Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Довше залишатися тут мені немає сенсу. Пора вирушати.
— Ви повернетеся в місто?
— Ні. Спочатку я заїду в Комбе-Магну. У мене там справи, а днів через два повернуся до Лондона. Прощавайте ж!
Він простягнув їй руку, і не подати йому своєї Елінор не могла, а він потиснув її з глибоким почуттям.
— Ви і справді думаєте про мене вже не так погано, як раніше? — запитав він, спираючись об камін, немов забувши, що зібрався їхати.
Елінор запевнила його, що змінила думку про нього, що вона прощає його, жаліє, бажає йому всіляких благ і навіть рада почути, що він щасливий, додавши кілька обережних порад про те, як йому слід би було поводитися. Відповідь його була не надто оптимістичною.
— Щодо цього, — сказав він, — то мені доведеться виживати у світському товаристві, як зумію. Про сімейне щастя мови бути не може. Якщо, проте, мені буде дозволено думати, що ви і ваші близькі почуваєте доброзичливий інтерес до моєї долі, це може привести до… це може примусити мене остерігатися… В усякому разі, мені буде заради чого жити. Маріанна, звичайно, втрачена для мене назавжди. Навіть якби щасливий випадок повернув мені свободу…
Елінор з докором урвала його.
— Ну, що ж, — вимовив він, — ще раз прощавайте. Тепер я поїду і житиму в страху перед однією подією.
— Якою ж?
— Шлюбом вашої сестри.
— Марно. Більш недосяжною, ніж тепер, вона для вас бути не може!
— Але ж вона буде належати комусь іншому! І якщо цим іншим виявиться той, кому найменше… Але не стану позбуватися вашої жалісливої доброзичливості до мене, показавши, що там, де я винен найбільше, я здатен пробачати найменше. Так прощавайте ж, і благослови вас Боже!
З цими словами він майже вибіг з кімнати.
РОЗДІЛ 45
Елінор після того, як він її залишив, і навіть після того, як стукіт коліс його карети завмер вдалині, все ще настільки була переповнена думками, хоча і суперечливими, але однаково сумними, що й забула про сестру.
Віллоубі, той, кого всього півгодини тому вона зневажала з відразою, як наймерзотнішого з людей, Віллоубі, всупереч усім своїм вадам, викликав співчуття, бо ці вади прирекли його на страждання, які тепер, коли він був назавжди відторгнутий від їхньої родини, змушували її думати про нього з ніжністю, з жалем, спричиненими скоріше (як вона незабаром визнала) тим, чого хотів він сам, ніж тим, чого він заслуговував. Вона відчувала, що його вплив на її душу посилювався причинами, які холодний розум залишив би без уваги — його на рідкість привабливим виглядом, його жвавою безпосередністю, що обеззброювала — всім тим, що зовсім не було його заслугою, і, нарешті, як і раніше, палкою любов’ю до Маріанни, тепер зовсім недозволенною. Але вона продовжувала відчувати це ще дуже, дуже довго, перш ніж вплив його нарешті ослабів.
Коли Елінор нарешті піднялася до сестри, яка ні про що не здогадувалася, Маріанна саме прокинулася, збадьорена довгим спокійним сном навіть більше, ніж вони сподівалися. Серце Елінор переповнилося. Минуле, теперішнє, майбутнє, розмова з Віллоубі, упевненість в одужанні Маріанни, близьке побачення з матір’ю — усе це викликало її хвилювання, що розвіяло всю втому, і вона боялася тільки, що мимоволі видасть його сестрі. Втім, їй недовго довелося зазнавати цього страху: не минуло й півгодини після прощання з Віллоубі, як вона знову спустилася вниз, зачувши шум іншого екіпажа. Поспішаючи позбавити матір від зайвої миті болісного страху, Елінор побігла в передпокій, щоб зустріти і обійняти її ще на порозі.
Місіс Дешвуд, чия безмірна тривога встигла в останні години шляху переконати її, що Маріанни вже немає на світі, не знайшла в собі сили довідатися про неї або навіть привітатися з Елінор, але та, не чекаючи ні слів привітання, ні запитань, негайно повідомила радісну звістку, і місіс Дешвуд із звичайною своєю чутливістю була знесилена щастям навіть ще більше, ніж хвилину тому — горем. Елінор з полковником провели її до вітальні, підтримуючи під руки, і там, проливаючи сльози радості, все ще не здобувшись на слово, вона знов і знов обіймала Елінор, а в проміжках вдячно потискувала руку свого дорогого друга, кидаючи на нього погляд, який говорив і про її вдячність, і про переконання, що він розділяє з нею все щастя цієї миті. Але розділяв він це щастя в мовчанні навіть ще більш глибокому, ніж її власне.
