ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків — вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливе. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав: досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити: сидіти тут, чи згоряти в соромі перед очима полковника?
Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв"Запорожці у неволі". Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача… Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо на той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув, — мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся, — Іван Сулима. А далі заспівав"Жалувався лиман морю","Пісню про Нечая","Зажурилась Україна", аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав"Да ніхто сього не знав". Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:
Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.
І я про це виспівував у цюпі. Прорвалася гребля моєї душі, я повстав проти світу, в такий спосіб виказував свої кривди всім і Полуботкові також. За віщо йому — не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпі при його канцелярії і мене приволокли сюди його козаки. Я втомився від голодних блукань, від голодної волі, але в моїй душі народилася і якась гординя — самогординя зневаженої людини.
Не знаю, чи Полуботкові доповіли про моє виспівування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до світлиці. Полковник сидів за столом і щось писав. У синьому жупані з шовковим шнуром, китаєвому поясі з китицею, як завше, охайний, защіпнутий на всі гаплики, на всі ґудзики, з обличчям, з якого не можна було нічого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а він мовби не помічав мене. Врешті підвів голову:
— Чого це ти розспівався? — запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня. — Де вхопив таку пісню?
— Один кобзар у Козельці співав…
— Дурна пісня. Не писав я ніколи нічого воронізькому секретареві… Не співай її більше. Співай про козаків, про Нечая, про Сагайдачного… Про Вдовиченка співай.
Я мовчав. Полковник підвівся, тепер його голову й плечі обливали потоки світла, які лилися у двоє венеційських вікон з лівого боку. Навіть те світло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камінне — суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто–небудь вельми розвеселив. На стіні за спиною Полуботка висіли дві ікони — Ісуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стіні праворуч дві картини — "Тайна вечеря"і"Плач невольників".
— Ну що, находився, нагулявся? — мовив полковник. — Скуштував Милорадовичевого хліба?
— Звідки знаєте, де я був? — подивував.
— Знаю. Спочатку ти був згубився… Ну та… Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось діла. Підеш до канцелярії…
Він не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все.
— Твої права на вітцівщину…
— Не хочу… — вихопився.
— Прав не хочеш? Чи суду?
— І того, й того.
— Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати… Тестамент твого батька не зовсім опертий на право. Його можна захитати. Батько підписав його при одруженні, так зажадала Варка, твоя мачуха. Інакше, сказала, не вийде заміж. У тестаменті написано, що маєтності на дітей, які будуть. Тоді їх ще не було. Й немає ніде такого, ні в яких статутах, ні в яких законах…
— Не треба мені нічого…
— Це зараз. А замаєш власні діти…
— Я вже не женюся.
— Сього ніхто не знає. Ну та гаразд… Ще матимемо час… Твоє ліжко стоїть, де й стояло…
— Я хотів би жити в курені. Полуботок ледь нахмурив брови.
— Що ж, живи. Звідти ближче до канцелярії. Але моєї хати не перележиш і не пересидиш… — І раптом, вперше, з зітханням: — Ой, Іване, Іване. Який же ти схожий на матір. Неземна вона була… І в тебе вклала чимало своєї ніжності. А ти — козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такі настали. Либонь, находився, надивився. Сідай, розказуй, що бачив, що чув.
Ми гомоніли до самого вечора. А коли Полуботок підвівся, то мовив:
— Чимало ти побачив… І розуму трохи набрався. Одначе… Дивися на світ не з піднебесся, а з землі. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всім разом.
— Чому всім разом? — не зрозумів я.
— Побачиш, — загадково й похмуро кинув полковник і для чогось підняв та знову поставив важкий, мідний, у вигляді гармати каламар. І раптом: — Діяння римські знаєш? А які великі діяння вершилися в нашому краї?
— Ну, які… Мономахи… Бориса та Гліба.
— Вчився ти в колегії Петра Могили… Коли він помер? Я знизав плечима.
— Помер він року Божого тисяча шістсот сорок сьомого від різдва Христового. Через рік вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Іване: треба знати діяння антецесорів наших. Добрі й лихі. Всі. І з них черпати мудрість собі. Я дам тобі одну кроничку, почитаєш. Поміркуєш.
Він ще раз зупинив мене, вже аж біля порога.
— І все?таки… Чого нацькував городнян на сотника?
— Бо він побив отця Єлисея…
— Хм… Вигадав хитро…
…Я намагався міркувати. З недавнього часу мені почало здаватися, що облаштований Богом світ хтось переінакшує по–своєму, та ще й не в злагоді з Божими заповідями. Побіля великих лиходіїв крутяться себелюбці, здирники, негідники, часом у ошатній одежі, під захистом закону. В Святому письмі сказано, що Бог — у кожній людині… Отже він і в Кіцешу–волошину, і в Милорадовичу?..
Немає в світі правди, немає добра, не рівні між собою не тільки окремі люди, а й цілі народи. Ось і ми: одежа в нас своя, пісні і звичаї свої, поважаємо доброчинність, закони антецесорів наших поважаємо (хоч і не вельми їх знаємо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужі закони та чужі порядки. Ми тут, на рідній землі, покликали на поміч сусіднє плем'я, а воно, замість помочі, хоче підігнути нас під себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже і в ньому Бог? Мало б бути так, адже він помазаник Божий. Але хіба Бог може проливати кривавицю? Помислив так і злякався, а думки й далі стриміли в голові, неначе розпечені цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала мені підпорою. Є розумні люди, які пишуть книжки, і в тих книжках ганьблять нечестиві діяння кривавих можновладців.
Мандруючи в думках далі за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро — потурмак і Божого в ньому немає нічого. Й намагався відгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив і чого він завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славі, а на душі — кайдани. Чую брязкіт, здогадуюся про них. Одначе в який бік течуть ті думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не має мене обходити. Маю власні болі, власні незлагоди.
