Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
І хоча наклеп цей був брехнею від першої до останньої літери, зшитих між собою аршинними білими стібками, виправдатися Каті так і не вдалося, не зважаючи на те, що за всю історію їхніх стосунків Катерина не виканючувала у коханця ніяких підписів, канючити їх не збиралась і всі до одної «ночі зрад» проводила виключно з ним.
Він не повірив їй.
І не повірив у провину своєї малолітньої зірвиголови.
І, мабуть, саме це, а навіть не поріз, що спотворив її праве плече, вона так і не змогла йому пробачити.
Настроївши автовідповідач, Дображанська подзвонила з найближчого автомата на власний свіжокуплений номер і, заповнивши дзвінками всі «виклики без відповіді», пропищала з верескливим і капосним захватом:
– Це я! Все спрацювало! Твій лисий у дупі! Тільки не сунься до нього. Там менти. Я сама бачила! Доб’ємо потім. І мого тата теж! Як тоді його сучку чорну… Ха! Так їм усім і треба!
– Чорте, – покликала вона, повернувшись у машину. І, не оглядаючись, розпорядилася чітко й ясно: – Біла перука має злетіти з даху горища, через яке тікала Дарина. Так, щоб це побачив один із оперів…
– Буде виконано, Яшна Києвиче.
– Мобільний має відшукатися на горищі. Легенда така. Дві дурні соски вирішили підставити лисого товстуна. Чим він їм насолив, нехай додумують самі, таким багато не потрібно. Вони подзвонили з іншого номера й викликали таксі на адресу лисого. Потім поїхали і розгромили музей. Телефон вежі у нас із товстуном не збігається. Особливі прикмети – скасовуються. Якщо одна була в перуці, друга, скоріше за все, теж. Звичайно, ідіотська історія, але ж вони і є ідіотки!
– На те ваша воля, моя Яшна пані.
– Моя. Моя! – Катя раптом істерично заіржала, вдарившись лобом об кермо й видавши непристойний гудок. – Як тільки вони дізнаються, де працює її «сволота-тато», вони поховають цей висяк на віки віків. Він свою сволоту-дочку вже рік по кублах шукає. Нехай! Нехай тепер знає, кого виховав! Він мені ще не вірив! А якщо таксист згадає мене…
– О, моя Яшна пані, – завів улюблену платівку підлабузник Чорт, – коли ви дошягнете іштинної влади, вше це…
– А коли я досягну її?
Катя стрімко озирнулася.
– Ланіше, ніш ви думаєте, – похітливо сказав Чорт.
Прудкі ноги Дарини і справді повернулися дуже швидко. Руки стискували два великі пластикові пакети, а на її пухконосому та пухкогубому обличчі було виписане надзвичайне самовдоволення.
– Ну що, знайшла? – Чуб азартно шпурнула пакети на канапу.
Марійка Ковальова сиділа на підлозі круглої кімнати і пригальмовано поглядала на ключ у своїх руках – немов перед нею були так і не знайдена чаша Ґрааля, так і не винайдені філософський камінь, еліксир молодості, вічний двигун і загублена голова Володимира Великого, раптом разом знайдені нею в одній скрині.
– Знайшла, я запитую? – прикрикнула Чуб. – Що, цей?
– Я знайшла ключ від Андріївського узвозу, 13, – зачаровано мовила Ковальова, не відриваючи очей від дивного ключа.
– А хто там жив?
– Булгаков, – у вустах Марійки це прозвучало як «Господь Бог». – Живий Булгаков, уявляєш?! Невже можна побачити живого Булгакова?!
– А інші ключі? – невимовно обурилася Чуб. – Ми про що з тобою домовлялися? На біса нам Булгаков? Нам потрібний Прахов і Васнецов!
– Прахова немає, – відчужено сказала Марійка, – я всі брелоки проглянула. Є тільки Трьохсвятительська, 10, де жив Врубель.
– Який портрет Каті малював? – уточнила Дарина. – Гаразд, – змилувалася вона. – Врубель так Врубель! – Здається, афера захоплювала її сама по собі, безвідносно до її результату.
– Ні, – не то захоплено, не то благально сказала Марійка своєму ключу. – Це неможливо. Це було б занадто добре. Так не буває! Не вийде.
– А не вийде, так хоч приколемося! Ти краще подивися, що я знайшла! У музеї «Однієї вулиці» взяла! На нашому чортовому узвозі.
– На нашому Андріївському? – студентка нарешті відірвала погляд від ключа й недовірливо втупилася в Землепотрясну Дарину.
Марійку здивувало не стільки те, що Чуб уже благополучно присвоїла собі 750 метрів Андріївського узвозу, скільки вбивчий факт: служителі шанованого музею віддали дорогоцінні експонати сумнівній дівчині в платті з національного прапора!
