Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Генерал як стій притулив, куди трапилося, тарілочку з закускою, що була йому в руках, швиденько обтер губи та вуса серветкою та й радісно обійняв професора. Вони тричі перецілувалися. В генерала сльози на очах закрутилися. Гості поглядали на цю сцену.
— Блудний син!.. — пояснив генерал Шмідт своїм сусідам. — Був одбивсь од батьківського дому — та й повернувся... І мені аж здається, що оцей наш обід — не на честь жінчиних іменин, а на честь блудного сина, що знов завітав під рідну стріху... Панове! Тост за професорове здоров’я!
Одягні гості оточили Лаговського. А на ньому був старенький, поношений піджачок, бо Костянтин з Аполлоном не дали йому часу навіть роздумуватись, не то щоб передя-гатися, як були везли його.
Лаговському стало соромно. Він несвідомо затулив обличчя обома долоньми...
— Та я не вартий того! — проказав він... Далі, щоб замаскувати своє заклопотання, він жартівливо вимовив:
— От добре каже Кузьма Прутков: «Почутлива людина на льодову висульку скидається. Пригрій її — розтане!»
Всі засміялися. Лаговському через той жарт пощастило одвернути од себе вселюдну увагу. Пішло знов закусювання, запивання... далі посідали обідати...
Подано іменинний традиційний пиріг...
Професорові дуже було хотілося притулитися за тим столом, де порозміщалися всі три молоді Шмідти, гувернантка та близькіші до Шмідтів люди. Тільки ж генеральша потягла його до того столу, де сиділа, на покуті, мовляв, вона сама — іменинниця — та «почесніші гості».
Він скорився й усадовивсь там, де йому було вказано. На його втіху, пані Шмідтова не посадила коло нього жодних дам, що їх він мав би розважати, ба навпаки, — примостила його, мов капризну даму, серед двох чоловіків, які, на її думку, могли б бути для нього цікаві.
Тільки ж нема де правди діти, сусіди тії були для нього мало інтересні, і він менше говорив з ними, ніж мовчки приглядавсь до них.
Бо ліворуч од професора сидів якийсь старий і глухий «почесний опікун» з відомства імператриці Марії — трохи чи не тайний совітник. Він скількись разів був запитав Лаговського, чи грає він у карти; кожного разу чув він відповідь: «ба ні, не граю», — тоді висловляв свій щирий жаль, та за п’ять хвилин забував оту професорову відмову й знов питавсь про те саме. Праворуч посадовлено було добродушного директора одного музею з дуже добрим російським аристократичним прізвищем. Лаговському здавна він був по знаку, як надто наївна людина, як тема для всяких анекдот: оповідали, що якось за вечірнім чаєм сказано було йому: «Сьогодні в нас святого Дем’яна», — то він аж сполошивсь і поспішно заявив: «Ой-ой-ой! Треба неодмінно поїхати зараз до Петра Андрійовича Дем’янова, щоб поздоровити його з іменинами!» Напросто Лаговського містився за столом грецький консул з прекрасною широкою чорною бородою й хитрими очима. Цей силувався бути для всіх любим, милим, увічливим і сіяв компліменти на всі боки, дамам особливо, хоч би вони сиділи й далеченько од нього. Консул отой сказав скількись гарних слів і на адресу Лаговського, кинув до нього пару турецьких фразок і, як почув од Лаговського так само дві-три фразки по-татарськи, сказані неохочим, кислим тоном, то розіллявся похвалами його «чудовій вимові» та й навмисне вихваляв його дуже голосно, щоб і інші чули. Та найбільшим дрібним бісиком розсипався й упадав той грек-дипломат перед старою Корзовою, що сиділа поруч нього, пишно вбрана, із свіжо пофарбованим рудим волоссям, з підмальованим обличчям. До Корзової надто часто вдавалася з усякими ввічливостями й сама господиня дому; та й, безперечно, Корзова за тим столом була осередком спільної уваги.
Лаговський знав досі про Корзову тільки те, що ця розпусна баба любить держати коло себе молодих альфонсів і що вона — мати бассарабського віце-губернатора. Незабаром виявилося, що з неї ще вища птиця.
— Скажіть, пйофесойе, — манірно спиталася ота руда баба. — Вам, мабуть, дуже цікаво було поглянути в недільній газеті на свій пойтйет? Де ж таки! Побачити своє власне обличчя!
