Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
— Гей, ви, — у відчаї промовила Ліра, — ви ж нападали на мене раніше, коли я намагалася щось вам розповісти! То що зупиняє вас зараз? Ну ж бо, роздеріть мене своїми пазурами та зробіть із мене ще одного духа!
— Це лише дрібна частина з того, що ми зробимо, — сказала гарпія, котра сиділа всередині — та сама, без імені. — Слухай сюди. Тисячі років тому, коли сюди прийшли перші духи, Господь наділив нас можливістю бачити в кожному найгірше, і з тих часів ми годувалися цим найгіршим, доки наша кров і наші серця не просочилася ним до останньої краплі. Але нам більше нічим було годуватися — це було все, що ми мали. А тепер ми дізналися, що ви плануєте прорізати шлях до верхнього світу та випустити в повітря мільйони духів…
Тут різкий голос гарпії потонув у шепоті — це кожен дух, що почув це, закричав із радості та надії. Однак усі гарпії разом заверещали та забили крилами, і невдовзі знову запанувала тиша.
— Так, — промовила перша гарпія, — ви збиралися вивести їх звідси! А що робити нам? Я скажу вам: відтепер усе зміниться. Ми калічитимемо, мучитимемо та роздиратимемо на частини кожного нового духа, що приходитиме сюди, і залишатимемо його збожеволілим від страху, розкаяння та ненависті до самого себе. Наразі це пустеля, проте ми перетворимо її на пекло!
Кожна гарпія заволала та засвистіла, і чимало їх злетіло з гілок і кинулося на духів, змусивши їх у страху кинутися врозсип. Ліра смикнула Віла за руку та промовила:
— Вони тікають, і ми нічого не зможемо зробити: вони ненавидять нас, вважаючи, що ми їх зрадили! Ми зробили їхнє становище гіршим, а не кращим!
— Спокій! — сказав Тіаліс. — Не впадай у відчай. Поклич їх та зроби так, аби вони повернулися та вислухали нас.
Тож Віл вигукнув:
— Поверніться! Усі ви, поверніться та послухайте нас!
Гарпії одна за одною почали розвертатися та повертатися на дерево. Услід наблизилися й духи, і тепер вони стояли, боязко дивлячись на жінок-птиць, обличчя котрих не провіщали їм нічого путнього. Шевальє залишив свою бабку леді Салмакії та заліз на камінь — так, аби його маленьку фігурку в зеленому одязі було видно всім.
— Гарпії, — промовив він, — натомість ми можемо запропонувати вам дещо краще. Я хотів би, щоб ви правдиве і відповіли на моє питання, а потім послухали, що я вам скажу, та ухвалили рішення. Коли Ліра звернулася до вас за муром, ви напали на неї. Чому?
— Тому що вона брехала! — як одна заволали гарпії. — Сама брехня й вигадки!
— Але тільки-но ви всі уважно її слухали, навіть не поворухнувшись. Дозвольте мені ще раз спитати вас: чому?
— Тому що це була правда, — відповіла гарпія без імені. — Тому що правда поживна, ми можемо нею годуватися. Тому що ми нічого не могли з собою вдіяти. Тому що ми й гадки не мали, що може існувати не лише порок, а й дещо інше. Тому що з цих слів ми дізналися про світ сонця, вітру й дощу. Тому що це правда.
— Тоді пропоную укласти угоду, — сказав Тіаліс. — Замість того, щоб шукати в духах, котрі приходять сюди, порок, жорстокість і жадібність, відтепер ви отримаєте право вимагати від кожного духа, щоб він розповів вам історію свого життя, повідомив про те, що бачив та чув, чого торкався, що любив і знав у верхньому світі. Така історія є в кожного з духів, і кожен із них може повідомити вам про світ щось правдиве. Ви матимете право слухати їх, а вони — обов'язок розповідати все це вам.
Ліра захоплено подумала: «Якими ж міцними мають бути нерви галівесп'янина!» Як він наважувався розмовляти з цими створіннями в такому тоні, наче в нього є влада надавати їм права? Кожна з гарпій могла б за мить розтрощити його одним змахом лапи або підняти високо над землею та кинути об землю так, щоб від нього залишилося тільки мокре місце. Але він стояв тут, гордовитий і безстрашний, та пропонував їм угоду! А вони вислухали його та почали тихо обговорювати його слова між собою.
Усі духи застигли в очікуванні.
За хвилину гарпія без імені повернула голову до подорожан і промовила:
— Цього замало! Нам потрібне дещо більше. Раніше ми виконували завдання Господа, мали посаду та обов'язки. Ми ретельно виконували його накази, й за це нас шанували. Так, нас ненавиділи й боялися, але й шанували. Що станеться з нашими почестями? Чому духи взагалі звертатимуть на нас увагу, коли вони можуть просто повернутися до верхнього світу? У нас своя гордість, і ми не бажаємо її втратити. Нам потрібне почесне місце роботи! Нам потрібні обов'язки й завдання, котрі б ми могли виконувати, котрі дадуть нам повагу, на яку ми заслуговуємо!
