардійських мінометів?

– Командував.

– Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?

Тимошенко посміхнувся і сів.

Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.

– Добре, добре! – зробив нетерпеливий жест Фліт. – Це не так важливо… Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…

– Лора, пора!

– Що пора? – насторожився Фліт. – Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?

– Догадуюсь, – добродушно посміхнувся Тимошенко. – Ви хочете об'явити, що я вільний.

– Про це доведеться говорити, коли з'єднаємося з вашими військами і прибудуть ваші представники. Зараз ще рано… Я маю на увазі інше.

– А саме?

– Вам доведеться виїхати у Сполучені Штати.

– А для чого це? – спитав Тимошенко, і в його очах спалахнули іскорки гніву.

– Не гарячіться… Ви людина молода і ще не бачили світу. Я певний, що ви вперше потрапили за межі своєї країни, будучи військовополоненим.

– Правильно.

– Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому вам доведеться плисти. Ви не уявляєте собі всієї чарівності цієї подорожі.

– Уявимо…

– І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.

– Чудово.

– Ви зрозуміли мене?

– Зрозумів.

– Отже, згодні?

– Ні.

Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.

– Сказати «ні» ніколи не пізно, – знову почав слідчий. – Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.

– Віддаю перевагу першому.

– Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…

– Ех, ви! – Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.

За дверима стояв конвоїр.

Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.

Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.

На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.

Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона, не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.

Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.

– Падлюки! – всю ніч обурювався вразливий Андрій. – Як це можна допускати таке свавілля!

– Тихше, Андрію, – стримував його Алім. – Не псуй даремно нервів.

– Не можу… Завтра ж вчиню скандал!

Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.

На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

– Нехай він востаннє побачить сонце…

XX

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

– Яка трапилася помилка! – з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. – Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

– Не хочете розуміти? – Фліт жартівливо посварився пальцем. – Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. – Він подивився на ручний годинник: – У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.