Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

— Туберкульозників треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.

Полковник усміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:

— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства, — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.

— Він пише віршики, — насмішкувато кинув капітан Сагнер. — Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрейтера. Зустрів її в театрі.

Полковник ще більше спохмурнів:

— Кажуть, нібито він уміє співати куплети?

— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Сагнер, — а які анекдоти знає — аж ну! І чому він не буває з нами — не розумію.

Полковник сумно хитнув головою:

— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожний офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один надпоручник, на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в зад хвіст від оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, надпоручник Шлейснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, нявчати по-котячому і гудіти, як джміль. Пригадую також капітана Скодай. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, наче собачок. Поставить їх на стіл, і вони в такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба визнати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, виробляв на канапі! Одного разу наказав поставити серед залу ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатись, а він нас тим часом фотографував, При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося в блаженній посмішці.

— А що ми витворяли у тій ванні! — провадив полковник, огидно прицмокуючи й крутячись на стільці. — А тепер? Хіба це розвага? Навіть той нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери й пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували, й чим більше пили, тим були тверезіші, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер уже того військового духу. Лихий його знає, яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Послухайте лишень, як там, у кінці столу, говорять про Америку.

Справді, з того боку долинав чийсь поважний голос:

— Америка не може встрявати у війну. Американці й англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.

Полковник Шредер зітхнув:

— Оце вам базікання запасних офіцерів. І на дідька вони нам! Такий ще вчора шкрябав пером десь у банку, можливо, робив кульки й продавав корицю та гуталін або десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні хоче рівнятися з кадровими офіцерами, все зрозуміти й до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.

Полковник Шредер пішов додому в поганому настрої. А вранці настрій у нього ще дужче зіпсувався, бо, лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі, подібні до днів під Шабацом ^{117} .

Під враженням від прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку однорічник, мабуть, слушно назвав страшним судом.

Швейк з однорічником стояли на подвір’ї й чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч правосуддя — полковий рапорт.

Нарешті з’явився похмурий полковник у супроводі капітана Сагнера зі школи однорічних добровольців, нервово хльоскаючи стеком по халявах своїх високих чобіт.

Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшов кілька разів повз Швейка і однорічника, які рівнялися то праворуч, то ліворуч, у залежності від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало довго, і вони мало не повикручували собі шиї.

Нарешті полковник зупинився перед однорічником, і той почав рапортувати:

— Доброволець…

— Знаю, — коротко сказав полковник, — покидьок із однорічних добровольців. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, п’янюга інтелігент? Пане капітане, — звернувся він до Сагнера, — приведіть сюди всю школу однорічних добровольців. І ось із такими, — провадив полковник, знову звертаючись до однорічника, — як вельможний пан студент класичної філософії, ми тут повинні паскудитися. Kehrt eueh! Так я й знав. Складки на шинелі не в порядку, немов тільки від повії повернувся або валявся в борделі. Я вам, голубчику, покажу.

Школа однорічників вийшла на подвір’я.

— В каре! — наказав полковник. Підсудних і полковника оточили тісним квадратом.

— Гляньте лишень на цього героя! — гарикав полковник, показуючи стеком на колишнього студента. — Він утопив у горілці вашу честь однорічних добровольців, з яких мають вийти кадри порядних офіцерів, готових вести солдатів до слави на полі бою. Але куди б цей п’яничка повів своїх людей? З пивної до пивної. Випив би весь ром, призначений для його вояків. Ви можете сказати щось на своє виправдання? Не можете. Гляньте на нього. Навіть на своє виправдання нічого не може сказати, а в цивільному житті вивчає класичну філософію. Воістину класичний випадок. — Полковник вимовив останні слова підкреслено повільно й плюнув. — Класичний філософ, який напідпитку скидав уночі кашкети з офіцерів? Потворо! Щастя, що це був лише якийсь там офіцерик-артилерист.

У цих останніх словах було сконцентровано все презирство дев’яносто першого полку до будейовицької артилерії. Горе артилеристові, який уночі потрапив би до рук полкового патруля або навпаки. Це була непримиренна, страшна ненависть, родова кривава помста, яка переходила в спадщину від одного призову до другого і супроводилася з обох боків традиційними розповідями про те, як піхотинці поскидали артилеристів у Влтаву або навпаки. Як вони побилися в «Порт-Артурі», «Під трояндою» чи в інших численних ресторанчиках та пивницях головного міста Південної Чехії.

— Проте, — провадив полковник, — за таку провину треба суворо карати. Цього типа треба викинути з школи однорічних добровольців і морально знищити. Досить уже з нас таких інтелігентиків у війську. Regimentskanzlei! [110]

Фельдфебель з полкової канцелярії поважно підійшов, тримаючи напоготові папери й олівець.

Було тихо, як у судовому залі, коли судять убивців і голова повідомляє: «Оголошується вирок».

Саме таким голосом полковник і заявив:

— Однорічник Марек засуджується на двадцять один день посиленого арешту. Після відбуття кари — до кухні чистити картоплю.

Звернувшись до школи однорічників, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як швидко групуються четвірками й підходять, причому полковник зауважив капітанові Сагнеру, що в них це не дуже клеїться і щоб той по обіді повторив з ними на подвір’ї маршові вправи.

— Треба, щоб гриміло, щоб аж луна котилася. Ага, мало не забув. Скажіть їм, що вся школа матиме п’ять днів казарменого арешту, щоб ніколи не забули свого колишнього товариша, цього гультяя Марека.

А гультяй Марек стояв біля Швейка з дуже вдоволеною міною. Про краще він і не мріяв. Безперечно, ліпше чистити в кухні картоплю, ліпити кнедлі та обгризати якесь там ребро, ніж з повною матнею під ураганним вогнем ворога горлати: «Einzelnabfallen! Bajonett auf!» [111]

Відійшовши від капітана Сагнера, полковник Шредер зупинився перед Швейком і уважно поглянув на нього. Швейкову фігуру в цю хвилину репрезентувало його повне всміхнене обличчя, прикрашене великими вухами, які стирчали з-під насунутого військового кашкета. Вся постать справляла враження цілковитої безтурботності й неусвідомлення жодної своєї провини. Його очі питали: «Скажіть, будь ласка, невже я зробив щось зле?» І ті ж очі промовляли: «Навіть коли й сталося щось, то невже мене можна в тому обвинувачувати?»