— Я своє обличчя бачу щоранку в дзеркалі, як зачісуюся, — спокійним, рівним, ніби зовсім не насмішкуватим то-
ном сказав Лаговський. — Бачу щодня і не додивляюся в ньому нічогісінько цікавого для себе.
— Господи! Ви мене не зйозуміли!.. — сюсюкала Корзо-ва. — Я хотіла була сказати, що й усі читачі так само повинні були бачити в газеті ваш пойтйет і читати надйуковане ваше ім’я... Та от й я сама дуже люблю, коли в газетах було згадується ім’я мого сина Олекси.
— Одтепер теє ім’я, Олекси Миколайовича, траплятиметься по газетах іще частіш, — пояснила Лаговському генеральша Шмідтова, що здалеченька дочула мову Корзової. — Олексу Миколайовича вчора викликано до Петербурга — на посаду товариша міністра внутрішніх справ або ще, може, й самого-таки міністра!..
Професорові одразу стало ясно, чого і генеральша, і грецький консул, й усі інші сусіди так надскокують коло Корзової. Він поглянув на генеральшу — і несвідомо відчув душею, що за оцей рік у його душі одбулася якась зміна. Торік отаке все надскокування й підлабузнювання до розпусної матері відомого бюрократа, безпринципового обрусителя та громадянського гнобителя, було б нелюбо вразило душу Лаговського, і, може б, викликало в ній цілу трагедію. А тепер він поставивсь до цього зовсім байдужно: все це здалося йому якимсь дріб’язком, не вартим уваги. Він почував, що, безперечно, він дуже любить генеральшу Шмідтову, та вже не ідеалізує її, а бере її, яка вона є, і без усяких душевних роздвоєнь вибачає їй усі її слабкі струни. Та вибачає він усенькі людські слабкості ще й усім тим дідам-сановникам, що сидять навкруги за столом; ба навіть вибачає й самій Корзовій її розпусту: що ж, коли господь таку їй натуру сотворив!
Ба ні! Таки навіть не «вибачає» і не «прощає», а попросту мало тим цікавиться... не спиня на тім своєї уваги...
Одіткнули шампанське. Поналивали всім у бокали.
Хтось сказав довгого тоста на честь іменинниці. Всі повставали із своїх місць, повиходили з-за столу та й потяглися цілою юрбою цокатися бокалами з хазяйкою господи. Під-' вівсь і Андрій Іванович, підійшов до неї, щиро поцілував їй руку, а вона йому чоло та й повернувся на своє місце за стіл.
Навдивовижу йому стільця його за столом уже не було. Не було й тарілки й прибора. Він стояв ні в сих ні в тих. Коли це хтось іззаду поклав йому руки на плечі. Це був Костянтин:
— Я серед цієї метушні забрав і вашого стільця, і тарілку, й серветку та й переніс до нашого, «молодшого» столу... он туди оддалік... Трошки ми там потіснилися — і місце для вашого стільця знайшлося.
Професор охоче пішов за Костянтином. Його примостили за тим столом посеред Костянтина та Аполлона. Напроти його сидів Володимир та стара гувернантка Fraulein Ег-nestine. Коло неї — якийсь невідомий для Лаговського молодик, польського типу, чорнявенький з закрученими вусе-нятами, фатуватий. А котрі ще іначі особи сиділи тут само трохи далі за тим «молодшим» столом, то на них можна було вже навіть і не вважати, бо за сильним людським гудінням, що заповнило залу, однаково їх несила було б чути, не було б спромоги і вдаватися до них.
Професор найпередше кивнув привітно головою до Володимира. Тому все ще було ніяково, і він, щоб не збільшувати ніяковості, спитався:
— Ну, що цікавого почули ви за тим столом, там у «дорослих»?
Прихильно осміхаючись до Володимира, Лаговський розказав йому ходячу анекдоту про музейського директора, що іменини Петра Андрійовича Дем’янова шукає в календарі на день пресвятого Даміана. Володимир щиро розсміявся і був надзвичайно вдячний Лаговському, що той сам допомагає йому поновити добрі відносини. Далі Костянтин з Аполлоном забалакали до Лаговського про німецьку оперу з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер. їм обом, Костянтинові з братом, сильно хотілося ще наперед записатися до абонемента та бажалося, щоб і Лаговський записався. Він дуже радо згодивсь і прохав, щоб усі три їхні квитки були в театрі поруч. їхню жваву балачку перебила німкеня-гувернантка:
