Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Пригнічений, зайшов я до кафе, де на останні гроші взяв чашечку кави, намагаючись не дивитися на пірамідки апетитних булочок і бутербродів. Біля мене присів один молодий, симпатичний юнак — на вигляд студент чи артист. Його білі, тендітні руки, як видно, не знали фізичної праці. «Мабуть, музикант»,— подумав я. Довірливо посміхаючись, він поскаржився на погану погоду, я підтримав його. Так ми розговорилися, познайомилися, і обидва були приємно здивовані, дізнавшись, що ми земляки. Більше того: з’ясувалось, що жили ми в Кельні майже по сусідству. Хлопець замовив для нас і ще по каві, бутерброди з шинкою, по булочці.
Добре погрівшись, ми вийшли на вулицю. У мене в руках був невеличкий чемоданчик, набитий підручниками, з якими я ніколи не розлучався. Я попросив нового знайомого потримати чемоданчик, щоб знайти в кишенях сигарету і закурити.
Що ви в ньому носите, чи не залізо? — пожартував хлопець, зважуючи в руці мій чемодан.
Книжки,— відповів я.
І які ж книжки ви носите? — поцікавився він.
Я коротко розказав про своє захоплення математикою, про палку мрію стати вчителем. Юнак слухав з величезним інтересом і якось аж просвітлів.
У вас гарні мрії. Людина повинна завжди прагнути до знань і постійно удосконалюватися. Усе життя. На те вона і людина. Шкода тільки, що у багатьох можливості обмежені, а в декого взагалі їх нема. Це дуже прикра несправедливість будь-якого класового суспільства. Наприклад, узяти нашу Німеччину. Високорозвинена капіталістична країна, а скільки в ній темних, затурканих, неграмотних! А скільки бідних, голодних, нещасних і взагалі обездолених! — з гіркотою сказав юнак.
Ми пішки пройшли кілька кварталів. З розмови я дізнався, що моєму землякові лише 22 роки, а він уже закінчує медичний факультет. Як відмінник уже два роки працює помічником хірурга в приватній клініці якогось професора. Ось тобі й «білоручка»...
Куди ж ви тепер? — запитав він, коли я зупинився, щоб попрощатися.
Не знаю. Квартири нема, роботи нема, грошей нема. Піду знову па біржу — може, посміхнеться доля...
Ось що, друже. Ходімо до мене. Я наймаю кімнату на двох чоловік. Зі мною жив один студент, але він виїхав. Все одно я сплачую за двох. А роботу згодом підшукаємо, і все влаштується,— сказав він щиро і рішуче підхопив мій чемодан.
Невеличка кімнатка на горищі з двома койками, столом і шафою, набита книжками, здалася мені райським куточком. А юнак, який дав мені притулок, допоміг у скрутну хвилину, став для мене назавжди найдорожчим другом. Це був Ганс Максфельд — комуніст, підпільник, боєць годі вже підпільного Рот Фронту...
Ганса я бачив дуже мало. Додому він приходив після півночі. Страшенно стомлений, падав на ліжко і за хвилину вже спав як убитий. О шостій ранку біля його подушки деренчав будильник. Ганс підхоплювався, як по тривозі, п’ять хвилин робив фіззарядку, вмивався і біг невідомо куди. І так щодня — невтомно, без вихідних, без відпочинку, без скарг і хникання. Ясна річ, бігав він не на гулянки: крім роботи в клініці і навчання в університеті, Ганс виконував багато доручень підпільників.
А час був тривожний. У ніч з 27 на 28 лютого нацистські погромники під керівництвом Герінга підпалили будинок рейхстагу, щоб звинуватити в цьому комуністів, ввести в оману світову громадськість і, так би мовити, підкріпити «аргументами» виданий тоді ж «Декрет про захист народу і держави», що й стало початком жорстокого переслідування комуністів. Будинок рейхстагу ще й не встиг загорітися, а вже було заарештовано понад десять тисяч комуністів. Така «оперативність» поліції відразу ж впадала у вічі. Навіть дурневі стало ясно, що підпал рейхстагу — давно спланована і ретельно підготовлена провокація самих же нацистів. Услід за арештами комуністів, погромами настала черга профспілок. Замість «вільних» та «християнських» профспілок нацистський уряд створив «Німецький трудовий фронт» — скорочено ДАФ, який знаходився під контролем фашистів і в який зобов’язані були вступити всі робітники Німеччини. Керівництво попередніх профспілок було ув’язнено і піддано жорстоким тортурам аж до фізичного знищення. Так була проведена «уніфікація» профспілок, почався розгром Комуністичної партії Німеччини. Соціал-демократичну партію Гітлер спочатку не чіпав; адже вона не становила для нього ніякої небезпеки і навіть зробила величезну послугу своєю зрадою робітничому класу. Але пізніше, зміцнивши свої позиції, обрушився й на неї. Декретом від 24 червня року соціал-демократична партія була заборонена, усе її майно і гроші в касах та банках конфісковано, а всі керівники заарештовані...
