Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.

Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників - не мовчати, не боятися і не просити.

Тільки вимагати.

Чинити опір.

Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО [28]

ДОПИСАТИ про:

• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).

• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки (у кольоровому блокноті).

• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).

• Вірш, присвячений мені, - «Маріїні джинси» (!!!!)

• Як я редагувала його книжку «Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.

• Форум видавців у Львові-2001.

• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.

• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.

«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.

Марія Матіос:

«ЖИТТЯ КОРОТКЕ, ЩОБ КАЗАТИ «НІ» - СОВІСТІ І СТРАЖДАННЮ»

- Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш - «Нація»... Ти любиш шокувати читача?

- А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую - я працюю і думаю. А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.

Якщо хочеш, то назва книжки - «Нація» - це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.

На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою - живу - картину українського життя та її недавньої - повоєнної - історії. «Нація» - це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.

Історія, як і час загалом, - це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.

Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу - теперішнього і минулого.

- Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття - нація.

- О, ні! Чим більше зараз політики говорять про формування української політичної нації громадянського суспільства, тим менше можна їм вірити: насправді вони як чорт ладану остерігаються самого цього поняття в його первинному значенні й через те добирають бозна-який словесний камуфляж, аби тільки не «заплямувати» себе приналежністю до нації.

- Твоє письмо - дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.

- Я розумію, що ти маєш на увазі - мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.

Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистих людей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний - аж по саме нікуди - оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу, породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.

Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси - така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.

Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США. - М. М.), коли водномить було усічено всі американські - національні - символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.

Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.

Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта - обрамлення.

- Ти стверджуєш, що життя коротке?

- Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас - майже нічого не значить і що насправді - воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.

P.S.

26 липня 2010 р.

Якби ти мене чув, Васильку, то я би тобі крикнула, що життя не просто коротке - воно коротюське. І я дотепер не можу стерти номер твого мобільного телефона. Але й подзвонити не можу. Не сердься... У тебе було ласкаве волосся і добрі очі. Ви там із Покалем, Римаруком і Славком Павлюком сваритеся чи байдикуєте? Не сваритеся, знаю... Юрко Покальчук не дасть. Він був мудрий, бо жив - як хотів. Кожного з вас любила по-своєму, але до вас не хочу. Станьте троє - як три богатирі - на отій Петровій брамі і ще не пускайте туди нікого! Рано, хлопці... Рано. Рано й тобі, Ульяне (Олесь Ульяненко)!

ДМИТРО ТАБАЧНИК

Я знаю точну дату і навіть годину, коли Дмитро Табачник залюбився у мене безнадійно і досмертно. На щастя, наша любов взаємна. Невитравна. Як сказала би Ліна Василівна, «така любов буває раз в ніколи». Подеколи я навіть пишаюся: не кожен історичний полковник і антиквар так щиро і віддано любитиме ту, що «ще вчора спустилася з полонин», звідки в ясну погоду видніється вершечок Говерли. Та ще з 220- річним багажем знань про свою фамілію (родину). Цікаво, що мій «коханчик» знає про себе?... Треба колись запитати. Може з'ясуватися, що він також Тютюнник. Четвертий у моєму житті. Остатний! - сказали би в моєму селі. Останній тобто.