– І тобі ось так їх дали?!
– Не так, а під заставу. Спасибі, Катя нам гроші залишила… Я сказала, що мені потрібне натуральне ретро для кліпу співачки Віки. – Чуб безцеремонно витрусила пакети.
– І тобі повірили? – не повірила Марійка.
– А чому ні? – стенула плечима Чуб. – Я ж раніше працювала в неї директором. Ми в цьому музеї їй фотосесію знімали.
– Директором? Ти ж сама співачка?
– І директор, і співачка, на всі руки я майстриня, – хвацько проспівала Дарина Чуб. – Ой, ким я тільки не працювала!
І у Віки, і журналісткою в газеті, і… Гаразд, краще тобі й не знати. Міряй, ну ж бо! – Вона урочисто струснула довгою сукнею з чорного злежаного шовку. – Це тобі, я в нього не влізу. А ось іще і черевички до нього. Прикольні, правда?
Марійка заціпеніло витріщилася на сукню й поворушила обімлілими губами.
– Але воно не підходить, – трагічно заявила вона.
– Це чому? – здивувалася Чуб.
– Воно без турнюра!
– Без чьо?
– Турнюр – це така велика дупа! – як могла, пояснила їй та. – Тканина збиралася в складки, і ззаду було підвищення. А цю сукню носили на початку століття.
– Але мені сказали: воно дореволюційне! – захистила своє придбання Чуб.
– А що, до революції мода, по-твоєму, жодного разу не мінялась? – розлютилася майбутня історичка. – І туфлі в 1880-му носили інші – не з круглими носами, а з витягнутими!
– А у мене ще ось що є, – занервувалася Дарина.
Вона догідливо розгорнула нову ганчірку, і перед Марійкою з’явився чорний балахон.
– Костюм черниці. І до нього ще шапочка! – похвалилася Землепотрясна. – Чи черниці теж за модою стежили?
– Черниці не стежили, – спохмурніла Марійка ще більше. – Тільки як черниця до художника прийде? Я все продумала! Я думала, що одна з нас прийде замовляти свій портрет, а друга принесе капелюшкову картонку від модистки. Картонка ж є… А Васнецов жив у Києві з дружиною, вона могла замовити капелюшок.
– Черниця з капелюшковою картонкою здається мені непереконливою! – занепокоїлася Дарина.
– Багата замовниця без турнюра – теж! – відрізала Марійка. – А тим більше без капелюшка. Без капелюшків тоді ходили тільки повії!
– Є шалик, – виправдалася добувачка, вивуджуючи з пакета чорну шаль із нитяних мережив. – Він із твоєю сукнею на манекені висів… І взагалі, – розсердилася вона, – іншого жіночого одягу в музеї однаково не було! Тільки попівські ряси та чоловічі костюми. Врешті-решт, можемо нікуди й не йти. Не дуже треба!
– Гаразд…
Марійка гордовито надула щоки. Демонстративно витягнувши шнурок із кросівки, повісила на нього священний ключ від булгаковського будинку, а шнур – на шию. Потім відійшла від Дарини на два кроки і, похмуро оглянувши землепотрясну подругу з голови до п’ят, прорекла з незаперечним професорським виглядом:
– Затям! А краще – запиши. Не говори «хріново» – говори «кепсько». Не говори «прикол» – говори «пасаж». Не говори «типу» – говори «ніби», «на кшталт» або «чисто як у нього». І ні в якому разі не говори «вау» і «землепотрясно» – тільки «Господи, прости нас грішних!».
– А якщо «вау» в хорошому сенсі? – серйозно уточнила Чуб.
– Тоді: «Господи, спасибі тобі!»
– О’кей.
– Не «о’кей», а «цілком з вами згодна».
– Ясно, – нетерпляче закивала згодна. – А в проміжках що говорити?
– Скажи Віктору Михайловичу Васнецову, – почала придумувати на ходу студентка історичного, що ти з жіночого Флорівського монастиря на Подолі.
– Черниця?
– Ні, краще послушниця.
– А яка різниця?
– Черниця вже прийняла постриг, – терпляче роз’яснила їй Ковальова. – А послушниця може піти в будь-який час… Скажи, що в тебе змалечку дар до малювання, і твоя заповітна мрія – стіни в Божому храмі розписувати. Але мати-настоятелька тебе на цю справу не благословляє і такого послушенства не дає. Вважає, що це гординя і не жіноча справа. Ось ти і хочеш монастир покинути, і прийшла благати його, щоб він порекомендував тебе в рисувальну школу Миколи Мурашка.