Та повернемося в нашу з Гансом кімнатку на горищі. Уже місяць я жив там за рахунок Ганса. Він намагався влаштувати мене в університет або в клініку, де сам працював, хоча б двірником чи гардеробником, але вакантного місця не знайшлося. І я продовжував щодня ходити на біржу праці.
А тим часом хвиля безробіття почала різко спадати. Цим негайно скористалася геббельсівська пропаганда: вона невтомно трубила про «істинно батьківську турботу фюрера про добробут трудящих». Росла кількість робочих: місць, марка піднялася в ціні. В усякому разі, кваліфікованому чи дипломованому спеціалістові вже можна було одержати роботу за фахом, більш-менш забезпечити сім’ю. Але при наймі на роботу простого робітника насамперед запитували, чи він член нацистської партії. Якщо ні — шанси одержати пристойну роботу дорівнювали нулю. А якщо такий робітник ще й інвалід — тут уже не допомагало ніщо. Ні на які бойові заслуги перед батьківщиною в минулому, ні на які воєнні ордени ніхто не звертав уваги. Я якраз і належав до такої категорії: безпартійний, інвалід, некваліфікований. А тут ще й осколок у стегні, який колись військові хірурги не помітили...
Ганс прооперував мене, вийняв осколок, вилікував. Житло, харчування, лікування — усе за його рахунок. Шкода, що мій борг лишився несплаченим. Совість мучила мене: скільки можна бути утриманцем цього доброго, благородного хлопця? Я вже збирався піти від нього, але раптом знайшлася робота, та що й пристойна.
Мій знайомий з біржі праці знайшов для мене місце скарбничого у місцевому відділенні соціал-демократичної партії. Це сталося десь у середині червня, тобто за якийсь тиждень до розгрому партії. Робота оплачувана добре, але щоб її отримати, необхідно було вступити в соціал-демократичну партію. Тоді я подумав, що не буде нічого поганого і ганебного, якщо я вступлю в цю партію, яка, як мені здавалось, була найнейтральнішою на світі. Вона нібито не провокувала ніколи ніяких ексцесів, ніяких страйків, бунтів, революцій і контрреволюцій, не підбурювала робітників до повалення уряду, нікого не грабувала і не вбивала. За один день я пройшов усі формальності, приступив до роботи і навіть одержав аванс! Як на крилах летів увечері додому і не міг дочекатися Ганса, аби похвалитися доброю новиною. Вперше на столі з’явилася зготована мною багата вечеря і пляшка шампанського, а на видному місці лежали гроші — решта авансу. От зрадіє Ганс!
Але, всупереч сподіванням, Ганс сприйняв усе це байдуже.
Ну що ж, хай буде так, Франц, але все одно життя зробить з вас комуніста. Рано чи пізно,— сказав він.
Навіщо мені ваш комунізм, вічна війна з експлуататорами? Мені з вами не по дорозі. Я не борець. Я людина тиха, мирна, люблю тільки ось такі постріли,— пожартував я, вистреливши пробкою шампанського, і налив у склянки.
Спасибі, Франц, за частування, вип’ємо за все найкраще, але запам’ятайте, будь ласка, мої слова: з нами вам по дорозі!
Я не став розпалювати дискусію. Через п’ять хвилин стомлений Ганс міцно спав, а я вперше задумався над його словами, хоч уже й не раз їх чув.
Уранці я йшов на роботу, як на свято.
За тиждень я довів до ладу усю досить заплутану документацію. Ось де знадобилися математичні знання і практичний досвід, набутий колись на складах військового заводу! Начальство задоволене, я — теж. Через тиждень — перша зарплатня! Після роботи зайшов до книгарні, щоб вибрати Гансові подарунок. Купив величезний двотомник кольорового анатомічного атласу і тритомник «Загальної хірургії». З важкеньким пакунком повернувся додому і знову мучився до півночі, чекаючи свого друга. 1 дуже зрадів, побачивши, що Гансу сподобався подарунок. У нього від утоми злипалися очі, але він ще з півгодини перегортав сторінки подарованих книжок. Ганс щиро подякував, але й трошки покартав, щоб я не витрачав гроші. «Невідомо, — сказав він, — скільки ти протримаєшся на тій роботі». Його передчуття швидко справдилися...
