Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
І останній московський князь роду Рюриковичів із великим задоволенням дав Клятвену грамоту на вірність та підданство роду Гіреїв і залишився, як і всі до єдиного спадкоємці Олександрового (Невського) племені, васалом роду Чингісидів. І зовсім немає значення — чи Клятвена грамота була підписана під Москвою на Поклонній горі, в стані хана КазиГірея, чи в Бахчисараї у 1594 році.
М. М. Карамзін не посмів подати читачам справжню картину приниження Московїї, її останнього князя династії Рюриковичів — Федора Івановича. І мета у нього була зовсім інша — приховати й спотворити саму правду, щоб брехнею та хитрістю возвеличити це приниження. Хочу звернути увагу: укладанню Клятвеної грамоти сприяв особисто Федір Годунов, який став після останнього Рюриковича правителем Московїї. Годунов ніколи не забував і не приховував свого ординського походження. Саме ординська знать Московії, що становила переважну частину її боярства та князівства, не дозволяла Московії відриватися від матері-Орди.
Останній князь Московії Федір Іванович помер 7 січня 1598 року. Обидва останні московські князі династії Рюриковичів були людьми ненормальними:
«Грозний був дегенератом або одним із тих параноїків, психологію яких вивчав Ломброзо… Федір був напівідіотом» [4, с. 398].
Ці твердження — не вимисли окремих істориків. Практично всі європейці, що відвідали Московію наприкінці XVI століття, дотримувалися такої думки.
«Так припинилося на троні Московському знамените Варязьке покоління, якому Росія (Московія. — В. Б.) зобов'язана буттям… — від початку настільки малого, крізь низку століть бурхливих, крізь вогонь і кров, досягши панування над Північчю Європи та Азії войовничим духом своїм Володарів і народу…» [1, том ГХ, с. 359].
Я гадаю, саме Небо, аби покарати цю бандитську московську гілку династії Рюриковичів, послало на голови двох останніх представників Олександрового (Невського) племені велике прокляття, перетворивши одного з них із людини на бандита, розпусника та параноїка, який зазіхав на чужі титули, віддавався блуду й розпусті; а іншого — на дурня, зобов'язаного все життя замолювати гріхи всього роду московських князів. І щоб цей рід, ворожий до оточення, не шаленів і далі, — перервало його навіки. Навіть Небесному Терпінто до роду Олександра Невського, який понад 300 років по-бандитськи керував Московією, прийшов кінець. Амінь!
Закінчився рід Рюриковичів московських не царством і величчю, а васальним плазуванням і залежністю від Орди й Чингісидів. Як виникла Москва й Московія у володінні Батиєвої Орди, так і залишилася в підданстві Орди до останнього московського князя Рюриковича.
І навіть перші Романови майже сто років, усе XVII століття, залишалися васалами Кримської Орди, через що опісля так знущалася великоросійська еліта над татарським народом — ніяк не могла пробачити свого багатовікового приниження. Послухаймо історика:
«… І навіть у кримських татар в Бахчисарайському договорі 1681 р. не могли домогтися ні зручного степового кордону, ні скасування ганебної щорічної данини ханові, ні визнання московського підданства Запорожжя» [6, с. 363].
Така істина, приховувана під половою звичайного історичного словоблудства, або, по-російськи, — «доважками брехні». Про це зовсім забули державники типу Лужкова, Солженіцина і такі, як вони.
Великороси-державники розповіли нам не історію становлення московитів як народу, а історію розбою московської гілки династії Рюриковичів. При цьому чомусь перервали цю династію на київському князеві Олегу, забувши, що Олег прийшов у Київ з півночі Європи. Отже, за логікою великоросів, їхній родовід повинен поширюватися на норвезький і шведський народи. Але, як бачимо, логіки в цьому історичному питанні у великоросів немає.
Недарма історик К. Валишевський сказав, мовби вліпив ляпаса офіційній великоросійській ідеї:
«Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем «усія Русі», але право на цей титул у них було таке ж, як і право їхніх сучасників англійських королів, за яким вони собі привласнювали герб і корону Франції до своєї вітчизни» [4, с. 10].
Якщо історики Англії та англійська історична наука давним-давно зуміли поправити своїх королів, то великоросійський істеблішмент і правителі Російської (власне кажучи, Московської) держави, донині зазіхають на чужий коровай, як і їхні попередники, повторюючи давно завчену облуду про «київський період московської історії».
Настав час зробити огляд стану великоросійської науки, культури, освіти, суспільних відносин і звичаїв у часи виокремлення ростовсько-суздальської землі та її становлення. Тобто ми спробуємо простежити, що надбала, що створила самостійно Московія, народ, який заселяв її простори, за багато років, починаючи з XIII століття до кінця XVI століття.
Хоч би як було гірко, але навіть М. М. Карамзін змушений був визнати:
«Немає сумніву, що древній Київ, прикрашений пам'ятниками Візантійських мистецтв… іноземних, Греків, Німців, Італійців, перевершував Москву п'ятого-надесять століття (тобто XV століття. — В. Б.) багато в чому» [1, том V, с. 209].
Навіть не почавши аналізу, доводиться констатувати, що Московія всі ті роки була відсталою глушиною Європи, великим закутком забуття й спустошення.
Можна уявити собі рівень культури й освіченості московських князів, якщо першим із них, хто навчився викладати свої думки письмово, був Іван Грозний (1533–1584 роки). Вести мову про яку-небудь серйозну освіченість бояр, ремісників і простого люду взагалі не доводиться.
Відомо, що до середини XVIII століття в Московії, а пізніше в Росії, все духовне й розумове життя концентрувалося винятково в національній церкві. І, як писав архієпископ Макарій у своїй «Історії російської церкви», сама церква не мала потреби в знаннях. Послухаймо Макарія: «Але росіяни самі в той час, здається, не мали жодного потягу до вищих духовних потреб. Дотримуючись прикладу своїх предків, вони обмежувалися вмінням вільно читати й розуміти священне писання»… І тільки! З XIII століття в своїй лісовій глухомані земля Моксель не лише була не в змозі що-небудь використати й розвивати, але навіть ті окремі наукові матеріали, які нагромаджувалися в церквах і монастирях, не використовувалися. Головною причиною цього була цілковита безграмотність і відсталість населення. Людина жила в абсолютному неуцтві, і влада не була зацікавлена в її освіті.
До того ж церква в Московії із самого початку свого існування була закритим і непроникним світом. До XVIII століття православ'я забороняло будь-яке спілкування з іновірцями. А «російські государі», за велінням церкви, повинні були мити руки після аудієнцій, які давали іноземним послам, щоб змити гріхи від контакту з «невірними». Цей образливий звичай дуже докладно виклав Папський легат Посевін, який побував при дворі Івана IV. Однак і сама церква все дужче поринала в мракобісся й темноту.
У московській церкві не виявлено ані найменшого сліду шкіл, існування яких було повсюдним у Київських та Галицьких землях, що підтверджується багатьма джерелами й не викликає сумнівів. У XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з величезним жалем констатував, що священики, яких він висвятив, не вміли ні читати, ні писати, а чимало з них навіть погано знали молитву «Отче наш». Якщо ж заглянути в XIII і XIV століття, то безграмотність священиків і ченців була повсюдною, про що неодноразово згадує в своїй «Історії» В. О. Ключевський.
Ще в 1620 році вчений, швед Ботвід, який відвідав Московію, цілком серйозно порушив питання: а чи московити взагалі християни? Він на це питання давав негативну відповідь. Присланий на початку XVI століття з Константинополя Максим Грек «для виправлення Православних церковних книг» був зустрінутий у Московії вкрай неприхильно. Він виявив великі «церковні казуси» і повстав проти переконань московитів, що сонце не заходило протягом цілого тижня після воскресіння Христа, і проти повір'я, що на березі Йордану єхидна сторожить заповіт Адама, і т. ін. Трагічним був кінець місії Максима Грека — безграмотні московити звинуватили його в «єресі» й заслали в монастир під нагляд місцевих «грамотіїв». Російська православна церква була послідовною у своєму неуцтві й мракобіссі — вона забороняла, до початку XVIII століття, пізнавальні книги Європи, — арифметику, астрономію, географію, музику — як неблагополучні й такі, що завдають шкоди людині.