Сидячи на гілках, гарпії переступали з лапи на лапу, підіймали крила й щось бурмотіли. Але тут поруч із Тіалісом опинилася леді Салмакія та голосно заговорила:
— Ви маєте рацію, в кожного повинно бути важливе завдання, що дає йому пошану та наповнює його гордістю. Існує одне завдання, котре можете виконати лише ви — як вартові та охоронці цього місця. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб супроводжувати духів від того місця, в якому вони з'являються у світі мертвих, до виходу у світ живих. В обмін вони розповідатимуть вам історії свого життя. Гадаю, це чесна та справедлива плата за те, що ви будете їхніми провідниками. Як ви вважаєте?
Гарпія без імені подивилася на своїх сестер, і ті кивнули. Гарпія промовила:
— І в нас буде право відмовлятися проводити їх, якщо вони брехатимуть або щось приховуватимуть, або коли їм нічого буде нам сказати. Якщо вони живуть у верхньому світі, то просто повинні бачити, торкатися та чути, любити та вчитися. Ми робитимемо виняток для немовлят, у яких не було часу чогось навчитися, проте в усіх інших випадках, якщо духи нічого не приноситимуть нам, ми не супроводжуватимемо їх.
— Це буде справедливо, — відповіла Салмакія, і з нею погодилися всі інші.
Отже, було укладено угоду. В обмін на історію, котру розповіла Ліра, гарпії запропонувати перенести подорожан та їхній ніж до того місця у світі мертвих, де він лежав дуже близько до верхнього світу. Шлях туди був вельми довгим і вів через численні тунелі й печери, однак гарпії пообіцяли чесно виконати своє завдання й дозволили всім духам також піти вслід.
Але коли вони вже збиралися вирушити, загальну увагу привернув дух худорлявого чоловіка зі схвильованим обличчям. Чоловік так голосно, як тільки міг, промовив:
— А що з нами буде? Облишивши світ мертвих, чи станемо ми знову живими? Чи зникнемо, як зникли наші деймони? Брати й сестри, нам не слід іти за дитиною, не дізнавшись спочатку, що з нами станеться!
Інші підхопили:
— Так, розкажіть нам, куди ми йдемо! Чого нам очікувати? Ми не підемо, доки не дізнаємося, що з нами буде!
Ліра у відчаї повернулася до Віла, але той спокійно запропонував:
— Скажи їм правду. Спитай алетіометр та перекажи духам те, що дізнаєшся.
— Гаразд, — погодилася дівчинка.
Вона дістала золотий інструмент та налаштувалася на спілкування з ним. Відповідь надійшла миттєво, і Ліра відклала алетіометр та скочила на ноги.
— Слухайте, що станеться, — сказала вона, — і не сумнівайтеся, це абсолютна правда. Коли ви вийдете звідси, всі частинки, із яких ви складаєтесь, роз'єднаються й розлетяться, тобто з вами станеться те саме, що сталося з вашими деймонами. Якщо ви бачили, як умирають люди, то знаєте, як це відбувається. Проте ваші деймони не зникли безслідно: навпаки, вони стали частиною всього світу. Ті атоми, з яких вони складалися, стали повітрям, вітром, деревами, землею та живими істотами. Вони ніколи не зникнуть безслідно — вони завжди залишатимуться частиною всього. І саме це станеться з вами, присягаюся вам своєю честю. Ви розлетитеся на частинки, це так, однак ви також станете частинкою всього живого.
Запанувала глибока тиша. Ті, хто колись бачив, як розчиняються у повітрі деймони, намагалися це згадати, інші уявляли це собі, і всі мовчали. Зрештою вперед вийшла одна молода жінка, що багато століть тому померла мученицькою смертю. Вона озирнулася та промовила:
— Коли ми були живими, нам казали, що після смерті ми потрапимо до раю. Ми також чули, що рай — це місце довічної радості, блаженства та благодаті й що ми до кінця вічності перебуватимемо у компанії святих та ангелів, славлячи Всемогутнього. Саме так нам казали, і саме з цієї причини дехто з нас віддав своє життя, а інші цілі роки проводили в молитвах, відкидаючи всі радості життя, що вирувало довкола нас. Але ми не внали, що країна мертвих — це аж ніяк не місце, де винагород-Ясують за праведне чи карають за неправедне життя. Це місце, де немає нічого. Сюди потрапляють і хороші, й погані люди, і всі ми незліченні роки томимося в мороці, відчуваючи, як поступово зникає хоч яка надія на свободу, радість або навіть Мирний спокійний сон. Однак тепер, коли сюди прийшла ця дівчинка та пропонує нам вихід, я піду за нею. Друзі, навіть якщо це означає забуття, я прийму його, тому що це буде не Порожнеча, а нове життя в тисячах билинок і мільйонах листків, у краплинах дощу, що падають на землю, у виблискуючій на Місяці росі та в подиху вітерцю під зорями. Ми зникнемо, але Завжди житимемо у фізичному світі, котрий завше був і буде нашим справжнім домом. Тож я закликаю вас піти слідом за дівчинкою та поринути у вічне небо!