Тільки-но місіс Дешвуд трохи оговталася, як побажала негайно піднятися до Маріанни, і через дві хвилини вже пестила свою улюблену дочку, що стала їй ще дорожчою після довгої розлуки, тяжкого горя і небезпеки, що ледве минула. Радість, з якою Елінор спостерігала їхню зустріч, стримувалася тільки страхом, що Маріанна тепер довго не зможе заснути. Проте, коли справа торкалася життя її дітей, місіс Дешвуд уміла бути стриманою і обачною, і Маріанна, заспокоївшись, що мати з нею, і дуже слабка, щоб розмовляти, охоче підкорилася умовлянням своїх доглядальниць зберігати мовчання і постаратися заснути.
Звісно, місіс Дешвуд захотіла чергувати біля її ліжка до ранку, і Елінор, підкоряючись наполяганням матері, пішла до себе в спальню перепочити. Проте нервове збудження довго заважало їй стулити очі, незважаючи на попередню безсонну ніч і тривалі години нестерпної тривоги. Віллоубі, «бідолашний Віллоубі», як вона тепер дозволила собі його називати, не йшов у неї з думки. Ні, вона нізащо у світі не відмовилася б вислухати його виправдання, і тепер то звинувачувала, то вибачала себе за те, що так суворо судила про нього раніше. Але дана йому обіцянка розповісти про його визнання сестрі її пригнічувала. Їй страшно було її виконати, страшно було того враження, що його розповідь могла справити на Маріанну, вона боялася, що після такого пояснення та вже ніколи не буде щасливою з іншим, і навіть на мить побажала, щоб Віллоубі овдовів. Але негайно пригадала полковника Брендона, поставила собі в докір, усім серцем відчувши, що своїми стражданнями і вірністю він багато більше, ніж його суперник, заслужив у нагороду руку її сестри, і щиро побажала місіс Віллоубі чого завгодно, окрім смерті.
Звістка, з якою з’явився до Бартона полковник Брендон, вразила місіс Дешвуд менше, ніж можна було чекати, бо тривога її давно вже стала нестерпною, і, побоюючись за Маріанну, вона, не чекаючи нових листів, приготувалася одна вирушити до Клівленда в день його приїзду і вже настільки зібралася в дорогу, що йому довелося лише почекати, щоб місіс Кері заїхала забрати Маргарет, яку мати не схотіла взяти з собою туди, де їй загрожувала небезпека заразитися.
Маріанна видужувала з кожним днем, і веселість місіс Дешвуд, її сяюче обличчя доводили, що вона і справді, як їй не набридало повторювати, є однією з найщасливіших жінок у світі. Вислухавши ці запевнення, бачачи блаженний погляд матері, Елінор інколи питала себе, чи не зовсім та забула Едварда. Проте місіс Дешвуд, довіряючи спокою, з яким Елінор написала їй про свої власні втрачені надії, зараз бажала думати лише про те, що лише збільшувало її щастя. Маріанна благополучно видужувала від хвороби, небезпеці якої, як тепер починала думати місіс Дешвуд, немало сприяла вона сама, заохочуючи нещасливий інтерес до Віллоубі; але її радість мала і ще одне джерело, про яке Елінор не здогадувалася. Втім, непосвяченою вона залишалася лише до тієї хвилини, поки їм з матір’ю не трапилася нагода поговорити віч-на-віч. І ось що вона почула:
— Нарешті ми самі! Елінор, люба, тобі ще невідома вся глибина мого щастя. Полковник Брендон любить Маріанну! Я дізналася про це з його власних вуст.
Елінор, і задоволена, і засмучена, здивована і не здивована, продовжувала мовчки слухати.
— Ти ніколи не була на мене схожа, мила Елінор, а то твоя стриманість у таку хвилину мене здивувала б. Якби мені спало на думку побажати найбільшого блага для нас, то я, ні хвилини не замислюючись, сказала б: «Хочу, щоб полковник Брендон став чоловіком однієї з моїх дочок!» Але я переконана, що з вас двох Маріанна буде з ним більше щаслива.
