Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗

— Так.

— Яка вона? На кого схожа… була?

— Маленький білявенький хлопчик. Чи можна побачити, на кого схожий новонароджений?

— Як його звали?

— Іванком.

— Вона його з’їла?

— Не знаю, — відповіла Варя і розповіла, як все було.

— Так ти йдеш з нами? — спитала сестра.

Варя знову згадала збожеволілу Марічку і причинну Уляниду.

— Іду, — відповіла.

— Тоді завтра після обіду будемо чекати на тебе. Намагайся виспатися, трохи відпочити, бо дорога буде нелегка.

— Може, скажеш, куди і чому ми підемо?

— Тоді дізнаєшся, — сказала Ольга і звернула на свою вулицю.

Розділ 76

Варя ледве встигала за жінками. Ольга з Одаркою йшли попереду, за ними пленталася Варя, тягнучи за собою санчата з дитиною. За пазухою вона тримала пляшку з молоком, у кишені з їжі був лише окраєць хліба. Вже й місяць висів над головами, а вони все кудись йшли. Невідомість лякала Варю, вона почала себе клясти за те, що так легко пристала на пропозицію жінок. Як можна бути такою легковірною? Погодитися іти, не знаючи куди і навіщо, — то є справжнє божевілля. Коли Варя це зрозуміла, повертатися додому було вже пізно. Йти самій вночі лісом? Дуже небезпечно. Йти у невідомість — безглуздо. Якби можна було десь заночувати, вона би погодилася. Поселень на їхньому шляху не траплялося. Навіть якби були, не можна ночувати у незнайомих людей — все може бути, і саму вб’ють, і дитину з’їдять. Залишається одне: зібрати усі сили, які лишилися, і йти далі.

Ольга запропонувала зупинитися на відпочинок. Жінки знайшли повалене дерево, посиділи, віддихалися.

— Стомилася? — перепитала Ольга.

— Трохи, — відповіла Варя. — Ще довго йти?

— Іще далеченько, — сказала Одарка. — Добре, що йдемо вночі — діти сплять.

— Згодна, — підтримала її Ольга. — Вдень могли б галасувати.

— Під’їмо біля Данилової криниці, — сказала Одарка. — Там є вода, лава, відпочинемо, а звідти недалеко йти.

Десь зовсім близько почулося тужне виття дикого звіра.

— Вовки?! — Варя підскочила з місця.

— Може, вовки, а мо’, й здичавілі собаки, — пояснила Ольга. — Тих, що не поїли, повідпускали на волю. Бігають зграями, страшніші від вовків.

— А якщо… — перелякалася Варя. — Якщо вони на нас нападуть?!

— Усі голодні, — сказала Одарка, — вовкам теж нема чого їсти. Люди вже виловили всіх зайців і вовкам не залишили.

— Ти так спокійно кажеш, — сказала Варя, прислухаючись до тужного виття звіра.

— Не бійся! — Ольга ляснула її по плечу. — У мене є ніж, у Одарки — сокира, на крайній випадок, запалимо багаття, звірі бояться вогню. Є, є у мене сірники! Я про все подбала!

Варя трохи заспокоїлася, проте, йдучи далі, постійно прислухалася й оглядалася назад.

— Ось і криниця Данила, — нарешті сповістила Одарка.

Жінки поїли, попили води, посиділи на лавці.

— Незабаром буде розвилка, — пояснила Одарка. — Пряма дорога веде в Росію, праворуч — до залізничної колії, куди ми йдемо, а коли взяти з неї ще правіше — до міста. До речі, там дуже гарний Торгсін. Твій Василь міг би виручити більше борошна, якби сюди пішов.

— Скільки вже вийшло, — тихо сказала Варя, згадавши про криївку на горищі, якщо її досі ніхто не знайшов. Про всяк випадок вона вирішила запам’ятати дорогу, про яку казала Одарка.

— Ми підемо в Росію? — поцікавилася Варя.

— Ти що?! — хмикнула Одарка. — Нас одразу ж зловлять! До залізничної колії, яка проходить неподалік від Росії, — пояснила Ольга і підвелася: — Час вирушати!

Коли перед ними простяглися блискучі рейки, був уже ранок. Сховавшись у посадці неподалік, нагодували дітей. Одарка дістала із пазухи пелюшки, сповила маля.

— Хтозна, коли тепер поїси, коли тобі поміняють пелюшки, — сказала вона сумно і поцілувала дитину у щічку.

— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала Варя.

— Мовчи! — смикнула її сестра.

— Там, — Одарка показала пальцем вперед, — потяг піде на підйом і стишить хід. У посадці повинні бути люди. Ходімо туди.

І справді, жінки пройшли сотню метрів і помітили двох чоловіків. Вони підійшли до них, привіталися.

— В Росію? — Одарка заговорила до чоловіків.

— А то ж куди? — відповів молодший. — Чи й ви туди?

— Та ні, — посміхнулася Одарка. — Куди нам з приплодом?

— Я так і подумав. Не зможете на ходу заскочити на поїзд, ще й дитину затягти.

— Ми ні, а ось ви б змогли.

— Як то?

— Заскочити і дитину забрати.

— Та ти що?! — вирячився на неї чоловік. — З глузду з’їхала, чи що? Я своїх четверо покинув, щоб доїхати в Росію, там влаштуватися, потім забрати родину, а ти мені нав’язуєш свою?!

Поки Одарка вела розмову з чоловіком, Ольга відвела Варю вбік.

— Тепер зрозуміла? — спитала тихо.

— Не зовсім, — відповіла Варя. — Щось я нічого не второпаю! Одарка хоче віддати чужому чоловікові дитину? Якась дурня!

— Ні. Хоче вмовити забрати дитину на потяг.

— Але ж поїзд вантажний!

— Так. Потрібно покласти дитину у відкритий вантажний вагон. Так багато жінок роблять. Поїзд за півгодини буде на станції, але вже в Росії. Там знають, що так жінки часто чинять, тому перевіряють вагони, дослухаються, чи не плаче де дитя. Дітей забирають і відвозять у дитбудинки. А там уже не пропадуть! Там точно не помруть з голоду, дітей добре годують, вдягають, виховують їх. Тож швидше думай!

— Хіба не можна передати дитину дядьком, щоб він там здав у дитячий будинок?

— Дурна! Він вистрибне з поїзда, як тільки потяг почне стишувати хід перед станцією.

— Я… я не можу! Дитину можуть не знайти, і вона замерзне у вагоні, — сказала вкрай розгублена Варя. — І як тоді знайти її? Де шукати?

— Ніяк! Незрозуміло, чи що? У тебе є вибір: або незабаром віддати дитину Пантьосі, або подарувати їй життя без матері. Сама вирішуй — часу обмаль.

— Ти теж віддаси Оксанку?

— Якби можна було, віддала б. Але вона вже велика, не зможе чоловік заскочити на ходу з такою дитиною. Доведеться залишити в дитбудинку тут, в Україні. Годують погано, але з голоду там діти не помирають.

— Краще вже так, ніж замерзне у вагоні, — сказала Варя.

— Дивись сама.

Ольга щось шепнула Одарці на вухо. Жінка таки вмовила чоловіка забрати немовля з собою і покласти у вагон.

— Спасибі тобі! — подякувала Одарка і дала чоловікові гроші.

— Що я з ними буду робити?

— Купиш щось, мене згадаєш, — усміхнулася Одарка.

— О! Чули? — чоловік підняв угору палець. — Потяг іде! Швидше давай!

Одарка розстелила на снігу рядно, поклала туди пелюшки, загорнула дитину у дві ковдри.

— Будь щасливий, синку! — поцілувала спляче маля. — Не поминай лихом. Хай збереже тебе Бог!

Вона зав’язала навхрест рядно, вдягла чоловіку на плечі.

— Так не випаде, — сказала.

— Я пішов!

— Щасти!

Почулося пихкання паротяга, і чоловік побіг до насипу, за ним — другий. Вони прилягли на насип, чекаючи, поки наблизиться потяг. Паротяг із великою зіркою на носі справді помітно стишив хід. Одарка, закусивши губи, не зводила очей з чоловіка з ношею за спиною. Майже одночасно чоловіки вискочили із засідки, схопилися за поручні, підтяглися, щоб зіпертися на підніжку.

— Там… Там відкритий вагон! — радісно скрикнула Одарка, помітивши, що чоловік з живим клунком на спині залазить у вагон без даху. — Тепер усе буде добре!

Чоловік швидко зник у проваллі вагону. Одарка дивилася вслід, поки потяг не зник з поля зору. Лише тоді жінка сіла на сніг, обхопила голову руками і невтішно розплакалася.

— Ну досить, досить, — Ольга обняла її за плечі. — Ти ж сама цього хотіла.

— Так, — сказала крізь сльози.

— Ти вже двох втратила, то нехай хоч маля виживе.

— Я його ніколи вже не побачу, — ридала Одарка. — Я ніколи не дізнаюся, яким він стане, коли виросте!

— Краще вже так, ніж знати, що твоя дитина ніколи не стане дорослою, — зітхнула Ольга.

— То так, — промовила Одарка.